Україна стає непотрібною

Успіхи російської класичної і військової дипломатії на Близькому Сході останнім часом якось затьмарили процеси, що відбуваються між Росією і європейськими країнами. У тому числі в контексті відносин між ЄС, Росією та Україною, включаючи проблему ЛДНР. Український «кут» залишився в якійсь мірі в тіні, высвечиваясь в основному в ході обговорення питання поставок російського газу по українській ГТС.

У чому причина цього? Росія не робила на українському напрямку ніяких активних політичних, дипломатичних або військових маневрів, включаючи ЛДНР (з-за чого деякі оглядачі навіть стали звинувачувати російське керівництво в забутті інтересів росіян на сході України). Хіба що були полегшені умови отримання російського громадянства і російських паспортів для жителів ЛДНР.

Акція мала безперечний успіх, але не можна сказати, що вона викликала дуже великий ажіотаж. Адже аналогічні дії зробили і Польща, і Румунія, й Угорщина, надали паспорти своїх країн етнічних поляків, молдаван та угорців, які проживають в західних областях України.

Тоді чому ж фактично провалилася політика впливу на РФ Заходу і його структур (включаючи НАТО) на українському напрямку? Зрозуміло, цьому сприяло загальне ослаблення позицій європейської дипломатії на тлі зростання політичних і економічних протиріч між США та ЄС. А також зростання внутрішньої напруженості і відцентрових тенденцій в ряді європейських країн по відношенню до ЄС.

І це відбувалося при видимому бездіяльності Росії і самоусуненні російського керівництва від усього того, що відбувалося у відносинах України і Заходу і внутрішньополітичних процесів на Україні.

Як говориться, кішка кинула кошенят…

І як не дивно, ця лінія стала досить успішною для Росії.

Хто ж буде заважати противнику (а минуле і нинішнє керівництво України особливо наполягав на такому визначенні) руйнувати економіку, соціальну, демографічну, військову і зовнішню політику своєї країни?

Будь-яке наше втручання призвело б до протилежного результату і дозволило б нашим супротивникам на Україні і на міжнародному рівні згуртуватися проти «російської агресії» і тим самим продовжити українську агонію.

Втім, наше демонстративне невтручання у їх внутрішню політику, не завадило українцям звинувачувати РФ у веденні війни проти України. Це просто голослівні звинувачення, під які їх автори не потрудилися навіть підкласти якісь факти. І це змушує західних політиків лише зніяковіло посміхатися, не підтверджуючи, але і не спростовуючи подібні заяви.

Власне, відбувається те ж саме, що і при звинуваченнях більшості західних ЗМІ і політиків у втручанні Росії в американські вибори, події в Каталонії і навіть проблеми британського «Брексита».

Хто у кого перейняв подібну тактику ведення інформаційної війни проти нашої країни: українці у своїх західних «партнерів» або навпаки? Але це вже неважливо. А важливий ефект, і він не дуже приємний для ініціаторів і послідовників такої політики, оскільки, з одного боку, сприяє дебілізації частини суспільства (це в основному молодь), а з іншого, як відомо, шила в мішку не втаїти. Люди в своїй масі розумніший, ніж це здається деяким політикам і господарям ЗМІ.

Скільки можна твердити про війну Росії з Україною? Але російських танків до цих пір немає на Хрещатику. А життя при цьому стає все гірше і гірше…

Як показує досвід недавнього минулого, геббельсівська пропаганда ефективно діє на населення тільки в часи «огрядних корів». Однак і тоді вона не те щоб так добре сприймалася людьми, але заради спокійного життя можна зробити вигляд, що пропаганда діє. Для тих же, хто виявляє до неї недовіру, є гестапо, концентраційні табори та інші структури особливого «пропагандистського впливу.

Тим, хто засумнівається, що щось схоже починає відбуватися на Україні, слід звернути увагу на одну обставину останніх тижнів. Тягнибок повністю сконцентрувався на формуванні штурмових бригад. Для чого вони створюються і діють як можна дізнатися з підручників історії.

Політика демонстративного невтручання Росії у внутрішньополітичні процеси простежується і щодо Європи. Зрозуміло, з керівництвом європейських країн проводяться досить часті зустрічі і телефонні розмови, обговорюються політичні та економічні проблеми, включаючи ситуацію навколо України. Може бути, Україну при цьому обговорюють найбільше.

