Коли-то «поверненням з москалив» украинствующая інтелігенція назвала перевезення тіла Тараса Шевченка з Санкт-Петербурга в Канів. Зараз повторити скорботний шлях символу українства готується частина української політичної еміграції.
Ні для кого не секрет, що на ахметовські гроші були найняті багато «проросійські» політики і експерти на Україні, в Росії і в інших різних країнах (але там поменше), які посилено намагалися допомогти Вілкулу відкусити на президентських виборах у Бойка якомога більше голосів. Деякі з них, в результаті своєї зайвої активності, втратили доступ на російське телебачення. Але їх це нічому не навчило, і в складі того ж безпробудно маргінального «Опозиційного блоку», який з ахметівського перетворився в ахметовско-коломойський, вони рушили на вибори парламентські.
Я розумію, що залишилися на Україні політикам якось годуватися треба, а робити нічого не вміють, окрім як по команді натискати кнопки у Верховній Раді. Найрозумніші з гріхом навпіл здатні виразно озвучити думку, випадково заглянувшую в голову окормляючого їх олігарха. Але навіть з цієї точки зору їх ставка на Ріната Леонідовича відверто дурна. Кров на руках Ахметова не так помітна, але її там не менше, ніж на руках Коломойського чи Порошенка. Ахметов був серед тих, хто продавлював в останні місяці і тижні правління Януковича курс на капітуляцію перед майданом. Ахметов був одним з ініціаторів громадянської війни. Ахметов віддав повсталий Донбас, спробувавши (без особливого успіху) злити повстання заради збереження своїх активів і позицій у київської влади. Ахметов був найближчим бізнес-партнером Порошенка. Без їх співпраці недешева для народу схема «Роттердам+» не могла бути реалізована в принципі. Ахметов, зрадив Порошенко, як до цього неодноразово зраджував Януковича, і перебіг до Коломойському, відразу ж, як тільки фортуна відвернулася від Петра Олексійовича. Тепер він разом з Коломойським працює над зміною і вдосконаленням схем пограбування населення за рахунок енергетичних тарифів.
Десятки тисяч вбитих, мільйони залишили країну і тисячі політв’язнів у тюрмах України на совісті Ахметова в не меншій мірі, ніж на совісті Порошенко, Коломойського, тепер уже (речі) і Зеленського, а також членів їхніх команд. Бути в команді Ахметова – значить извозиться в тій же кривавої бруду, що й нацисти з добробатов. Тільки нацисти можуть у своє виправдання сказати, що над ними тяжіли емоції, що не було у них ні часу, ні розуму розібратися в ситуації. Деякі з них дійсно каються у своїх діях зразка 2014 року. Їх дуже мало і їх колишні подільники допомагають їм безслідно зникати, але і такі є.
Люди ж, які співпрацюють з Ахметовим, претендують на статус інтелектуальної еліти нації. Вони, в більшості своїй мають досвід роботи як мінімум народними депутатами, а то й міністрами, або керівними співробітниками Адміністрації Януковича. У них було п’ять років, щоб зрозуміти, що відбувається в країні і зробити свій вибір. Вони знають, що Ахметов засилав в Росію не менше гінців, ніж Коломойський, а деякі і самі були такими гінцями. Їм чудово відомо, що з Ринатом Леонідовичем у Москві бажають розмовляти не більше, ніж з Ігорем Валерійовичем або Петром Олексійовичем. Більш того, їм на прикладі «Опозиційної платформи» Медведчука/Бойко/Рабиновича ледь не щотижня показують, що треба робити, щоб у Кремлі хоча б задумалися про можливість контактів з ними. Це просто, як правда. Треба розмовляти з Донбасом безпосередньо, як записано в Мінських угодах. І далі треба виконувати Мінські угоди.
Їм вже дали зрозуміти не тільки в Москві, але і в Парижі, і в Берліні і навіть у Вашингтоні, що деолігархізації України неминуча, в цьому питанні досягнуто консенсусу всіх залучених в українську кризу сил. Питання полягає тільки в тому, чи відбудеться деолігархізації заради збереження української держави (і тоді деякі олігархи навіть можуть спробувати стати цивілізованими бізнесменами). Або вона відбудеться в результаті його кривавого розпаду. І тоді погано буде всім, але відсоток тих, що вижили олігархів буде значно меншим, ніж відсоток вижив народу. Така була у всі століття незавидна доля еліти, загиблого з її вини держави.
Але ці, обслуговуючі найкривавіших українських олігархів, політики, все ще вірять в невразливість своїх господарів, в те, що вони не тільки самі прилаштуються, але і їх прилаштують. Вони відмовляються демонструвати адекватність, з задоволенням вростаючи, або намагаючись врости в режим бандитів, прикривається фриками. Вони створюють режиму вивіску демократичності та адекватності, а на ділі є найяскравішим проявом колаборації.
