Зеленський підводить Україну до розпаду

За невиконанням формули Штайнмайера настане смерть українського недогосударства

Як відомо, найчастіше творчі стимули або новий погляд на проблему нам можуть дати тексти колег. Ось, читаю, наприклад, “Мінський діалог, до якого ніхто не готовий” Ростислава Іщенка і відразу, при повній повазі до автора, починаю з ним заочно сперечатися.

Тому що “впадає в вічі” у велике і дуже ємне пропозицію, розповідає, що “зараз Захід намагається піти від політики стримування Росії (яка включала активну роботу в передпіллі, в тому числі і в Білорусі), припинити конфронтацію з Москвою (що передбачає згортання антиросійських проектів у прикордонних з Росією державах) і налагодити якусь співпрацю”.

Адже тут, на мій суб’єктивний погляд, потрібно підкреслити, що якщо цей “Захід і намагається піти від політики стримування Росії”, то це обов’язково треба розцінювати ТІЛЬКИ як локальне, дуже тимчасове і вельми вимушена дія, на тлі якихось його проблем і спроб скористатися можливою допомогою Росії. Наприклад, для Західної Європи в економічному протистоянні з США, а для США – в якихось спільних (як вони будують ілюзії) діях проти Китаю.

І зовсім не факт, що активна робота Заходу з відриву Білорусії від Росії стала менш активною, навіть якщо зараз вона не настільки видно, як раніше. Тому що упустити момент, коли Лукашенко настільки психологічно нестійкий, внаслідок своєї хитрої політики «багатовекторності», внаслідок чого навалились на нього вирішуються в рамках цього курсу проблеми, було б для Заходу “просто злочином перед високими західними цінностями і цілями побудови демократичного світу”.

А щодо “згортання антиросійських проектів у прикордонних з Росією державах” – ніхто і нічого згортати не збирається. Тому що головний антиросійський проект – колишня Україна як слухняне західним ляльководам зброю Заходу проти Росії і як західний же плацдарм проти неї – залишається і при президентові у всьому своєму ворожому брудно-коричневому забарвленні (до речі, змішання кольорів бандерівського червоно-чорного прапора дає цей же колір). І інші “анти-Росії”, польські, прибалтійські або грузинські, теж нікуди не діваються, разом з їх постійною ворожої роботою.

Ну, можливо, поки припинені якісь окремі анти-російські та (або) русофобські акції чи заходи, але ми ж з вами пам’ятаємо, чим відрізняються люди брехливі й підлі від добрих і справедливих – тим, що не роблять поганого лише тоді, коли саме в даний момент це їм дуже невигідно.

Тут можна було б поговорити про те, що робити справедливо завжди вигідно стратегічно, в перспективі майбутнього, але – таким людям подібні думки все одно не близькі. Адже вони щиро впевнені, що абсолютно всі люди із задоволенням крали б, грабували і навіть вбивали, якщо б за все це їм точно нічого не було.

Повертаючись же до тексту вищезазначеного, я, в цілому, згоден з такою думкою Ростислава Іщенка: “І Європа, і США, і Росія зайняли по відношенню до України позицію лікарів, які мають справу з хворим “білою гарячкою”. Їй видали ліки, повідомили, як його приймати, стали осторонь і чекають, напоумиться пацієнт. Якщо схаменеться і почне пити ліки – можна рятувати його далі, якщо ні, то краще піти – все одно помре, тільки може покусати перед смертю”.

З приводу ліки – зрозуміло, що це «формула Штайнмайера». Однак різні думки цих “лікарів” з приводу нинішнього стану “хворого”, і абсолютно різна їх вина у зв’язку з даною хворобою. Тому що тоді Росія банально не могла допомогти серйозно і стратегічно, а не тільки подачками містечковим «элиткам» – сама тяжко хворіла і ледь видерлась. Вина ж “і Європи, і США” “чисто-конкретна” – так-так, тут цілком можна говорити кримінальним мовою, натякаючи і на форму, і зміст їх вини.

