Український гамбіт

круглий стіл за участю А. Нагірного, Дж.Кьезы, А. Анпілогова, Л. Шеслер, С. Заворотного, Ст. Віннікова, Р. Іщенко, С. Бєлкіна

Олександр НАГОРНИЙ, заступник голови Изборского клубу.

Шановні колеги! Завданням нинішнього круглого столу є не стільки обговорення підсумків президентських виборів на Україні, скільки прогноз російсько-українських відносин з урахуванням фактора Зеленського”: як може змінитися конфігурація “вікон можливостей” і “вікон загроз” на цьому напрямку, яка з них оптимальна для Росії і що потрібно зробити для її досягнення?

Джульєтто К’ЄЗА, політолог, громадський діяч.

Політичний курс України зміниться в будь-якому випадку, тому що підсумки минулих президентських виборів — це факт, і для декого — дуже неприємний. Коли переважна більшість виборців, до того ж в умовах сублімації антиросійських настроїв, голосує таким чином — це крик. Крик надії. Люди, які п’ять років тому бачили, що відбувалося на “евромайдане”, нічого не розуміли: ні українці, ні росіяни. У них було багато різних емоцій, відчуттів, бажань, але не було розуміння того, що відбувалося. Але через п’ять років вони побачили, що опинилися в повній безвиході. Цим і пояснюється результат голосування — 75% за Зеленського. Чи може сам Зеленський ігнорувати цей факт? Не може. Думаю, не тільки Зеленський повинен ці настрої враховувати, але і США, Німеччина, Франція. Люди таким чином у доступній їм формі заявили: з нинішньою політикою не згодні. Ви давали обіцянки, брали кредити, за які ще доведеться розплачуватися, а у вас нічого не вийшло, ви помилилися. Хочете продовжувати в тому ж дусі? Тоді станеться злам країни.

Тільки божевільний буде руйнувати Україну — державу такого розміру.

Ви цього хочете? Навряд чи. Є, звичайно, авантюристи, які так ненавидять Росію, що готові влаштувати масштабні провокації. Такий варіант не можна виключати. Тим не менш, сили, які реально впливають на ситуацію і перебувають поки що в процесі осмислення, що робити далі, на мій погляд, не дадуть провокацій хід. Поки не дадуть. Але чи можуть вони вже зараз прийняти Україну до складу Європи? Немає. Тому я впевнений, що зміни неминучі. Так, Зеленському та іншим головним дійовим особам, які зараз розмірковують над ситуацією, чекає нелегкий вибір. Але залишати все як є, неможливо в будь-якому випадку.

Олексій АНПІЛОГОВ, директор Фонду історичних і наукових досліджень “Підстава”.

21 квітня 2019 року новим главою української держави обраний людина, у якого не було і немає ніякої передвиборчої програми. Взагалі. Це — показник безнадійності того глухого кута, в якому опинився весь “український проект” за Петра Порошенка. Володимир Зеленський набрав три чверті голосів виборців тільки тому, що змагався з чинним президентом. В першому турі, якщо пам’ятаєте, його показник склав близько 30 відсотків, тобто в два з половиною рази менше. Всі його заяви і дії: і до, і після обрання, — свідчать про те, що ми маємо справу не з політиком, нехай навіть останнього розбору, а з блискучим шоуменом, який працює “на публіку”. Політику таланти шоумена не заважають, але, крім них, потрібно ще дуже багато, що у Зеленського відсутня. І стала надбанням гласності частина листування його передвиборного штабу теж свідчить про це з усією визначеністю. Не кажу вже про поїздку на відпочинок у Туреччину і відеокліп зі словами: “Перемога є, а повноважень немає”. Політична партія “Слуга народу”, від якої він висувався, — абсолютно фейковая структура, з нею неможливо виграти дострокові, ні строкові парламентські вибори. Зеленському так чи інакше доведеться домовлятися зі старими політичними елітами, величезну роль у цьому процесі мають відіграти його “тіньові кардинали” — насамперед, Коломойський, Павлюк і Нижній, кожен з яких буде “тягнути ковдру на себе”. Нагадаю, що Україна, згідно з чинною конституцією, є президентсько-парламентською республікою, де формальний глава держави не повністю контролює навіть силовий блок. І той рівень підтримки, яким мав у Верховній раді Порошенко: 130 депутатів з 450, тобто 29%, — для Зеленського навряд чи досяжний.