Проте не тільки ЗМІ, але і окремі європейські лідери часом звинувачують нас у своїх внутрішніх проблемах, таких як протести у Франції, Іспанії або труднощі в реалізації «Брексита».

Не думаю, що політики так насправді вважають. Але ж як заманливо використовувати у важкі моменти сучасну політичну кон’юнктуру, для того щоб зняти з себе відповідальність за очевидні провали у внутрішній політиці!

А виникали вони багато в чому не тільки з-за помилок в міграційній політиці ЄС, але і з-за з’явилися економічних проблем після введення (під тиском США) санкцій відносно Росії у зв’язку з приєднанням до Росії Криму.

Вже багато сказано про подвійні стандарти західників по відношенню до нашої країни. Скільки викривальних слів було висловлено Німеччиною з приводу приєднання Криму до Росії, скільки санкцій введено з цього приводу! Однак згадаємо, що тією ж Німеччиною були виправдані і бомбардування НАТО Белграда, а пізніше створення т. зв. «косовського прецеденту». Але при цьому зовсім ігнорується факт об’єднання ФРН і НДР. А чим він принципово відрізняється від приєднання Криму до Росії?

Зовсім не здивуюся, якщо раптом з часом стане очевидним, що за проблемами європейців з-за міграційної політики стоять ті ж Сполучені Штати. Власне, і чекати особливих викриттів на цей рахунок не треба: це США розворушили весь Близький Схід і Північну Африку і звідти хлинув величезний потік мігрантів в Європу. Від своїх мігрантів янкі відгородилися стіною на кордоні з Мексикою.

Америці не звикати «кидати» всіх на світі, але особливо вони люблять займатися цією справою щодо своїх союзників. Це і зрозуміло, оскільки важко обдурити когось, хто чекає від тебе підступу. А союзники звикли довіряти партнеру. Ось тепер європейці нарешті зрозуміли, що довіряти американцям не варто. Вірніше, коштує дуже дорого.

Відомо, скільки Європа втратила від санкцій і російських контр-санкцій.

Під час «Прямої лінії» в червні 2019 року В. о. Путін навів такі цифри: «Росія недоотримала близько 50 млрд доларів з 2014 по 2019 роки, Євросоюз втратив 240 млрд доларів, Японія — 27 млрд доларів, США — $17 млрд і так далі…».

При цьому товарообіг Москви і Вашингтона в 2018 році збільшився на 13%. І позитивна динаміка зберігається до цих пір, у той час як зростання європейських витрат від санкцій лише зростає.

Європа обурюється. І її можна зрозуміти. Адміністрація Барака Обами обіцяла компенсувати Європі витрати від санкцій. Однак Дональд Трамп, який прийшов на зміну Обамі, спокійно відмовився від обіцянок свого попередника (у числі інших «сюрпризів» у вигляді нових мит у торгівлі).

Найбільше від нав’язаних американцями санкцій постраждала Європа. На її долю випало 92% збитків. А з них 38% на економічний локомотив ЄС — Німеччину. Така ситуація склалася в 2016 році, а в даний час на Німеччину припадає 92% загальних витрат Європи від санкцій. Тому не випадково, що саме в Німеччині стали активно боротися за скасування санкцій проти Росії.

Так, 24 жовтня 2019 року член комітету бундестагу ФРН у міжнародних справах Вальдемар Гердт відкрито закликав переглянути політику обмежень щодо Москви до кінця цього року, заявивши, що витрати Європи виявилися значно більше, ніж очікувалося.

Від санкцій Євросоюзу несе не тільки економічні, але і політичні витрати. І ще невідомо, які з них є більш болючими і небезпечними. В протестних і сепаратистських виступів, що прокотилися по багатьох країнах ЄС, роль економічних складових вельми істотна. Подібні виступи помітно змінюють європейський політичний ландшафт.

Загальна тенденція для всіх європейських країн — посилення лівих і вкрай правих партій. При цьому багато в чому їх позиції збігаються, принаймні, в тому, що стосується антиросійських санкцій.

