Погляд класика

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що Олівер Стоун входить в першу п’ятірку нині живих і продовжують роботу найбільш видатних режисерів світового кінематографа, живих класиків.

І вже точно з цієї когорти його відрізняє найбільш чітко виражена громадянська позиція. Адже хоча тих же Стівена Спілберга та Джеймса Кемерона не назвеш людьми аполітичними, але своє ставлення до тих чи інших проблем вони висловлюють в основному «вербально», у творчості ж віддають пріоритет суто комерційним проектам (адже навіть «Список Шиндлера» слід віднести до таких). Пишу це без всякого негативу, з величезним пієтетом перед створеними ними шедеврами, а також відзначаючи антиімперіалістичну спрямованість «Аватара», до прикладу.

Але все-таки «Аватар» ― це фантастика, очевидні аналогії із сучасною нам політикою США «до справи не пришиєш», а для багатьох глядачів вони і зовсім залишилися непоміченими за красивими спецефектами. У Стоуна ж практично всі роботи (які і принесли йому світову славу) прямо відображають його громадянську позицію, носять гострий характер, найчастіше йдуть врозріз з панівною на Заході дискурсом.

Так, в 1991 році він зняв фільм «Джон Ф. Кеннеді. Постріли в Далласі» (англ. JFK), який переглядає висновки комісії Уоррена щодо вбивства президента Кеннеді. У фільмі відображено незалежне розслідування, проведене прокурором Нового Орлеана Джима Гаррісоном, який стверджував, що спростував викладену в докладі комісії офіційну версію «чарівної кулі» і ролі «вбивці-одинака» Лі Харві Освальда в замаху. Стоун йде ще далі і прямо вказує на зацікавленість корпорацій і спецслужб, тісно пов’язаних з кримінальним світом, в усуненні президента Кеннеді, яке дозволило розв’язати повномасштабне вторгнення у В’єтнам. Фільм викликав запеклі суперечки в американському суспільстві.

Можна сміливо сказати, що своїми творами Олівер Стоун ніколи не підлаштовувався під мінливий світ», а говорив те, що вважав за потрібне, це і принесло йому не тільки заслужену славу живого класика кінематографа, але і високий моральний авторитет, зробило справжнім, як зараз прийнято говорити, ЛОМом (лідером громадської думки).

З початком нинішнього століття Олівер Стоун працює в такий явно далекою від художнього вимислу і не настільки прибутковою сфері, як кінодокументалістика. Стоун зняв три документальних фільми про Фіделя Кастро: «Команданте» (2003), «У пошуках Фіделя» (2004) і «Кастро взимку» (2012). У 2009 році була закінчена робота над повнометражним документальним фільмом «На південь від кордону» про керівників Латинської Америки. У ньому використані інтерв’ю Стоуна з сімома президентами: Уго Чавесом (Венесуела), Ево Моралесом (Болівія), Рафаелем Корреа (Еквадор), Раулем Кастро (Куба), Крістіною Фернандес де Кіршнер (Аргентина), Лулою да Сілва (Бразилія) і Фернандом Луго (Парагвай). Чавес особисто супроводжував Стоуна на прем’єрі документального фільму на Міжнародному кінофестивалі у Венеції у вересні 2009 року. Фільм вийшов на екрани кінотеатрів у декількох містах США та Європи влітку 2010 року. У березні 2014 року, в річницю смерті Чавеса, Стоун випустив фільм Mi Amigo Hugo («Мій друг Уго»).

Стоун також зняв «Персону нон-грата» — документальний фільм про ізраїльсько-палестинських відносинах, що включав інтерв’ю кількох відомих діячів Ізраїлю, в тому числі Ехуда Барака, Біньяміна Нетаньяху і Шимона Переса, а також лідера Організації звільнення Палестини Ясіра Арафата.

У 2012 році канал Showtime показав документальний серіал «Нерозказана історія Сполучених Штатів Олівера Стоуна», в якому Стоун виступив як один з сценаристів, а також як режисер, продюсер і оповідач. Серіал зачіпає «причини холодної війни з Радянським Союзом, рішення президента США Гаррі Трумена скинути атомну бомбу на Японію, і зміни в глобальній ролі Америки після падіння комунізму».

Стоун, як режисер і оповідач у всіх десяти епізодах, зазначав, що «з самого початку я дивився на цей проект як на спадок своїм дітям, і таким чином, щоб дати їм зрозуміти, чим я жив. Я сподіваюся, що це може сприяти більш глобального розуміння нашої американської історії». Стоун також описав проект як «найбільш амбітну річ, яку я коли-небудь робив. Звичайно, в документальній формі і, можливо, в художній, особливою, формі». Сам Стоун вклав 1 мільйон доларів з власних коштів в бюджет серіалу.

Ну а після подій 2014 року в центрі уваги режисера опинилася Україна («відволікся він лише на художній фільм «Сноуден», що розповідає про співробітника ЦРУ Едварда Сноудене, передавшем в пресу секретні файли АНБ і потім який утік у Росію) Української же тематиці були присвячені документальні фільми «Україна у вогні» (2016), значною мірою «Інтерв’ю з Путіним» (2017) і днями з’явився в широкому доступі «У боротьбі за Україну».

Значення цих робіт важко переоцінити. Адже західні ЗМІ формально різної орієнтації (консервативні, ліберальні, соціал-демократичні) трактують події в Україні практично в одному ключі: український народ багато століть боровся за незалежність від деспотичної Росії, а потім і СРСР, але і з набуттям незалежності у 1991 році у влади виявлялися корумповані проросійські режими, для повалення який українського «народу» довелося двічі виходити на Майдан. Як так траплялося, що режими, які діяли проти «сподівань народу» в демократичній країні, регулярно приходили до влади і без всяких «майданів», природно, є «фігурою умовчання».