В цій ситуації я цілком розумію відповідні дії Кремля. По-перше, це заборона на поставки нафти, нафтопродуктів і вугілля з 1 червня, а по-друге, це спрощений порядок надання російського громадянства громадянам народних республік Донбасу з перспективою його розширення на всіх громадян України. Показово, що на такий энергобойкот “незалежної” Москва підписала також і Мінська, тобто перекрила і білоруський канал поставок, який разом з російським забезпечував приблизно чотири п’ятих української потреби в енергоносіях. Для київської влади це, звичайно, катастрофа, оскільки тепер доведеться купувати все в “далекому зарубіжжі”, що принципово дорожче. Що ж стосується масової видачі російських паспортів жителям ДНР і ЛНР, то вона за фактом встановлює і закріплює особливий статус Донбасу, прописаний в Мінських угодах. Крім того, в кінці 2019 року закінчується транзитний контракт на експорт російського газу в Європу через українську “трубу”. Можливо, Газпром був би і не проти його продовжити на якихось вигідних для себе умовах, але за останні роки саме дії української сторони перетворили це питання суто політичне і гостро конфронтаційний, так що компромісні варіанти не обговорюються. Для бюджету України це означає втрату близько 2 млрд. доларів щорічно, а для української економіки — близько 5 млрд. Після цих російських кроків, які, на мій погляд, жорстко пов’язані між собою, вся структура української унітарної держави виявляється під питанням. Тому що в окремих випадках в окремі регіони постачання енергоносіїв Росією допускаються, тобто ці питання можуть за фактом вирішуватися не з Києвом, а з Москвою. Плюс паспорта… Додам, що вже в травні Україні належить виплатити 1,4 млрд. доларів за західними кредитами, що практично неможливо без рефінансування (якого немає) з боку МВФ. Так що

при президентові Зеленском всі ті негативні процеси, які були “заморожені” при Порошенко, “відтануть”, і нічого доброго Україні не обіцяє.

ШЕСЛЕР Лариса, голова Спілки політв’язнів та політ-емігрантів України.

Жодних оптимістичних прогнозів щодо майбутнього російсько-українських відносин у зв’язку з обранням Володимира Зеленського президентом я, на жаль, розділити не можу. І вже перераховані Олексієм Євгеновичем рішення уряду РФ говорять про те, що в кремлівських верхах думають точно так само, причому не без підстав — досить подивитися на реакцію того ж Зеленського за “паспортного” питання.

“Евромайданный” вибір і конфронтація з Росією призвели Україну до тяжких соціально-економічних наслідків. Виробництво/споживання електроенергії промисловістю як впала з 70 млрд. кВт/год у 2013 році до 50 млрд. кВт/год в 2014 році, так фактично і не зростає; постійне населення країни, за всіма непрямими показниками, скоротилося до 26-27 млн. чоловік. Це видно і по цифрам споживання хліба, і по тому, що офіційно явка на вибори склала 60%, а дані соцопитувань свідчать про 80 з гаком. Інвестицій в реальний сектор економіки немає, система охорони здоров’я під керівництвом Уляни Супрун просто розвалена: Україна третій рік тримає перше місце в світі по захворюваності на кір, наприклад… В жахливому стані комунальне господарство, автомобільні і залізні дороги, мости і так далі. Додамо до цього позамежний рівень корупції. Іншими словами, якогось помітного покращення внутрішньої української ситуації чекати не доводиться, тому Зеленського не буде іншого виходу для зміцнення своєї влади, крім максимального використання теми “зовнішнього ворога”, тобто Росії. Що повністю збігається з інтересами іноземних кураторів українського проекту”, чию волю Зеленському доведеться виконувати. Русофобія зразка Порошенко призвела до того, що більше двох третин населення нинішньої України, це вже без Донбасу і Криму, ставляться до Росії позитивно або нейтрально. Тобто потрібна перезавантаження русофобських настроїв Зеленським в якості президента. Крім того, він буде зобов’язаний займатися іншими проблемами, які теж перебувають у фокусі уваги цих іноземних кураторів. Насамперед, корупція, яка різко здорожує і ускладнює зовнішнє управління “українською державою”. Далі, військова реформа, оскільки українську армію на Заході розглядають як основну “гарматне м’ясо”, яке можна використовувати у війні проти Росії — теж недорого і не шкода. Нарешті, це продаж землі, яка поки що офіційно заборонена.

