«Ультиматум» Трампа: як Путін і Ердоган розкрили блеф навколо С-400

Чому Туреччина купує російські ППО, незважаючи на всі загрози

Блеф – найважливіше поняття в сучасній міжнародній життя. Будучи побудованим на напівправді й дезінформації, він з 2016 року і приходу в Білий дім доларового мільярдера, став основою для зовнішньої політики США. При блефі, на якому Трамп зробив собі ім’я в бізнесі, ключовою є здатність переконати опонента в тому, чого насправді не відбувається. Від збройової «угоди століття» з Саудівською Аравією на 109,7 млрд доларів, виявилася в підсумку договором про наміри, до погроз знищення тієї чи іншої країни.

За останні три роки представники США і НАТО, міжнародні ЗМІ, а також емісари Білого дому неодноразово лякали Туреччину усіма можливими карами за придбання російських протиповітряних систем. Спектр «попереджень» мав всю гаму вашингтонських підходів, від публічних причин формату «неможливості» інтеграції з системою «північноатлантичних» ПРО до прямих погроз, коли з серпня 2018 року Білий дім став заявляти про готовність ввести санкції проти «будь-якого з союзників» намірився купити російські ППО.

22 травня американський телеканал CNBC повідомив, що США мають намір виключити Анкару і програми поставок винищувачів п’ятого покоління, а термін «ультиматуму» обмежив першим тижнем червня. І, тим не менш, Туреччина пішла на загострення, у відповідь, заявивши, що в ті ж самі терміни планує отримати перші російські комплекси.

На чому базується таке завзяте завзятість Ердогана? Чому в реалізації контрактів впевнені і в Москві, і в Анкарі? Для чого країні з блоку НАТО, російські протиповітряні системи, і навіщо Росії продавати найкращі в світі серійні ППО того, хто є частиною ворожого об’єднання?

Навіщо це Туреччини

Сучасна Туреччина — країна з широкими амбіціями і обмеженими можливостями. При цьому межі цих можливостей десятиліттями звужували не вороги Анкари, а її «друзі». Так, з моменту вступу в НАТО в 1952 році, Туреччини негласно було заборонено мати свою «далекобійну» систему протиповітряної оборони. Формальною причиною служив наявний «парасолька» натовських ПРО, але насправді все зводилося до небажання Заходу давати країні важелі для непокори.

Поки що загрози для Туреччини були зовнішніми, а політика йшла в руслі США, сформоване положення нікого не бентежило, коли стався розпад СРСР, а потім почалася активна фаза американських близькосхідних операцій, «захист» НАТО почала обертатися для Анкари масою проблем. З приходом Росії в Сирії у 2015 році, Туреччина автоматично стала частиною американської русофобської стратегії, а тому розуміючи, до чого йдуть справи, всіма силами намагалася придбати оперативно-тактичні комплекси на випадок російського відповіді.

За іронією долі, в ті дні головними продавцями подібних технологій Анкара розглядала США і Китай. І якщо сьогодні союзники готові на багато що, аби Туреччина купила їх, а не російські протиповітряні системи, в ті часи Анкарі було в грубій формі відмовлено. Тоді Ердоган звернувся до КНР, уклавши угоду про наміри з військової компанією CPMIEC. Однак про розробку контракту американці дізналися, внесли CPMIEC в санкційний список і Анкарі заявили, що як член Альянсу вона зобов’язана зупинити конкурсну процедуру. У результаті Туреччина залишилася ні з чим.

Через деякий час, все в тому ж 2015 року Берлін і Вашингтон прибрали з території країни навіть ті системи ППО Patriot, які були частиною НАТО, причому без будь-якого попередження Анкари. А через кілька місяців спецслужби США передали турецьких ВПС дані про важливої мети — російському бомбардувальнику Су-24. Пастка була розставлена, у Вашингтоні списали сакральну жертву в особі Ердогана з рахунків і вже потирали руки в очікуванні краху зближення Росії і Туреччини.

Влаштувавши цілеспрямовану засідку на російський літак в день народження Олександра Суворова, американські розвідслужби намагалися підштовхнути Росію до максимально жорсткого військового відповіді, прямої конфронтації з Анкарою, за прикладом аналогічних організованих атак української авіації на російськомовне населення Донбасу.