Поступово втрачають свої позиції т. н. «народні партії», лідирували у всіх країнах ЄС весь післявоєнний період. З особливою наочністю це відбувається в східній Німеччині. Чергові земельні вибори в Тюрінгії принесли серйозна поразка Християнсько-демократичного союзу Ангели Меркель і Соціал-демократичної партії Німеччини, ускладнюючи діяльність правлячої коаліції.

«Ліві» в Тюрінгії лідирують з 30%, крайня права «Альтернатива для Німеччини» додала 10% і, таким чином, з 23% голосів випереджає ХДС Ангели Меркель, яка втратила на цих виборах 11,5%.

Є від чого здригнутися лідерів «народних» партій, які перестають бути такими, у всякому разі, у східних землях Німеччини.

До України їм тепер і можливостей використовувати її у протидії Росії? У багатьох європейців виникає законне питання, а в чому і навіщо протидіяти?

Не сумніваються тільки прибалти (але їм вже взагалі нічого втрачати) і поляки. Вони вже багато зробили, щоб використати «українське питання» для «протидії» Росії. Проте виникла загроза припинення транзиту російського газу по українській ГТС (а саме за ініціативою Польщі «Газпром» був обмежений у прокачування свого газу по газопроводу OPAL) та перспектива солідного зростання цін на газ в Європі подіяли на них, як холодний душ.

Польща вже думали себе якимось європейським хабом, маючи намір отримувати відносно дешевий норвезький газ і дорогий американський СПГ. Норвезький газ, за задумом «стратегів», вона споживала б сама, а дорогою американський перепродувала б з наваром сусідам, зокрема Україні. Але тут надійшла директива ЄС щодо переведення вугільних ТЕС на газ.

В результаті практично була знищена польська вугільна промисловість, а для переводу ТЕС на газ знадобилися нові його великі обсяги. І за прогнозами, усього норвезького та американського газу їм буде явно мало самим.

При такому розкладі Україна в газовому питанні пролітає, як фанера над Парижем…

Втім, в разі припинення поставок російського газу Україна і так пролітала б, оскільки їй явно нічим було платити Польщі за дорогою американський газ.

Поки ж пихата і русофобська Польща змушена йти на уклін до Росії. І не тільки з питання поставок газу, але й вугілля.

Свою вугільну промисловість поляки наполовину зруйнували: за п’ять років виробництво вугілля знизилося з 151,3 млн тонн до 63,4 млн. З перекладом польських ТЕС і котелень на газ поки не все ясно, і при будь-якому розкладі буде потрібно час. Припиняти їхню роботу в зиму неможливо. Ось і доводиться поки закуповувати вугілля в Росії.

У зв’язку з цим у Польщі все частіше чути голоси, що кліматична політика Євросоюзу зробила економіку країни повністю залежною від Росії.

На адресу брюссельських чиновників лунають звинувачення в лобіюванні інтересів Кремля, а свій уряд громадяни звинувачують у зраді національних інтересів.

Про використання України в антиросійських цілях мова вже не йде.

Тільки НАТО намагається якось метушитися на цьому терені. Наприклад, посилає пару кораблів в Одесу, де генсек альянсу Йенс Столтенберг урочисто заявляє, що у Росії «немає права голосу» і будь-яких законних підстав для впливу на можливий вступ України в НАТО.

А для бомбардувань Белграда, Іраку, Лівії, Сирії були у НАТО права і підстави?

Законна підстава у Росії одне — збереження життєвих національних інтересів своєї країни. На що постійно і систематично зазіхає то ж НАТО.

Поширення натовських структур на Україну для Кремля стратегічно неприйнятно. Це та червона лінія, за порушення яких здатне спровокувати пряме військове зіткнення. Буде НАТО з-за України реально випробовувати терпіння і межа «пружності» Росії? Сумніваюся, бо в пекло можна відправитися на екскурсію і спокійно повернутися назад. Ходять туди тільки в один кінець.

Ну а періодичні стогони Столтенберга на тему «поверніть Крим Україні» або засудження «поведінки» Росії навіть не смішні. А вірніше, настільки смішні, що мимоволі ловиш себе на думці, що він теж пройшов школу КВН. Аж надто він, Зеленський і Борис Джонсон стають схожими між собою.

Що ж це за час такий, коли політики змушені заробляти гроші відвертим кривлянням?

Сергій Кузнєцов