І якщо ми подивимося на виступи Зеленського, то побачимо, що його порядок денний не відповідає на запити власне українського суспільства, зате повністю відповідає запитам “колективного Заходу” щодо України.

Тобто деіндустріалізація країни продовжиться, зубожіння населення — продовжиться, депопуляція — продовжиться. “На вихід” з України повинна вийти така “велика Грузія”: з “декоррумпированным” держапаратом, включаючи поліцію, яро антиросійська і з убогим безробітним населенням, готовим йти у наймити і вбивати своїх “небратьев”, а також за безцінь здавати органи на трансплантацію, а своїх дітей і дівчат у рабство.

Сергій ЗАВОРОТНИЙ, політолог.

Перші кроки і заяви представників команди Зеленського говорять про те, що вони не зовсім розібралися, на якій хвилі прийшли до влади: 73% українських виборців підтримали артиста комічного жанру з надією на глибокі зміни. Політика Порошенка відкинута ними, визнана збанкрутілої. Але надії на зміни різні, навіть діаметрально протилежні: від позбавлення від русофобії і руху Росії до більш глибокої інтеграції з Євросоюзом. Але Зеленський не бачить або не хоче помічати всіх цих нюансів. Він навіть не зрозумів, що прийшов до влади на хвилі популістських настроїв. І що йому потрібен не Макрон — прихильник жорстких реформ ліберального спрямування, а італієць Маттео Сальвини або сусід з Угорщини Віктор Орбан. Там він був би серед своїх — правих популістських вождів, готових пустити “під ніж” Меркель з Макроном. Але Зеленський спрямовується у вчорашній день Європи, в обійми відбувся загальноєвропейського лідера, якого народний рух протесту — “жовті жилети” — загнали в кут і змусили радикально переглянути свій ліберальний курс. Якщо його щось і ріднить з чинним президентом Франції, то та ж загроза дуже швидко улюбленця натовпу перетворитися в самого ненависного політика, як це і сталося з Макроном.

У Зеленського є всі шанси випити з гіркої чаші народного презирства досить швидко. З одного боку, українському олігархату на чолі з Коломойським важливо, щоб Зеленський не зрозумів, якою силою він володіє, не вирвався з обіймів Коломойського, не увірвався з розгромним рахунком у Верховну раду, не притиснув до нігтя разом з Порошенком і олігархів. До речі, про Порошенко: гучний процес над ним і його командою корупціонерів може стати видовищем замість хліба для електорату, якому треба “кинути кістку”.

Але Коломойському і компанії не потрібен “президент Голобородько” — не дай Бог, якщо Зеленський повірить в зірку свого екранного героя. А чи потрібен їм керований президент, за спиною якого олігархат зміцнить свої позиції, розділить країну на вотчини, феодальні володіння. Шанс на це у них є, і його треба швидко реалізувати. Створити щось на зразок українського варіанту російської “семибоярщини” при слабкому і питущому Єльцина. Створення олігархічної республіки загрожує новому президенту різким розчаруванням його прихильників. Адже вони голосували, в тому числі, і за те, щоб прибрати олігархів з політики, а виходить все навпаки.