На останній же Майдан народ вийшов, захищаючи своє прагнення вийти з-під російського впливу, «йти в Європу», в лоно західної цивілізації з усіма її сучасними «цінностями», на що Росія відповіла анексією Криму і агресією на Донбасі.

Пам’ятаю коментар під статтею на українську тему в “Нью-Йорк Таймс”: “Але ж “Файненшл Таймс” і “Гардіан” (провідні британські газети консервативного і ліво-ліберального спрямування. – Авт.) пишуть про Україну практично одне і те ж!» Тобто, на думку даного читача (досить типовому), раз видання «протилежного» орієнтації сходяться в трактуваннях, це, безумовно, свідчить про їх істинності.

І ось такий авторитетний (якщо хочете – бренд), як Олівер Стоун, представляє зовсім інший і, головне, аргументовану точку зору. З його фільмів глядач дізнається складну і неоднозначну історію України з давніх-давен і до наших днів, вона дуже різна, складається з регіонів з різною історією, з різною ментальністю населення, різним панівною мовою, а особливо те, що вона завжди була ареною суперництва різних держав.

Причому якщо перший фільм «Україна в огні» виконано більше в оповідному тоні, то у другому, «У боротьбі за Україну», акценти розставлено чіткіше. Західний глядач бачить непривабливу роль західних держав, спочатку робили ставку на максимальний розрив складалися століттями найрізноманітніших зв’язків України і Росії.

Думаю, шокуюче враження повинна провести інформація про те, що на Евромайдане ключову роль зіграли не прихильники ліберальних цінностей, а ультраправі, часто відверто неонацистські угруповання. І звичайно, наведений фрагмент з інтерв’ю їхніх лідерів Олега Тягнибока та Руслана Кошулинського, розповіли, як західні представники прямо сказали лідерам Евромайдана, що 5-10 загиблих в ході зіткнень з правоохоронцями протестувальників недостатньо, щоб західні держави відкрито виступили проти президента Януковича, потрібно хоча б 100.

І після цього стався розстріл «небесної сотні», причому у фільмі наводиться розслідування професора політології факультету суспільних наук Оттавського університету Івана Качанівського, однозначно довів, що стріляли з будівель, що знаходилися під контролем бунтівників, більш того, майбутніх жертв спеціально підвели ідеальний сектор стрільби.

Ну і, звичайно, багато хто тільки з фільму Стоуна дізнаються, наскільки далека постмайданна Україна від демократичної держави з західним стандартам. Про те, що в політиці та суспільному житті домінує регіон (Галичина), де проживає всього близько 10% населення країни, сильно відрізняється від решти її частини мовою, релігією, історією, менталітетом (про останнє, що включає культ нацистських злочинців Бандери і Шухевича, також акуратно, але сказано), що відбувається агресивне нав’язування цього менталітету решті частини країни, що фактично оголошено поза законом мову, на якій розмовляє половина населення України. А «вишенькою на торті» стала немислима в демократичній країні історія, як беззастережно сама популярна телеведуча країни стала жертвою заборони на професію через чоловіка ― опозиційного політика.

І нарешті, хоча західні ЗМІ і визнають, що до економічного ривка Євромайдан не навів, для багатьох стане одкровенням масштаб економічної та гуманітарної катастрофи, в яку опинилася втягнута Україна: виросла в 10 разів ціна на газ за абсурдною «реверсної схеми», втрата цілих галузей економіки, особливо високотехнологічних, 8 мільйонів українців, змушених шукати заробіток за її межами. І головна причина цього – розрив зв’язків з Росією.

Звичайно, кожен з нас після перегляду нового фільму Олівера Стоуна, подумав про те, що він хотів сказати своїм фільмом. Я, наприклад, вважав би за необхідне більш детально висвітлити історію Новоросії як краю, колишнього раніше Дикої степом, завойованого, заселеного і освоєного Російською імперією, краю, де зосереджений основний економічний потенціал України.

Віктор Медведчук ж, який став головним героєм фільму, міг би нам розповісти, як підготовлений ним в червні 2014 року (коли війна тільки розгоралася) в ході складних переговорів і узгоджений зі сторонами конфлікту на Донбасі план врегулювання в останній момент був відкинутий новообраним президентом Порошенко по прямой рекомендації Вашингтона. А ось хронометраж, присвячений темі українського втручання в американські вибори на користь Хілларі Клінтон, я б подсократил. Втім, у кожного своє бачення, а вже такому метру, як Олівер Стоун, видніше, що найбільш цікаво і чутливо для західного глядача.

Безумовно, не варто чекати, що після виходу «В боротьбі за Україну» громадська думка на Заході кардинально змінить свою погляд на події на Україні і навколо неї. Жанр кінодокументалістики взагалі не розрахований на «пливе за течією» масового глядача, він для «меншини», яке шукає істину, порівнює і робить свої висновки на підставі різних ів інформації.

Але вже те, що такий наданий, – величезний крок у подоланні інформаційної блокади навколо того, що відбувається на Україні. А вказане вище активну меншість» здатне, нехай і не відразу, впливати на сприйняття і «пасивного» більшості, тим більше що і останнє все менше розташоване вірити «мейнстримних» ЗМІ, навіть якщо «Файненшл Таймс» і «Гардіан» пишуть практично одне і теж».

Дмитро Славски