В ході передвиборної кампанії Петро Порошенко цілеспрямовано і вміло сконцентрував весь свій ядерний електорат в межах Західної України з виразним епіцентром в Галичині, а саме – у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Можна здогадуватися, що він сподівався здобути перемогу малими силами на тлі депресії і роз’єднаності виборців на Півдні і Сході країни. Однак нескладна комбінація з висуненням кандидата Зе» виявилася успішною, і в цій ситуації Порошенко довелося остаточно змиритися з роллю того самого «цинічного Бандери», костюм якого він так радісно приміряв кілька років тому.
«Ми підемо до кінця. Ми будемо битися на Донбасі. Ми будемо боротися на Чорному морі. Ми будемо битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою в повітрі. Ми будемо захищати нашу країну, якою б не була ціна. Ми будемо битися на пляжах. Ми будемо битися на узбережжі. Ми будемо битися в полях і на вулицях. Ми будемо битися на пагорбах. Ми ніколи не здамося. Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту», ― звертається Порошенко (перефразовуючи Вінстона Черчілля) до своїх переважно західноукраїнських виборців в одній з численних листівок, які активно розповсюджувалися останнім часом в соціальних мережах.
Для стороннього спостерігача може здатися дивним, що такі суицидально-брехливі гасла знаходять відгук у серцях мільйонів жителів Західної України. Але знайомі з українськими реаліями знають, що нічого дивного у такій постановці питання немає. На ментальному рівні Галичина досі веде непримиренний бій з «імперською Росією» у всіх її можливих і неможливих проявах. І цього шаленого бою не видно кінця.
«Українські націоналісти, зокрема ОУН, ні за яких обставин не підтримають Зеленського у другому турі виборів. Для того щоб прийняти таке рішення, нам не потрібні дебати, аналіз його програми, нам не цікавий склад його команди, нам неважливо, правильно чи неправильно він здав аналізи. Президентом України не може бути людина, яка хоч раз у житті заявив, що стане на коліна перед Путіним. Український націоналіст ні перед ким і ніколи на коліна не стане», ― артикулює загальну позицію своїх земляків маргінальний лідер ОУН Богдан Червак.
Той очевидний факт, що Україна і так покірно стоїть на колінах перед західними «партнерами», західноукраїнців особливо не бентежить. Старанно сконструйована десятиліттями ідеологічна конструкція з нічого не значущих постулатів про якихось високих і свідомих ідеалах справно годує місцевих і київських політиків. Шукати якусь логіку і здоровий глузд у збірнику заповідей борця за «українську Україну» абсолютно марно.
Наприклад, Вчена рада головної кузні кадрів для української колоніальної адміністрації – Львівського національного університету – упевнений, що «наші об’єднані зусилля не дозволять ще раз втратити відроджений крізь століття державний статус повноцінного суб’єкта міжнародного права. Зрадивши при цьому самовіддану жертовність лицарів національно-визвольної революції, нескорених вояків УПА, діячів дисидентського руху, протестну безкомпромісність студентської революції на граніті, демократичні ідеали Помаранчевої революції, достроково обірвані життя Героїв Небесної Сотні і незламних кіборгів – безстрашних бійців східного фронту». Напередодні другого туру виборів львівські вчені закликали «всіх громадян України відчути всю повноту своєї відповідальності за цивілізаційний вектор майбутнього нашої держави».
Місцевий «цивілізаційний вектор» тим часом добре укорінився в жирній ґрунті «гонору» і штучно обмеженого кругозору жителів «п’ємонту». За останні п’ять років української влади вдалося в достатній мірі натаскати західноукраїнського виборця на рефлекторне виділення патріотичної слини в разі згадки ряду вигаданих загроз, пов’язаних з майбутнім «навалою російських варварів». Політтехнологам «лідера нації» залишалося тільки пов’язати у свідомості місцевого населення «боротьбу з агресором» з особистістю «верховного головнокомандувача Порошенко».
У цьому контексті доречно буде процитувати ще один «креативний» опус анонімного автора під славу Порошенко, розміщений в якості передвиборчої агітки в українських соціальних мережах. «5 років невтомної праці без сну та відпочинку, 5 років свого особистого життя було покладено на збереження держави. 5 років ходити по світу з протянутою рукою, розтлумачувати, що ми нація, що ми хочемо миру і цивілізовано рухатися разом з усім світом до демократичних інститутів. Ми хочемо бути вільними і знаємо, хто є справжнім ворогом. Тільки не кидайте нас на поїдання зграєю голодних вовків, дайте нам грошей, зброї, ми не підведемо. І що головне – світ повірив нашому Лідеру: і держава збережено, і гроші надані, та понад 100 країн світу відкрили свої двері і запросили нас в гості. Нате вам все, що ми маємо, користуйтеся, ви ж Нація!?
