Уроки французької

Ні, це не те, про що ви подумали. Зовсім навпаки. Був радянський фільм з такою назвою. Зворушлива і ніжна історія, як у глухому тайговому селищі під час війни витончена вчителька французької намагається підтягнути предмет недбайливому учневі. А виявляється, що у нього просто пам’ять не працює із-за хронічного недоїдання…

В молодості дивився і рвав незагрубевшую тоді душу. Адже Я в принципі знав майбутнє героїв фільму. А якщо не цілком знав, то здогадувався, що постаріла чарівна і самотня вчителька не зробить в глушині кар’єри на своєму чарівному прононсе. І не знайде в післявоєнній демографії свого Бельмондо. Ну а подорослішав і забуревший підліток, напевно, запам’ятає на все, що залишився непросте житіє пару солодких слів типу «пардон» і «мерсі». Але навряд чи вимовить їх хоч раз у житті. Невимовно щемлива історія…

Тому мені так сумно спостерігати наївні до сліз «уроки французького» президента-підлітка Зеленського. Єдиний лідер, з ким він зустрівся два рази поспіль, це французький президент Макрон. Звичайно, я можу зрозуміти інтерес Емманюель до цих зустрічей. Як всім нормальним людям, йому напевно подобається вчити чи хоча б повчати інших. Раніше якось не складалося. Дружина – колишня його ж вчителька. Всезнаючі Ротшильди – як би постійні наставники. Потім то запеклий Трампище, то пожившая Меркельша. Тут вставити свої п’ять центів навряд чи згодиться. Тільки мовчки й скромно слухай, слухай, запам’ятовуй. І раптом з’явився майже одноліток, колега, симпатяга і трепетний слухач, такий же понтоватый гасконець за характером. Тут можна зрубати море вербально-політичних задоволень. До того ж рідкісний для мініатюрного Макрона випадок, коли з візаві можна говорити зверху вниз (в обох сенсах). І той ще в провінційно дорогому костюмі, а не в жовтому жилеті!

Так… Тут причини симпатії все зрозуміло. Але ось палку юнацьку закоханість Зе зрозуміти складніше. Взагалі, надмірно любити французів загрожує: у них, чим сильніше кохання, тим нижче поцілунки. Але справа навіть не в цьому. А сенс? Можна по ходу підтягнути французька, але як у фільмі, що далі?

Не говорив би про це, якби сам не пройшов ці випробування. Давним-давно новоспечений президент Кравчук прямо через тиждень після свого обрання залучив мене для опису французької моделі влади. Пояснив завдання приблизно так: французи мають таку ж територію і населення (тоді так і було, ха-ха) і, якщо ми скопіюємо їх модель влади, десь через три-чотири місяці будемо жити, як вони: суцільний хрускіт французької булки.

Я захопився ідеєю і витратив достатньо часу на докладний опис їх соціальної моделі. Благо, допоміг далекий родич, що був у той час одним з керівників галлів. Тому без проблем зустрівся з головними особами і зобразив пристрій центральної та місцевої виконавчої влади; її взаємовідношення з законодавчими та судовими гілками; механізми роботи парламенту і сенату; гарантії незалежності національного банку…

Ще посидів у кріслі Наполеона, зустрів Різдво на Єлисейських полях, на Пляс Пігаль… Втім, це інша історія. А президенту потім доповів, що у них «гранати», в сенсі влада, «не тієї системи».

Правда, коли я повернувся з тривалої поїздки, «старшим» було вже не до архітектури влади. Почалася перша «туалетна війна» між президентом Кравчуком та спікером Плющем: в одного кабінет був з «зручностями», а в іншого без. Відповідно, понеслася заруба. Яка там геополітика? А я задумався. Реально заінтригувало, чому Україна тяжіє до Франції, а Росія – до Німеччини? Хоча все має бути строго навпаки. Поясню.

Вже на початку дев’яностих мені як мандрівникові з філософською освітою стало очевидним, що світ перевернувся. Те, що раніше вважалося громадської «надбудовою», стало «базисом». Тобто в основі суспільства лежала вже не економіка, як при бородатому класиці, а культура. Це довго пояснювати. Просто прийміть поки на віру, що країни об’єднують сьогодні не важкі матеріальні сутності, а тонкі духовні субстанції. Не вірте, що ще чарівний для багатьох ЄС зачали на купі антрациту пошарпані менеджери із Союзу вугілля і сталі. Його породили казкові «Бітли» і Азнавур, Сартр і Хайдеггер, Антоніоні та Брессон…

І раз вже на місці нашого Союзу утворилися нові держави, їм для становлення та повноцінного розвитку потрібні були насамперед відсутні духовні елементи. Державної традиціоналістської і великовагової Росії не завадила б французька легкість, витонченість, грайливість розуму і правдоподібність блефу. Новоявленої архаїчною і анархічною Україні бракувало німецької фундаментальності, педантичності та законослухняності. Всякі майбутні «нормандські формати» треба було творити Росії з Францією. Бо остання знає і може підказати, як культурологічно капіталізувати перемоги: хоч військові, хоч енергетичні. А Україні треба було б вчитися у рамках неминучого «тевтонського формату» у Німеччині культурному коду по капіталізації своїх поразок: хоч військових, хоч енергетичних…

А лідери наших держав все переплутали. Не розуміли вони, що Франція – це серце Європи, а Німеччина – її мозок. Франція – почуття, Німеччина – думка. Франція – романтизм, Німеччина – прагматизм…

І все це в зовсім різних пропорціях потрібно Росії та Україні. Щось подібне я і намагався пояснити тодішньому президенту «неньки». Але українських президентів «вік недовгий». Не встиг…

Минуло багато років. Прокрутилось колесо Сансари. Виросли цілі покоління безмозких українських чиновників і безсердечних російських. Знову новий український президент п’є «Кліко» замість належного йому по кармі шнапсу. Смішно. А потім не по-дитячому трусить німецького лідера від такого дикого нерозуміння. Напевно, Зе вже вивчив слова «пардон» і «мерсі». Але чи знадобляться вони його батьківщині? Фінансової допомоги від нового друга не буде точно, значить, «мерсі» не знадобиться. Нормандський формат – це для України, як фанера над Парижем. Тут без слів і вигуків. Хоча… Сьогодні слово «пардон» начебто розуміють не тільки на Заході, але і на Сході. І «миль пардон!» теж.

Р. Дервіш