Це наочно довело і що послідувало після екстрене засідання НАТО, на якому шокованим турецьким представникам прямо заявили, що, як і Грузії в 2008 році, їм не давали ніяких гарантій, стаття 5 Статуту НАТО не буде застосовано, а Туреччині доведеться залишитися один на один з розгніваної Росією.

Саме в той момент Анкара зрозуміла, що Вашингтон використовував її у своїх геополітичних цілях, зіграв на ідеї неосманизма і залишив в дурнях. Москва у свою чергу активно нарощувала жорсткий тиск і вже незабаром, усвідомив реалії Ердоган, врозріз з усієї попередньої риторикою погодився на всі умови Кремля.

25 червня 2016 року він передав Володимиру Путіну послання з офіційними вибаченнями, 28 червня заявив, що Туреччина готова виплатити компенсацію родичам загиблого. Слідом Альпаслан Челік був посаджений у в’язницю, арештовані всі льотчики стріляли по російському Су-24, застрелений вбивця посла РФ Мевлют Алтынташ, а іменем Андрія Карлова названа вулиця, де в Анкарі розташоване російське посольство. Було здійснено багато іншого, що не виходило на рівень публічності, але виявилося здійснено.

План США затріщав по швах, а тому вже в ніч з 15 на 16 липня 2016 року в Туреччині була організована спроба військового перевороту. І в ній, турецькі військові літаки F-16, підняті з підконтрольною НАТО бази Інджирлік, не збили борт Ердогана тільки тому, що у процес втрутилася Росія. Необхідну інформацію в той момент отримав не тільки сам Ердоган і його найближчі соратники, але й беруть участь у заколоті проамериканські суб’єкти.

В результаті ідеальним моментом, при якому турецьку територію своєчасно залишили американські системи Patriot і все можна було списати на бунтівників, спецслужби США скористатися не зуміли, а Анкара остаточно зрозуміла, що пора заручитися підтримкою альтернативного партнера.

Брюссель продовжував відмовляти Туреччині у приєднанні до ЄС, КНР — дотримувався нейтралітету, Євросоюз підтримував Кіпр в його суперечці з приводу розвідки газу, а США лише збільшували підтримку курдів в Сирії і Іраку.

На тлі цього, вже в листопаді 2016 року в пресі з’явилися перші повідомлення про переговори РФ і Туреччини про поставки С-400, а 12 вересня 2017 року було укладено тверде угоду. У грудні 2017 року глава держкорпорації «Ростех» озвучив вартість поставок в $2,5 млрд, а в 2019 році стало відомо, що початкові строки передачі систем на прохання Анкари були зрушені з 2020 на 2019 рік.

Чому США виступають проти

Поставляється по лінії американського ВТС бойова техніка, на відміну від російської, має масу обмежень у плані бойового застосування. Наприклад, достеменно відомо, що йорданські F-16 у разі гіпотетичного збройного конфлікту будуть нездатні збивати аналогічний F-16 ВПС Ізраїлю. Цього просто не дозволить зробити програмна блокування.

Теж саме стосується і систем ППО, які цілком можуть не захотіти стріляти по натовських літаків, навіть якщо вони, як в 2016 році, знову побажають допомогти президентського борту самоусунеться. С-400 «Тріумф», що поставляються турецькій стороні, позбавлені цього недоліку, і цей факт вкрай не влаштовує Білий дім.

Аналогічно сприймається і ситуація з Су-57, розглянутими Анкарою в якості заміни винищувачів п’ятого покоління. F-35 володіють складним програмним забезпеченням, всі ключі від якого знаходяться у руках США, тому Пентагон абсолютно не зацікавлений в позбавленні можливості штучно занижувати бойові характеристики 100 турецьких F-35 в разі необхідності.

Історія про те, що С-400 неможливо інтегрувати в натовську систему також є відвертим приводом, оскільки раніше не було жодних технічних проблем з аналогічним включенням в неї грецьких С-300. Проблема для Вашингтона в цьому питанні лежить швидше в емоційній площині, оскільки ще в 2017 році Москва знущально заявила про оснащення «турецьких» С-400 виготовленими в Росії за натовськими стандартами системами «свій-чужий», а саме пару з ППО Альянсу порадила забезпечити самостійно, після доставки.