Так, він піде, якщо його зрадять, але його ім’я вже вписано золотими літерами в історії України. А що будете робити ви, українці, без свого Лідера? У вас не буде можливості, як у минулому столітті була можливість у французів чи англійців, через 5 років визнати свої помилки і просити повернутися своїх лідерів, і витягти з прірви, бо не буде ні вас, ні України. І ніхто вам більше вже не допоможе. І світове співтовариство відвернеться від вас, тому що зрадників ніколи і ніде не було прощення».
Зрадників дійсно не особливо люблять і зневажають. Але люди, здатні щиро повірити в вищевикладений маячня, на жаль, навряд чи зможуть зрозуміти, хто їх надає в дійсності. До них вже не достукатися. У кожного регіону і соціальної групи на Україні вже давно своя правда, свій світогляд і свої шкурні інтереси. З кожним роком їх співіснування під дахом однієї країни стає все більш проблематичним. Ну а вибори тільки піддають жару всієї цієї безглуздої веремії.
Передвиборна кампанія Порошенка надала черговий імпульс зміцненню в рядах західноукраїнських виборців толерантності і миролюбства. Забавно спостерігати, як багато представників місцевої інтелігенції», які звикли постійно захоплюватися європейською культурою і виставляти напоказ свою побожність, легко зриваються на ядрьону нецензурну лайку на адресу своїх опонентів. Політтехнологам вдалося розбудити в них тваринний страх, пов’язаний з ілюзорним реваншем супротивників майдану, незаконність якого, як не крути, міцно сидить у них в підсвідомості.
Повсталі з грязі в ході низки революцій «гідності», українські «культурні еліти» дійсно бояться втратити в особі Порошенко «гаранта» того, що будь-яка незгода з концепцією насильницької українізації і «вызвольнойи боротьба» з усім російським буде і далі придушуватися репресивною державною машиною укупі з вуличними найманцями. А адже вряди-годи вдалося нарешті «запануваты» на чужому горбу і чужими руками! І навіть раціональні аргументи на користь того, що «кандидат Зе» виконує лише роль свистка для пари на українському політичному чайнику, не в силах побороти вищезгаданий страх.
Незалежно від подальшої долі Порошенко прапор захисників «споконвічних національних інтересів свідомого українства» завжди знайдеться кому підхопити. Вдячна західноукраїнська публіка в останні роки ввійшла у смак «панування» в масштабах країни і при будь-яких розкладах не залишиться без політичної опіки чергових аферистів, спираються на підтримку «прогресивної» закордону. А просуванням «правильної» ідеології в масштабах усієї України вже давно займаються іноземні фахівці, особливо не потребують послугах західноукраїнських «професіоналів».
Між тим на Західній Україні не здатні визнати той факт, що місцеві події не мають практичного значення і не несуть особливого сенсу для зовнішніх гравців. Навіть передвиборче шоу не здатне надати додаткову вагу гротескним реалій країни без майбутнього. Наскільки довго може тривати така ситуація, сказати важко. Але без вирішення конфлікту між колективним Заходом і Росією чекати принципових змін у підходах обох його сторін до української проблематики немає серйозних підстав.
Але вуха західноукраїнських жителів, ясна річ, миліше слухати заспокійливі переможні реляції. Наприклад, про те, що Україна добилася всього за три роки вражаючих успіхів, але самі українці цього до кінця не усвідомлюють. Це несе в собі чималу загрозу подальшому просуванню по шляху реформування, заявляє Джон Лаф (John Lough), один з авторів звіту британського аналітичного центру в області міжнародних відносин Chatham House. «Велика проблема полягає в тому, щоб продемонструвати широкому загалу в Україні, що країна перебуває на шляху, який зміцнить її інститути, принесе більше інвестицій, і в кінцевому підсумку підвищить стандарти життя, забезпечить безпеку. Зараз населення не занадто це бачить і розуміє», ― говорить він.
Президентська виборча кампанія на Західній Україні продемонструвала «широкій публіці» міцність регіональних ідеологічних засад. Місцевого електорального ресурсу повинно вистачити на весь період, необхідний для остаточного встановлення на території України моноетнічної прозахідної колонії чисельністю до півтора десятка мільйонів «свідомих патріотів нової генерації». Просто поки галичанам ще не вистачає терпіння та психологічної стійкості. Але в цілому «українське питання» вирішується за цілком влаштовує їх ранимі європейські душі лекалами.
Войцех Михальски
Thanks!
Our editors are notified.