З іншого боку, нарешті прокинулася Росія. Зрозуміла, що у неї немає іншого варіанту розвитку відносин з антиросійською і наглеющей українською владою, крім як взяти Україну в жорсткі економічні лещата. Змусити заплатити сповна за зведений у ранг державної політики русофобію. Заходи Росії загрожують Зеленському різким загостренням і без того жалюгідний стан української економіки. Адже йому доведеться розплачуватися за розбиті Порошенко “горщики”. З 1 червня вводиться заборона на постачання в Україну нафти і нафтопродуктів, а також вугілля. Поставки цих продуктів забезпечують 70% потреб України. А ще в запасі у Москви є й інші козирі: постачання електроенергії, ядерного палива для атомних станцій України, які забезпечують майже 60% виробленої електроенергії. Але навіть цей пакет заходів заганяє Україну в кут. І сподіватися на те, що Захід кинеться рятувати країну кредитами та фінансовою допомогою, досить необачно. До того ж Київ повинен 2019-20 роках виплатити західним кредиторам разом з відсотками 17,7 млрд. доларів.

Легковажність, з якою переможець президентських перегонів Зеленський відправився на відпочинок до Туреччини, говорить про те, що майбутній президент не замислюється про скрутне становище, в якому він опиниться відразу після інавгурації.

Цілком можливо й інше: він вже готовий довірити вирішення цієї та інших загроз, що насуваються Коломойському. Але в олігарха є і свої проблеми: як вибити з України належні їй за націоналізацію Приватбанку 2 млрд. доларів. І він буде вирішувати цю проблему в першу чергу.

Виходить, що нового президента українські олігархи і Москва з двох сторін беруть в кліщі. Навряд чи Зеленський найближчим часом піде на уклін до Росії. Це відразу загрожує серйозною політичною кризою, зіткненням з правими націоналістичними силами, лідером яких має намір стати Порошенко. Але і не почати діалог з Москвою він не може. Перші заяви осіб з найближчого оточення переможця якраз і говорять, що там сподіваються на продовження колишнього курсу в надії, що Захід знайде вихід з цього глухого кута і стане посередником у налагодженні стосунків з Москвою. Але у Заходу знайти вихід для України за рахунок Росії не вийде: ресурс тиску санкціями вичерпаний і результатів не дає.

По суті Росія ставить ультиматум не Зеленському, а західної політики відносно України. Банкрутство цієї політики стає очевидним, а сама Україна перетворюється на “хвору людину Європи”, над постіллю якого незабаром збереться консиліум провідних країн Європи, а також США і Росії. У цій ситуації Кремлю залишається терпляче чекати, коли нова влада в Києві усвідомлюють всю глибину кризи і зрозуміють, що без прямого діалогу з Москвою, один на один, без західних посередників, неможливо знайти вихід із ситуації. Треба починати самим розмову з Москвою. Це можуть бути пропозиції почати виплати пенсій і допомоги в Донбасі, створити там для цього банківську систему або діяти поки через Міжнародний Червоний Хрест. Це можуть бути пропозиції пустити воду в Крим і запобігти, в тому числі, заболочування Херсонській області за вод Дніпра, яким нікуди йти. У цій ситуації Київ міг би розраховувати на поступки Москви. Іншими словами, Зеленському доведеться переводити відносини з Росією в русло прагматичних домовленостей. На це у нього є мандат виборців.

На жаль, поки команда Зеленського робить заяви в дусі політики Порошенко: мовляв, Росія — окупант Донбасу і визнала це роздачею своїх паспортів. Зеленський пикируется з Путіним і наривається на його влучний коментар, що росіяни і українці тільки виграють, якщо буде спільне громадянство. Схоже, тільки жорстка економічна реальність разом з різким падінням рейтингу Зеленського, від якого чекають не словесних баталій з Москвою у дусі Петра Порошенка, а конкретних дій по зміні збанкрутілого курсу, може протверезити нове київське керівництво. І в цій ситуації Кремлю треба жорстко дотримуватися заявлених санкцій, не допустити їх розмивання через приватних комерційних інтересів. Треба налагодити швидку паспортизацію бажають отримати російське громадянство в Луганській і Донецькій народних республіках, а може бути, і за їх межами. І терпляче чекати, коли влада в Києві “дозріють” для діалогу. А це станеться обов’язково.

