На цей раз виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун звернулася до тубільним читачам не з черговою лекцією, як правильно чистити зуби, але з вимогою іменувати її Уляна, а не Уляна
«Різні мови — різні імена. Навіть коли ви пишете моє ім’я російською, правильно писати Уляна. Це маленька деталь, але вона важлива з точки зору збереження оригінального звучання слів та імен, які ми використовуємо», — наполягає Супрун.
Від імені всіх знівечених офіціозним українським написанням «Костянтынов» (Константинов) або «Олэн» (Елен) вже дозвольте писати її ім’я так, як заманеться, тим більше що мова піде не про окремо взяту Уляні Супрун, а тому «патріотами» принципі «а нас за що?» Адже націоналістичний режим дійшов не лише до свідомого перекручування чужих імен, але й заперечення права спокійно жити на своїй рідній землі мільйонам співгромадян. Саме своєю, оскільки колонізація території колишнього Дикого Поля йшла не тільки з боку Малоросії, але і Росії, а такі національні меншини, євреї, греки, вірмени і багато інших, століттями жили на території Російській імперії, СРСР, нинішньої України.
Тим не менш, офіційним Києвом у рамках насильницької українізації ставка робиться на лінгвоцид, асиміляцію (одним з ознак якого є перекручування імен) і в кінцевому підсумку знищення етнічного і культурного розмаїття України. І більше всього потворний процес етноциду підтримують люди, які в радянський час вважалися еталоном гуманізму, честі, совісті — творча, з дозволу сказати, інтелігенція «титульної нації».
Ненависть до всього російського доходить в цьому середовищі до абсурду, до анекдоту. Так, письменниця Лариса Ніцой заявляє, що Україна скоро зникне, оскільки пам’ятає про нашого сучасника Володимира Висоцького, а не родились двісті років тому діяча Пантелеймона Куліша. «Хто такий сусідній Висоцький — знають всі українці. Хто такий Пантелеймон Куліш — половина українців не знає… Ви думаєте, щоб знищити Україну, потрібні танки? Зовсім ні. Досить не думати про українську і хвалити сусіднє, захоплюватися сусіднім, розвивати сусіднє, вивчати сусіднє, пам’ятати про сусідньому, популяризувати сусідню. Цього достатньо, щоб України не стало», — пише Ніцой. До речі, раніше вона згадувала, як мріяла вивчити російську мову, оскільки у великих містах над її сільським суржиком просто сміялися. Для неї — глибокої провінціалки — Висоцький це «сусідня», а тому вона вимагає зробити свій особистий суржик головного мозку нормою для всієї країни.
І якщо б тільки вона. Реальністю стали кафкіанські ідеї фронтмена групи «Воплі Видоплялсова» Олега Скрипки, який пару років тому на онлайн-конференції заявив, мовляв, на Україні «заборонено українську мову». «Я впевнений, є структури, які свідомо знищують українську мову в Україні. Що це за структури — не знаю, але їх діяльність призвела до того, що наше суспільство куди охочіше заковтує “Лабутены” з матом ворожою мовою, а не пісню “Січове військо”».
А тому треба забороняти і ще раз забороняти. Але тепер, коли — до задоволення Скрипки і йому подібних — повсюдно запроваджені мовные квоти, можна не сумніватися — заживемо по-багатому!
До речі, нецензурна лексика, виявляється, теж винахід ненависних носіїв російської мови. Avant-garde журнал під характерною назвою «Відрижка» присвятив проблемам правильного вживання національних лайок обширну статтю, яку, на жаль, повністю передрукувати не дає формат даного нарису. «Національне самоусвідомлення українців зростає, — з радістю повідомляє «Відрижка», — У Києві українську мову чути дедалі частіше. Багато людей, особливо серед інтелігенції, перейшло на українську. І зіткнулися з труднощами. Оскільки творчий процес немислимий без соковитого матюка… А тут з’ясовується, що матюки — явище “істинно російське”. Як же бути істинному патріоту?»
Далі йде велике дослідження наболілої проблеми: «Система української лайки ґрунтується на інших засадах, аніж лайка московська. Кацапские матюки — сексоцентричны або отгенитальны. В основі їх-статевий акт… Матюки українські — копроректального типу, вони пов’язані з актом дефекації, з генеруючим органом та продуктом цього акту. Цим українська лайка близька до лайки європейської». Ну і далі — з конкретними рекомендаціями новим європейцям. І це не жарти. Пам’ятається, ще головлікар Евромайдана і народний депутат Ольга Богомолець намагалися провести через Верховну Раду закон про заборону лайки колоніально-московської і насадженні лайки істинно українською.
Можна сказати, на цій копроректальной основі і зводиться будівля сучасної української культури. Причому куди не глянь — скрізь досягнення, зокрема в галузі кіно. Начальник Держкіно України Пилип Іллєнко розповідає про досягнення патріотизму у підвідомчій йому сфері мистецтва: «Ми заборонили фільм “Тарас Бульба”, крім того, Мінкульт зробив людей, які брали участь у створенні фільму, в список людей, які загрожують національній безпеці України… За чотири роки ми заборонили майже 800 фільмів і серіалів. Пік цих заборон припав на 2014-2015 роки, зараз у цьому менше потреби… Сьогодні український глядач перестав сприймати російське кіно як ментально близька».