Як можна називати себе проросійським політиком і вимагати, щоб Росія виконувала твою програму, відмовляючись виконувати програму Росії!? Як можна намагатися домовитися з Москвою, відмовляючись співпрацювати з людьми, з якими Москва згодна говорити і адекватність яких визнає!? Зрештою, ці люди, як до перевороту разом з нацистами зі «Свободи» боролися проти Росії, проти «Митного союзу», за угоду про асоціацію з ЄС, так і зараз, разом зі значно розширився спектр нацистських партій, що борються проти Росії «за повернення Криму і Донбасу» та за свій «європейський вибір».
Як раніше вони блокували будь-яку спробу Росії працювати на Україну з адекватними політичними силами, так блокують і зараз. Медведчука рятує від розправи (і то поки рятує) тільки статус «кума Путіна». Надовго рятує? При цьому треба відзначити, що позиція Медведчука далека від проросійськості, він такий же «євроінтегратор». Просто він прагматичний. Якщо ви бажаєте врятувати українську державу, то треба виходити з реалій і користуватися доступними можливостями. Без ліквідації системи олігархічної республіки врятувати українську державність неможливо. Внутрішніх ресурсів для успішного протистояння олігархам теж немає. Але можна отримати зовнішню міжнародну підтримку (як мінімум Росії, Франції і Німеччини, позиція Трампа може змінюватися), почавши виконувати Мінські угоди і приступивши до процесу глибокої федералізації або навіть конфедералізаціі.
Але ахметовско-коломойська камарилья, як до них порошенко-ахметівська хоче все зберегти, нічого не віддати, нічим не поступитися і при цьому продовжувати згубний курс, вже призвів практично до знищення державності, у всякому разі довів Україну до такого стану, коли її порятунок і відновлення за рахунок внутрішнього ресурсу неможливі в принципі.
Загалом, якщо в українській державі, в силу ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, до початку 2000-х років не сформувалася адекватна національна еліта, здатна відстоювати інтереси держави, а не використовувати накопичений попередніми поколіннями ресурс для реалізації особистих інтересів, то зараз така можливість (формування адекватної еліти) відсутній в принципі. І найкраще про це свідчить поведінка української політичної еміграції.
Здавалося б, країну покинули люди, органічно не здатні існувати в умовах усталеного режиму. Не охочі, на відміну від решти, йти на компроміси і вбудовуватися в постмайданную наці-олігархічну державність. Тобто, вони представляли погану чи добру, але альтернативу київським режиму. Вірніше, повинні були представляти.
Перші «несподівані» повернення почалися ще в 2014-2015 році. Деякі ще тільки від’їжджали з України в еміграцію, а інші вже поверталися і починали співпрацю з режимом. Були й такі, хто після цього встиг емігрувати з другого разу, безуспішно спробувавши запропонувати режиму свої послуги та зрозумівши, що платити їм не будуть, а жити на щось треба. Таким чином, з’ясувалося, що значна частина еміграції готова пожертвувати своїми поглядами і переконаннями в обмін на тепле місце в структурі режиму. Єдина заковика полягала в тому, що теплі місця були потрібні для своїх, які уважно стежили за тим, щоб дохідні посади не займали «реваншисти»-поверненці.
Однак, як було сказано вище, в ході президентської виборчої кампанії 2019 року, досить велика кількість «лідерів думок» з еміграції було найнято для підтримки президентської кампанії Вілкула, а потім парламентської кампанії «Опозиційного блоку», який нині об’єднався з політичними проектами Коломойського. Багато хто з них, до речі, щиро вірили, що борються за «Русский мир» та за перемогу добра над злом, поєднуючи комерційний інтерес з політичним. Після злиття політичних проектів Ахметова і Коломойського, деякі представники еміграції (працювали в ахметовських проектах) стали отримувати сигнали про можливість безпроблемного повернення на батьківщину. Не всі з них сприйняли це всерйоз, але частина збирається повернутися, а деякі вже повернулися.
Якщо б мова йшла тільки про окремих фахівців, які все життя працювали на Коломойського, і міцно скривджених Порошенко, ніяких питань би не виникло. Це повернення у рамках протистояння різних фракцій прозахідного сектора української політики. Ніхто ж не сумнівається, що Порошенко і Коломойський вже чотири роки, як вороги один одному, при цьому обидва вони вже п’ять років, як вороги Донбасу. Так що ворогувати з Порошенком не означає ворогувати з київським режимом. Якщо замість президента-олігарха, президентом стала тінь олігарха (клоун олігарха), то від цього стало не краще, а гірше.