Володимир ВІННІКОВ, культуролог.

Якщо змішати жовтий з блакитним — а це, як відомо, кольори українського прапора — в підсумку обов’язково вийде зелене. Але, щоб повністю відповідати заявленій темі даного круглого столу, мені доводиться побудувати свій виступ за відомою схемою ворожок: “Що було? Що буде? Чим серце заспокоїться?”

Про те, що було, багато говорити не доводиться. Якщо Порошенка на пост президента України буквально за руку привів Джон Керрі, тоді держсекретар США, то Зеленського туди ж привели Коломойський і Ко. Керрі — це американські демократи, “партія осла”, а Коломойський і Ко — це Ізраїль і хасиди. У Трампа, який став 45-м президентом США, був привід прибрати Порошенко: і по “справі Манафорта”, і по ряду інших моментів. Та й свій кандидат у республіканців був ще з 2009 року — Юлія Тимошенко. Але Трамп, судячи з усього, вирішив обміняти Україну на другий термін свого президентства, заручившись підтримкою произраильского лобі і руху хасидів, до числа яких належить його зять і радник, онук білоруських партизанів Джаред Кушнер, Ігор Коломойський і ряд інших, вельми шанованих особистостей. Додамо сюди і Біньяміна Нетаньяху. Трамп визнала Єрусалим столицею Ізраїлю, Трамп визнав Голанські висоти частиною території Ізраїлю, Трамп передав Україну під контроль хасидів та Ізраїлю. Це не добре і не погано — це політичний факт, який не можна ігнорувати. Жорсткі і, загалом-то, раптові рішення Москви на українському напрямку з даним фактом, безумовно, пов’язані. Власне, і поїздка Зеленського відразу після виборів нібито “на відпочинок” до Туреччини — досить знакове рішення, з урахуванням всього комплексу відносин між Москвою та Анкарою.

При цьому не треба забувати про те, чому Україна — не Росія. Тому що нинішня українська держава спочатку створювалося як “сірий портал” для всього “пострадянського простору”, через який йшла торгівля різної “неврахованою”: від нафти і газу до зброї і “живого товару”. Пам’ятаєте, як на початку 90-х Естонія вийшла на перше місце в світі за обсягами експорту продукції чорної і кольорової металургії, а в Латвії виникло кілька великих банків? У Прибалтиці це швидко закінчилося, а для України стало, можна сказати, і суспільство, і державотворчим чинником. І примат “необандеровщины” з русофобією — не причина, а наслідок такого стану речей, оскільки існування такого “сірого порталу” треба прикривати ідеологічно.

Тепер про те, що буде.

У найближчій перспективі з соціально-економічної точки зору для України все не так погано і страшно. Насамперед, тому, що навіть при своєчасному початку роботи “Північного потоку — 2” і “Турецького потоку”, а також при їх повному завантаженні, у Газпрому залишиться щонайменше 15 млрд. кубів “блакитного золота” для постачань на Україну. А якщо попит на російський газ в Європі, як передбачається, буде рости, і в 2-3 рази більше. Це перше.

Друге — це фактор українських “заробітчан”, чисельність яких в середньому визначається з урахуванням сезонних робітників, в 9-10 млн. В 2018 році вони тільки через банки перевели на “незалежну” 10,5 млрд. дол. Приблизно таку ж, якщо не більшу, суму провезли готівкою через кордон. Тобто в підсумку це 21-25 млрд. доларів, які вливаються в українську економіку і — через обов’язкові платежі з податками — в український бюджет усіх рівнів.

Третє: Зеленському і тим, хто за ним стоїть, за логікою розвитку ситуації, обов’язково потрібна своя “ніч довгих ножів”. Можна навіть без видимого приводу. Але краще — з приводом, причому всесвітнього значення. Таким приводом, на мій погляд, може стати провокація з захопленням АЕС якимись бойовиками від імені українських ультранаціоналістичних структур. Тоді буде можливо “спасіння України, Європи і світу” від “другого Чорнобиля” — ідеальний п’єдестал для нового “вождя української нації”. Не обов’язково саме цього, але чогось подібного цілком можна очікувати.

