Війна з пам’яттю в Україні, на жаль, триває

До Дня пам’яті і скорботи, 22 червня, в Україні в її гнітючій атмосфері расово правильного неонацистського та неофашистського реваншу начебто вийшло послаблення. Мер Харкова Геннадій Кернес за день до цього затвердив рішення тамтешнього міськради про повернення одному з проспектів імені маршала Георгія Жукова.

Здавалося б, радіти треба, а радості, на жаль, чомусь немає. По-перше, і головним чином тому, що вся ця метушня – чистої води політиканство і спекулятивно-маніпулятивна гра на пам’яті співгромадян заради кількох тисяч голосів на майбутніх 21 липня дострокових парламентських виборах. Хоче Кернес, мер і співзасновник партії «двох крокодилів», пардон, «Довіряй справах» («DD») просто хоче знову уславитися «проросійським» і заручитися підтримкою тих, хто не сприймає держпереворот-2014 і всю ту вакханалію, що розгорнулася після у всіх сферах життя суспільства. І хто був буквально задавлений при президентові Петра Порошенка, який, власне, і очолив неонацистський шабаш, коверкающий душі українців і вигляд міст і сіл країни.

Підлий і дрібний цинізм ж політиканства Кернеса ще й у тому, що це саме він у 2016 році у процесі так званої декомунізації, але в обхід закону про неї перейменував жуковський проспект на проспект імені Петра Григоренка, генерала-правозахисника. І справа навіть не в тому, що мер Харкова 3 роки тому слухняно вислужився перед Порошенко і його порохоботами-неонацистами, а тепер вислужується під новими віяннями. Кернес знову як би стравлює на ім’я одного проспекту двох гідних людей – маршала Перемоги і генерала-героя Вітчизняної війни, який почав захищати права людей ще у далекому 1961 році і за це сидів, примусово лікувався в психіатричній лікарні і в кінці кінців, був насильно вигнаний з країни і змушений був померти на чужині. Багато в 2016-му, пам’ятаючи генерала Григоренка, засновника Української гельсінкської групи не особливо й протестували, вимушено погоджувалися з «меншим злом» – адже догідливий Кернес міг цю магістраль, як навмисне зв’язує Московський проспект з проспектом Героїв Сталінграда, та іменем Степана Бандери або Романа Шухевича переназвати – з нього б сталося заради влади. Зараз картина стравлювання, як бачимо, продовжується на новому витку.

Але і це ще не все. Буквально кілька тижнів тому неонацисти-порохоботы демонстративно і нахабно звалили в Харкові погруддя маршала Жукова. Якраз у день народження кернесовской партії «ДД». При повній бездіяльності як міської влади, так і міської поліції. І Кернес гучно пообіцяв відновити повалений пам’ятник. І що? А нічого. Коли нещодавно небайдужі ветерани, бабусі і дідусі, захотіли вшанувати пам’ять маршала покладанням квітів, на них напали і побили всі ті ж неонацисти. Ось, власне, і все «відновлення історичної справедливості». І по-неонацистськи, і по-кернесовски. Хоча «відновлення» Жукова в Харкові – це безсумнівно плюс, це перший цвях у кришку труни цієї нечисті або, якщо хочете, перший невеликий осиковий кілок у груди біснуються…

По-друге, зворотне перейменування в Харкові – це, на жаль, всього лише один слабкий епізод, ледве помітний світлий мазок на темній картині похмурого мракобісся, яке утвердилося у всій Україні і явно не збирається поступатися. Більш того, продовжує поширюватися з Києва, який став зразковою столицею неонацистського і расово правильного перелицевания аріїв, укрів і навіть древніх шумерів.

Один із найпоказовіших прикладів такого повсталого з пекла і дна знаходиться в Києві на вулиці Копыловской на території загальноосвітньої школи № 2. Вона як би досі офіційно носить ім’я Дмитра Карбишева, Героя Радянського Союзу, генерал-лейтенанта, якого гітлерівці і натхненники нинішніх українських неонацистів у лютому 1945 року за відмову від співпраці обливали водою і живцем перетворили в крижаній обеліск, і били прикладами.