Тим не менше, значна частина української політичної еміграції (в тому числі і люди, натяків про можливість повернення не отримували) чомусь пов’язують з ураженням Порошенко на президентських виборах свої надії на краще життя. Причому, якщо серед вціліла від репресій частини київської русофільської тусовки, велика частина якої підтримувала Зеленського, вже почався процес розчарування в улюбленця публіки, то шапкозакидацькі настрої в емігрантській середовищі тільки ростуть. Хтось просто чекає, коли його «закличуть батьківщину рятувати», хтось активно шле сигнали про свою готовність до співпраці з «нової, чесної, незамаранной» владою в Києві. Пошесть охопила і досвідчених політиків, і дрібних літературних поденників. Десятки людей готуються «їхати в Київ, наводити порядок».
Не можу сказати, що їх там не чекають. Чекають, хоч і не всіх. Коломойського і Ахметова, які так і не втратили надію переконати Росію, що вони все вирішують на Україні і тому говорити треба з ними (їх навіть приклад Плахотнюка нічому не навчив) необхідно показати Москві, що під їх контролем знаходяться кращі сили «Російського світу», найбільш авторитетні і електорально привабливі.
Проект «Вілкула-Мураєва» + «Партія мерів» + «Відродження» і т. д. поки явно провалюється. Запущені через блогерів вірусні мережеві проекти поки теж не дають позитивного результату, до того ж такі проекти, як правило, бувають одноразовими і не доживають до чергових виборів. Розчарування в надутій пустушки відбувається практично моментально. Проект «Слуга народу» дуже еклектичний, крім того він явно будується за традиційним принципом українських партій влади – помірні «євроінтегратори» різних професій, розбавлені міськими божевільними і «цивілізованими нацистами» у співвідношенні 9/1.
В кінцевому підсумку найрейтинговішим проектом «Русского мира» виявляється все та ж «Опозиційна платформа» Бойко/Медведчука/Рабиновича, орієнтована безпосередньо на Москву (без участі Ахметова, Коломойського). Залучення в свої політичні проекти «посивілих в боротьбі з режимом» емігрантів – останній шанс Ахметова, Коломойського перехопити ініціативу. «Лідери думок», яких Порошенко виштовхав за кордон, повертаються і вступають до лав «Опозиційного блоку» (власну політичну силу створювати вже пізно) і/або починають активно інформаційно підтримувати, вже зсередини України, маючи набагато більший доступ до місцевих ЗМІ, а значить і вихід на значно ширшу аудиторію. Таким чином вони показують, хто «справжні борці» з порошенківським режимом. Можливо, їм вдасться переконати частину виборців змінити свій вибір на користь ахметовско-коломойського квазиоппозиционного проекту.
Причому схема «повернення емігрантів» орієнтована явно не на парламентські вибори. Тут вже немає часу щось міняти. Ситуацію в політичному просторі будуть ламати після виборів. Коломойському треба показати Москві реальний контроль над проросійськими силами в Україні, а не фракцію в парламенті. Крім того, вже зараз готуються проекти на випадок дострокових президентських парламентських виборів. Так, якщо гнів народу почне зашкалювати, Зеленський і «Слуга народу» пішли, а на їх місце прийшли інші «молоді незаплямовані» виконавці волі Коломойського. До того часу, і «Опозиційна платформа» просяде, втративши значну частку популярності у виборців. Треба лише запропонувати один-два нових «проросійських» проекту в гарній упаковці і виборці знову злетяться, як мухи на варення.
Мене дивує, що люди, всерйоз планують повернутися, не розуміють, що з поваленням Порошенко не повалений режим. І Порошенко, і Яценюк, і Турчинов (кожен у свій час) бо пішли так легко і просто, що зі зміною фігур у владі не змінювалася суть системи. Це, як міркувати про те, що якщо Гітлера замінити Гіммлером або Борманом, то німецький нацизм розсмокчеться і демократія буде відновлена. Якщо ці люди дійсно думають, що зміна тандему Порошенко-Ахметов, на тандем Коломойський-Ахметов, щось змінить суті режиму, то вони серйозно помиляються. Стане тільки гірше. А якщо їх влаштовує робота з нинішніми господарями країни, то чому вони не захотіли з тими ж Коломойським і Ахметовим працювати в 2014 році? Ігоря Валерійовича випхали з української політики лише в березні 2015 року, а Рінат Леонідович її взагалі ні на секунду не залишав. Що змінилося? Канібала перейменували в людожера? Так це просто уточнення особинами якого саме виду він харчується.
Працювати з Коломойським поверненцям доведеться. Тому, що тим, хто не захоче не відключать газ, а життя. І знову в еміграцію не відпустять. Емігрантів впускають в країну не для того, щоб вони на Україні будували свій світ, а щоб вони допомогли українським олігархам продовжити агонію їх світу. І вибір буде невеликий – або доведеться брати участь (хай і інформаційно) в пролиття крові своїх колишніх союзників, або проллється ваша кров.
Ростислав Іщенко
Thanks!
Our editors are notified.