Нарешті, чим серце заспокоїться?

На певному етапі домовленість між новими київською владою з Москвою повинна відбутися. Для цього Зеленського і висували, і просували, і просунули. Абсолютно неважливо при цьому, що, де і коли він буде говорити чи писати. Він взагалі — професіонал, який може “озвучити” хоч телефонну книгу. У будь-який момент, на будь-якій сцені. Тому з ним особисто ніхто переговорів по суті вести не буде.

Будь-які переговори з Зеленським — це фікція і прикриття зовсім інших результатів переговорів. Які і будуть для всіх представляти інтерес.

Ростислав ІЩЕНКО, політолог, президент Центру системного аналізу і прогнозування.

Обрання Зеленського стало результатом голосування “проти Порошенка”, до якого переважна більшість населення України відчувало справжню ненависть з-за різкого зниження рівня життя і безпеки в країні. Оскільки ніяких об’єктивних підстав для поліпшення ситуації не передбачається, і у владі залишилися, по суті, ті ж люди, що були і раніше, Зеленського незабаром почнуть ненавидіти ще більше, ніж Порошенко. Адже після виборів нічого не змінилося, крім прізвища президента. У нас немає ніяких підстав вважати, що зубожіння і розбігання людей з території України при новому президенті припиняться — швидше, навпаки, вони перейдуть той критичний поріг, за яким руйнування соціально-економічної інфраструктури прийме вже лавиноподібний характер.

В принципі, все, що відбувається на Україні після перемоги Евромайдана можна розглядати як геноцид. Не тільки в Донбасі, а на всій Україні. І є підстави вважати, що рано чи пізно питання про те, хто його планував, організовував і здійснював, буде піднято.

Не виключено, що розуміння цього стало однією з причин того, що Ігор Коломойський, який був одним із спонсорів Евромайдана, а після його перемоги — не лише главою адміністрації Дніпропетровської області, але і фактичним господарем майже усього півдня України, включаючи Миколаївську, Херсонську та Одеську області, який там “наводив порядок”, пригнічуючи протестні настрої, після довгої мовчанки заговорив про те, що в країні йде громадянська війна, що Євромайдан, був помилкою, в якій “винні всі”, і так далі, пропонуючи себе, у зв’язці з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, як силу, яка не тільки сміла Порошенко, але і готова взяти на себе відповідальність за майбутнє України.

Сергій БЄЛКІН, політолог.
Обговорюючи сьогодні зміну номінального глави української держави, ми звичайно маємо на увазі і можливу коригування політики цієї держави. Будь-яка зміна влади — це операція, покликана принести вигоду її організаторам. Публічний контекст завжди однаковий: благо народу, зміцнення держави та інше. Непублічний — теж завжди однаковий: більше влади і власності бенефіціарам такої зміни.

Якщо населення будь-якої пострадянської країни (скажімо — України, але це і в інших колишніх союзних республіках працює точно так само) послідовно інформувати і виховувати в ненависті до “проклятого” імперського і радянського минулого, до “комуністичної зарази”, до “безбожному більшовизму” і так далі, то “на виході” вийде хімічно чиста ненависть до всього російського, до Росії. Багато наші колишні співвітчизники і їх діти всі свої біди і проблеми почнуть пояснювати або як підступи російських, або як неизлеченные травми минулого. І рішенням проблем починає бачитися горезвісне радикальне рішення — тільки тепер не “єврейського”, а “російського” питання: тобто від росіян і від Росії треба позбутися будь-якою ціною. На Україні саме так мислячих людей за три десятиліття утворилася досить багато. Вони являють собою дуже впливову політичну (і навіть збройну) силу. Але більшість населення України відчуває не стільки ненависть до всього російського, скільки просте бажання “жити, як в Європі”: мовляв, там живуть добре, а ми — погано. Аналітики намагаються розібратися в подіях на Україні, повинні виходити з того факту, що переважна більшість громадян України незалежно від їх етнічної або мовної приналежності — хотіли б жити у Європі”. Частина з них — бути може, і велика — при цьому “прагненні до Європи” зовсім не ненавидить Росію. Ставлення до Росії та усвідомлення російської мови як рідної і самих себе як росіян зовсім не скасовує бажання “жити добре, як в Європі”. За три десятиліття незалежності та реформ Росія так і не змогла створити привабливу, виразну модель державного і суспільного устрою, а Європа, на жаль, не втратила — при всіх її негараздах — привабливості для дуже і дуже багатьох. Ось до цього масового почуттю і був прив’язаний антиросійський український радикал-націоналізм: “Ми живемо гірше, ніж в Європі, тому що Росія нас гнітила, грабувала, не давала розвиватися і продовжує це робити”.

