Вибори в Україні: Відхід старих гравців і уроки для Росії

Перші попередні підсумки парламентських виборів в Україні говорять про наступне: народ України знову видав карт-бланш партії Зеленського на встановлення миру в Україні, налагодження діалогу з Росією і зміну корупційної еліти.

Виборці повторно відкинули курс колишнього екс-президента України на насадження в країні атмосфери обложеної фортеці і висловилися за викорінення корупції, зведеної при Порошенко в ранг державної політики. Виборці не зрозуміють партію Зеленського, якщо вона не розслідує всі гучні афери Порошенко та його оточення і не сховає екс-гаранта нації за ґрати. Не випадково президент України у виступі в штабі партії, яку він привітав з перемогою, заявив, що першим законом, який має прийняти нова Верховна рада, стане повне зняття депутатської недоторканності.

Партія «Слуга народу» спробує створити однопартійний уряд, проте успіх цієї задумки буде пов’язаний з підсумками виборів за мажоритарною системою. Партнером по коаліції партії Зеленського, у разі нестачі власних депутатських мандатів для формування стійкої більшості, стане партія «Голос» Вакарчука. В штабі партії «Слуга народу» вже заявили про таку можливість, а сам лідер «Голоси» звернувся з такою ініціативою до Зеленському. Вакарчук, як молодший партнер, не стане претендувати на ключові посади прем’єра, міністра фінансів і економіки, а швидше за все задовольниться міністерськими постами в освіті і культурі. Ці міністерські пости для Зеленського не грають великої ролі. Але мають важливе значення для закріплення ідеологічного панування «галичан» справі подальшого відриву України від Росії і впливу на уми громадян.

Пісня Юлії Тимошенко остаточно заспівана. Ми станемо свідками згасання і сповзання на політичне узбіччя колись самого яскравого політика в Україні. «Батьківщина» піде слідом за «Народним фронтом» Яценюка в небуття. Її нішу займе партія «Голос» і партія «Європейська солідарність». Мрії Тимошенко зайняти хоча б посаду прем’єра так і залишаться мріями: Тимошенко належить йде у натурі, старій еліті, яку народ України надсилає на політичну пенсію.

Порошенко з його партією «Європейська солідарність» зайняв нішу представництва інтересів русофобської і ультранаціоналістичний України і надав правою русофобської ідеології певну респектабельність. Всі інші політичні партії правого спрямування — від «Свободи» до «Національного корпусу» разом з «Самопощью» львівського мера садового теж здали в утиль. Але варто тільки розвінчати корупційні схеми Порошенко і його оточення, то весь правий порошенковский проект почне сипатися. Знову виникне необхідність у правій партії, якщо тільки «Голос» Вакарчука не підхопить естафету Порошенко і не стане дрейфувати в бік жорсткої русофобії і ультра-націоналістичної ідеології. Біда України в тому, що вона ідеологічно заражена «галичанським націоналізмом», а точніше українським інтегральним націоналізмом, який став різновидом німецького націонал-соціалізму. Ця ідеологія тягне Україну назад в минулий ХХ століття і стає головним гальмом на шляху політичного та економічного розвитку країни. Зеленський не розуміє цього і якщо він віддасть питання ідеології Вакарчуку, а не переверне цю сторінку в історії України, то країна так і не вибереться з глухого кута дрімучого націоналізму, куди її завів Петро Порошенко.

Росія прийняла найдієвіший участь у парламентській кампанії на Україні, надавши масштабну політичну і фінансову підтримку проекту Медведчука-Рабиновича. Результат виявився невтішним: ця сила отримує лише 12 відсотків. Причому створена одноканальна модель спілкування Кремля тільки з Медведчуком ізолювала Росію від інших близьких політичних сил. Приміром, від «Опозиційного блоку» Мураєва, які отримали близько 3%. Тактика Медведчука внесла розкол в проросійські сили, а його альянс з батьком каральної системи Аваковим і безпринципність у формуванні прохідній частині списку партії зіграли в серйозний мінус «Опозиційної платформи – За життя». Проросійської політичної сили нічого не світить у новому парламенті, їй відведена роль маргінальної політичної сили. Якщо керівництво партії зуміє виконати роботу над помилками і уникне спокуси звинуватити в своїх прорахунках інших, то у «Опозиційної платформи – За життя» є політичне майбутнє. Росії ж треба вибудовувати відносини і з іншими політичними силами. Приміром, скасовувати санкції проти лідерів з «Опозиційної платформи», виявляти велику політичну гнучкість, а не нав’язувати лише одного посередника в налагодженні нормальних відносин з українською владою. Зрозуміло, що Медведчук не став таким посередником і його роль зіграна. У Росії вистачить мудрості налагодити стосунки зі всіма близькими нам політичним силами і на майбутнє не робити ставку тільки на одного політика. Завжди краще мати декілька колон, які йдуть на штурм владних бастіонів з різних флангів. Так вчили нас геніальні полководці Суворов і Кутузов. І тільки так виграють війну, а не окремий бій, яке поки що ми, на жаль, програли.