Цим кроком, Кремль недвозначно показав, що блоки з секретними кодами і литерными частотами НАТО можуть встановити представники Альянсу безпосередньо в Туреччині, а може встановити і сама Росія, оскільки для неї вони аж ніяк не таємниця.

Крім того, американців лякають і самі комплекси російських ППО. «Тріумф» призначений не тільки для ураження літаків-постановників перешкод, бортів радіолокаційного виявлення, ракетних цілей та багато іншого, але і для ліквідації літальних апаратів, виконаних за технологією «стелс». Зниження помітності ЛА може зіграти важливу роль в повітряному бою, де можливості БРЛС обмежені, але протиставити «зіркості» радара 91Н6Е системи «Тріумф» F-35 практично нічого.

С-400 в Сирії вже змушують американські та ізраїльські «невидимки» облітати їх позиції, С-400 біля кордонів Прибалтики змушують робити те ж саме і в східній частині ЄС. Біля кордонів Норвегії також є батареї С-400, і навколо них аналогічним чином не літають норвезькі F-35. США попросту обурені тим, що тепер не доведеться літати ще і в районі Туреччини.

Ну, і, нарешті, угода з Москвою відкриває військово-політичний Ящик Пандори, оскільки якщо членам НАТО Греції і Туреччини можна мати на озброєнні російські ЗРК, причому всупереч загрозі санкцій, то чому інші держави зобов’язані відмовлятися від кращих у світі ППО, за ціною вдвічі меншою, ніж коштує Patriot?

Для чого все це Росії

Придбання Туреччиною російських ЗРК С-400 виходить далеко за рамки простих економічних вигод. Насамперед, озброєння Росії вперше з 1999 року буде поставлятися в країну НАТО, Туреччина в плані підготовки особового складу і експлуатації техніки потрапить у залежність від Москви.

Закупівлі вбивають клин між Анкарою і її «североатлантическими» союзниками, а кільватер «проросійського» курсу Ердогана виявляється доповнено не тільки АЕС «Аккую», Турецьким потоком, возродившимися торговельними зв’язками, астанінської переговорної платформою і майбутніми спільними діями країн в сирійському Ідлібі, але й військово-стратегічним партнерством.

Крім того, в ході невдалих спроб США розв’язати повноцінну війну між Росією і Україною, остаточно хаотизировать Близький Схід, Середню Азію та інші регіони, наша країна зуміла створити собі образ експортера стабільності. І в цьому розрізі – безпека мирного неба – постачання систем ППО носять особливий характер.

На поточний момент концерн «Алмаз-Антей» виконує замовлення відразу трьох держав світу — Китаю, Туреччини та Індії. Причому продаж С-400 КНР зробила можливим продаж комплексів Індії, а висновок найбільшою недоларової військової угоди з Делі, допомогло відбутися нинішньому замовлення з Анкарою.

У свою чергу придбання Туреччиною російських ППО, незважаючи на американські санкції, викличе нову хвилю ажіотажу, і це при тому, що під російський «парасолька» вже просяться щонайменше 13 країн – Саудівська Аравія, Катар, Алжир, Марокко, Казахстан, Судан, Єгипет, В’єтнам, Ірак і інші країни Південно-Східної Азії і Близького Сходу.

Подібний успіх був досягнутий, незважаючи на санкційне тиск, а сам приклад з Туреччиною допомагає довести, що навіть незважаючи на закон CAATSA, що дозволяє США бандитським способом заморожувати активи і забороняти фінансовим інститутам співпрацювати з державами, що укладають великі збройові угоди з Росією, співпраця триває.

За останні п’ять років обсяги виробництва промпродукції у вітчизняному ОПК під час санкцій зросли на 51%, а експортний портфель замовлень зберігся на рівні в $50 млрд. Більше того, доларові США обмеження лише допомагають Москві активніше схиляти партнерів до переходу на національні взаєморозрахунки.

Іншими словами, контракт з союзником США і членом НАТО на закупівлю російської бойової техніки – не просто військово-економічний успіх, але й прекрасний спосіб показати російським недоброзичливцям, що на них світ клином не зійшовся. А заодно продемонструвати вагається «друзям» Вашингтона те, що багато з загроз гегемона є порожнім блефом, а курс антиросійської політики цілком можна переглянути.