Яку ж продукцію тепер пропонують українському глядачеві кінорежисери-патріоти. Ось режисер Олексій Шапарєв зняв художній фільм «Крути 1918», присвячений відомому бою київських гімназистів проти більшовицького загону. Причому «історична» частина кінострічки заснована на спогадах командував гімназистами Аверкія Гончаренка. Невелика довідка про даному персонажі від дослідниці українського національного руху Мирослави Бердник: «Аверкій Гончаренко командир куреня Першої юнацкой військової школи ім. Б. Хмельницького, куди входило близько 600 юнкерів з 18 кулеметами. Що цікаво, цей курінь “Січових Стрільців” складався з молодих “свідомих галичан, влаштованих на навчання у Києві за розпорядженням Грушевського, серед яких переважали колишні солдати Австро-Угорської армії, що потрапили в російський полон. Саме Аверкій Гончаренко — один із старшин, завдяки пиятиці і боягузтва яких і сталася трагедія, яка отримала згодом назву “трагедія Крут”». Факт ганебного втечі командування на чолі з паном Аверкієм багаторазово описаний в свідченнях тієї епохи, залишається лише додати, що під час Другої світової війни цей персонаж активно співпрацював з гітлерівцями, а тепер, як бачимо, став ом натхнення для українських митців.
Не забувають патріоти і про мистецтво дубляжу іноземних фільмів, в якому вправлялися ще до всякого Евромайдана. Наприклад, світовий кінохіт «Індіана Джонс і королівство кришталевого черепа» на Україні дублювався таким чином, що всі позитивні персонажі говорять по-українськи, а негативні — російською. По-російськи спілкуються і головні негативні персонажі фільму — полковник-українець Довченко і співробітниця КДБ українка Ірина Спалько. Начебто дрібниця, а приємно.
Але то ще чекає нас попереду. Українська преса повідомляє, що скоро в світ вийде кінострічка «Шевченко — перший самурай», де Тарас Григорович буде демонструвати майстерне володіння мистецтвом східних єдиноборств проти поганих хлопців. Чомусь я впевнений, що погані хлопці теж будуть говорити російською, а опозиційний український політик Олександр Голуб вже іронічно пророкує появу нових серій: «”Шевченко — останній шумер”, “Шевченко — поет-павук”, “Шевченко — перший мольфар”, “Шевченко — художник-Мураха”,”Шевченко — Халк-супермен”… Хто знає, як далеко може завести стратегія державного ідіотизму…»
Жарти жартами, проте дозволю собі не погодитися з шановним Олександром Голубом. Мова йде не просто про ідіотизм, але про продуманої стратегії, частиною якої є пропагандистський обдурення мас для расчеловечивания «ворогів» режиму. «Совість нації» благословляє режим на шельмування цілих народів і цькування цілком конкретних людей.
Досить згадати, що изрыгали так звані «інтелігенти» за фактом вбивства письменника і опозиціонера Олеся Бузини. Літератори і видавці брати-близнюки Капранови відверто раділи фактом вбивства колеги: «По Дніпру пливуть трупи ворога» (коментар на ФБ 16 квітня 2015 року); Лесь Подерев’янський сказав в інтерв’ю про тільки що вбитого Олесі: «Він був абсолютним бездарем… Вся ця писанина його не варта уваги, що до нього було»; Ірена Карпа разглагольствовала: «Найкраще з такими одіозними людьми, як Бузина, — це просто не звертати на них уваги. Вони не створюють ніяких смислів, а просто паразитують. Вони схожі на якихось черв’яків, які на трупах сидять…»; Андрій Кокотюха: «Він не письменник, не всякий, хто пише книжки, — письменник». Написане Бузиною, на думку Кокотюхи, ніхто не читав, бо вбити Олеся за його літературні роботи не могли. Правда, особисто я підозрюю, що не читають все-таки Кокотюху. А скоро і взагалі перестануть читати, оскільки це зайве заняття для холопа на чужій панщини.
Ось одна із найбільш завзятих пропагандисток Евромайдана Соня Кошкіна нарікає, що в Києві чомусь закриваються книжкові ринки. «Книжковий містечко» під площею Слави — все. Магазини згортаються і їдуть. Деякі з них сильно скорочуються і будуть тіснитися в дальньому кутку ТЦ, але це — порівняно з тим, що було, — нічого, піщинка. Я дуже, дуже засмучена. Купувала там книги багато років. І ось тепер наче осиротіла», — зітхає Кошкіна на своїй сторінці у ФБ.
На що читачі резонно вказують їй на справжні причини такого сумного стану справ. «…Після активних заходів по українізації книжкового продукту, заборон на ввезення літератури з РФ, заборони на будь читаного письменника, в чиїх книжках певним комітетам не сподобалася та чи інша рядок, величезних штрафів продавцям, які таки наважилися продавати “заборонену” (і затребувану) літературу, хтось дивується, що книжкові ринки вимирають? Ви серйозно? Причинно-наслідкові зв’язки. Чомусь вони не всім даються», — іронічно коментує лицемірне послання Кошкіної користувач Ірина Кузнєцова. Але, дійсно, причинно-наслідкові зв’язки не даються людям, котрий вважає себе «совістю нації».
Хочу, щоб мене зрозуміли правильно: мова не йде виключно про представників «титульної інтелігенції». У будь-якої нації та її утвореної прошарку вистачає дурнів, мерзотників, провокаторів. Справжня українська інтелігенція подарувала нам тисячі прикладів високого служіння батьківщині і народу. Говорити доводиться про тих, хто в гонитві за націоналістичної химерою і особистим добробутом розтоптав в собі людські почуття, співчуття до людей, ідеали гуманізму і наполегливо вимагає того ж від інших.
Thanks!
Our editors are notified.