На території цієї школи свого часу встановили пам’ятник генералу Карбышеву з табличкою українською мовою: «Генералу Карбышеву — юні карбышевцы». Є там і меморіальна дошка, де говориться, що школа носить ім’я генерала і викарбувана медаль «Золота Зірка». Але прийшла декомунізація, і ось що вийшло з пам’ятником герою, до і зараз:


Сором’язливо так посоромилися знести і звезти камінь на дачу директору або декоммунизаторам, замотали плівкою і зміцнили варварство скотчем. Потім, правда, небайдужі громадяни намагалися прикріпити до потворності портрет генерала. Але пильні патріоти пильнували і не давали розгулятися «радянської імперії» і «п’ятій колоні» – все зривали.

І Київ у плані декомунізації, повторюю, не збирається здавати свої позиції, що й визнав головний вампір пам’яті і директор Українського інституту нацпам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович. Він нещодавно поскаржився, що його збираються звільнити. Але його, «ліквідувати» особисто, а не закрити весь «інститут мракобісся» або згорнути його діяльність. «Є досить багато інформації про спробу знайти мені заміну на цій посаді. Концепція зараз така, що інститут ліквідовувати не будуть, так як це може викликати дуже велике обурення, зате В’ятровича треба прибрати», – поскаржився він патріотам.

Є, звичайно, надія, що життя справедлива і в долі таких упирів все розставить на свої місця. В’ятрович також радісно повідомив, що під №25 йде на вибори в Раду як «собака Порошенко», тобто в списку «ПЕС» (партія «Європейська справедливість», колишній «БПП»). З однією метою: «Мені здається, що саме у парламенті я зможу захистити дуже багато тих досягнень, які ми вже зробили протягом цих п’яти років, і продовжити цю роботу». Але «ПЕС» сьогодні з 5% підтримки на п’ятому місці. І ще трохи, і він не подолає необхідний прохідний бар’єр, під дружні оплески і щасливе улюлюкання 73% голосів виборців стане «політичним титаніком» для всієї цієї зграй…, вибачте, патріотичної еліти на чолі з Порошенком. А за це вже зараз випити не гріх.

По-третє, – і це, мабуть, саме головне! – мовчить на тему декомунізації і насильства над пам’яттю і духовністю співгромадян сам новий президент Володимир Зеленський. Він, наш сміливий і безкомпромісний Вася Голобородько, взагалі затягнув мову в невідоме місце і не відсвічує зі своєї «країни в смартфоні», тільки про айтишниках думає і факапах, та й то в Парижі.

Всі кажуть, що Зеленський не хоче дратувати гусей перед виборами в Раду. Щоб ще раз нищівно перемогти «колишніх» і «вічно вчорашніх». Хороша мета. Але як її можна здійснити з усіма цими «вічно вчорашніми» у своєму оточенні? Адже вони просто пересядуть в інші сани, які потягне інша «кінь», причому навіть не така товста, як Порошенко, або хорт і нарванная, як нинішній спікер Ради Андрій Парубій. А адже це саме Порошенко і Парубій з «підпряжний» Іриною Геращенко, номери 1, 2 і 3 у списку «ПЕСа», вже несуть цю «собачу» трійку з В’ятровичем навантаження на вибори. І можуть, до речі, всупереч усім надіям і сподіванням винести. І, крім уже названих, скільки там, у «ПЕСе», всякого різного може бути. Одна Іванна Климпуш-Цинцадзе (№10) або Ірина Луценко (№15) чого варті. А Мустафа Джемілєв, а Тетяна Чорновол, а Володимир Ар’єв на прізвисько «Бройлер»? Так, вони далеченько в списку. Але вони балотуються, а не на лаві підсудних за колишню роботу через громадянську війну, за соціальний геноцид, за насильство над пам’яттю, за розпалювання ненависті. І всупереч гаслу Зеленського «Прийшла весна – пора садити». Вже літо, пан президент. І в тюрмах сидять, але не ті – їх посадив ще Порошенко.

І що зараз і потім, коли всі вони розсядуться по колишніх місцях, треба буде робити Зеленському? Генерал Карбишев перед смертю по-французьки сказав своє знамените: «Бадьоріше, товариші! Думайте про свою Батьківщину — і мужність не покине вас». Проблема, по ходу, в тому, що Зеленський не знає французької…