Без такої “зв’язки”, створеної стараннями української влади і західних спецслужб, ніякої перемоги Евромайдана в 2014 році і бути не могло. Те, що при цьому Крим пішов від України і повернувся в Росію — для них факт виключно військово-політичного значення та емоційної сили. Він підняв градус ненависті до Росії з боку українських радикал-націоналістів, але не тільки в них. Частина населення України теж не обрадовалось втрати “своєї землі”. І не всі росіяни, що живуть на Україні, теж зраділи. Вірніше, вони могли порадіти за кримчан, але не за самих себе. Стимулював відхід Криму аналогічні настрої, “пориви до свободи” в інших регіонах України? Безсумнівно! Вистачило б цих стимулів на виникнення Новоросії, складеної з кількох областей України? Впевнений, що не вистачило б… Приклад народних республік Донбасу — тому свідчення.

При всьому цьому “ключі до щастя” і України, і Росії, дійсно, як лежали у Москві, так і лежать.

Хто їх візьме і що з ними буде робити: чи то на пальці покрутить, то відімкне ворота, то замкне їх, — поки передбачити не вдається…

Олександр НАГОРНИЙ.

Вважаю, що відбулася тут обмін думками дозволяє зробити кілька узагальнюючих фундаментальних висновків.

По-перше, ми фіксуємо сформоване становище на Україні як “геноцид” українсько-руського етносу, який проводиться Заходом і його “призначенцями” начебто Порошенко і Зеленського, повністю залежними від своїх американських і західноєвропейських кураторів. Тільки під таким кутом зору треба розглядати скорочення населення республіки майже вдвічі порівняно з 52 мільйонами, що проживали на цій території у 1991 році. Поняття про геноцид України має бути введено державну політику РФ.

По-друге, феномен Зеленського є не випадковою грою обставин, а результатом багаторічної роботи “західної закуліси” (під кураторством олігарха Коломойського), що лише загострить лінію на трансформацію українського суспільної свідомості в антирусском напрямку при президентові Зеленском. Саме так ведеться підготовка до нової фази громадянської війни в Російському світі. Кремлю доведеться набагато складніше вести свою діяльність в майбутні роки щодо прозахідної України, очолюваної майстром-актором сатиричного жанру.

По-третє, боротьба за Україну і за уми українського населення повинна стати одним з пріоритетів державної політики Росії, тоді як сьогодні вона вважається другорядним напрямком. Про це говорить, зокрема, повна відсутність радіо – і телемовлення на Україну. Кремль не використовує систему “народної дипломатії”.

По-четверте, найважливішими інструментами російської політики щодо України повинні стати випереджаючі успіхи в соціально-економічному розвитку РФ, а також висунення нової ідеології побудови української державності, дружній РФ, що неможливо без зміни ідеологічної “матриці” всередині самої РФ, яка багато в чому визначається як “олігархічний капіталізм”. Ми не можемо пропонувати українцям заміну одних олігархів іншими у вигляді органічної співпраці між РФ і Україною.

Таким чином, результат боротьби за Україну у вирішальній мірі залежить від Росії і її керівництва.