Тому що вони, як багаті і з вигляду досить благопристойні джентльмени, а насправді “урки погані”, молоду і красиву, але абсолютно наївну і недосвідчену “дівчину”-Україну “хором” спокусили-зґвалтували. Не забувши, за традиційною своєю звичкою, заодно і пограбувати. Причому, після цих мерзенних “заходів”, і далі були не проти її «користувач», нехай навіть до повної її загибелі і трупного задубіння.

Але, по-перше, вищевказані «джентльмени» постійно всім і всюди розповідають про свою «демократичність» і «високому шляхетність». І тому вони дані “відносини”, коли бідна “дівчина” у такому вигляді, шановному товариству показувати трохи соромляться. І, по-друге, небажання при моменті смерті присутнім – а ну як змусять на поховання “скинутися”?

А що ж вона, колишня Україна, яка тепер у білій гарячці? Перед смертю, дійсно, майже однозначно покусає. Але якщо говорити про цю загибелі – строго кажучи, і самі Мінські домовленості є фіксацією на папері відкладеної смерті українського недогосударства в іпостасі Анти-Росії, його агонією.

Ні, якщо вже зовсім точно, держава Україна фактично зникло ще 20 лютого 2014-го. Коли стався розстріл так званої “небесної сотні”, що і допомогло спровокувати новий сплеск обурення людей на “Майдані” і, в кінцевому рахунку, незаконно захопити владу в країні.

Фактичне зникнення держави підтвердиться-посилиться в той же день, “коли, з схвалення тимчасових, “майданних” влади “неньки”, одна частина громадян, нео-бандерівська, під Корсунь-Шевченківському напала на іншу частину громадян, жителів Криму.

Точні цифри убитих до цих пір невідомі, схоже, близько 20 осіб. Але, як відомо, органи правопорядку, з політичних міркувань, навіть не спробували розслідувати дані трагедії і дати правову оцінку тому, що трапилося, не кажучи про притягнення винних до суду і покаранню за злочин.

А вищевказане фактичне зникнення держави буде ще підтверджуватися неодноразово – і під час одеської “Хатині”, і дніпропетровської “тихої” ліквідації “російської весни”, з сотнями і сотнями або навіть тисячами вбитих і тихо «прикопанных» наших людей. І особливо після початку так званої АТО на Донбасі – остання вже, тільки за офіційними даними вбила близько 15 тисяч жителів колишньої України, а за даними німецької розвідки – під 60 тисяч.

“Бо перестаючи гарантувати одну з основних своїх функцій, якої є збереження життя нормальних громадян (не злочинців), держава перестає бути таким по суті, перетворюючись лише його видимість, симулякр. Нагадаю, що ще на зорі цивілізації громади людей почали об’єднуватися в перші, так звані прото-держави, в першу чергу заради більш ймовірного виживання своїх членів, більшою своєї безпеки”.

Але, як ми бачимо на прикладі нашої Новітньої історії, навіть фактично померла держава може ще як би існувати – у вигляді якогось симулякра, або «голема». Або, кажучи мовою цілої течії американського кіно “зомбі-апокаліпсис”, винайденого вже культовим режисером Джорджем Ромеро і все ще неймовірно популярного на Заході – у вигляді країни-“зомбі”, населеної багатьма жителями-зомбі (не всі там такі, їхня кількість за 5 років дуже зменшилась, але, все-таки).

Причому, як і належить зомбі, вони смертельно заразні – “покусані” ними теж вмирають або стають такими ж зомбі. І тут відразу згадуються терміни, найбільш адекватно (і вже цілком серйозно, на відміну від вищезгаданих фільмів!) описують вороже вплив русофобської пропаганди – “телезомбирование” або укро-зомбі-ящик”.

До речі, якщо ще одне невелике зауваження “навздогін” матеріалів у ЗМІ. Бо днями “колишній депутат Верховної ради Надія Савченко в ефірі телеканалу NEWSONE заявила, що екс-президент України Петро Порошенко «програв» країну, коли підписав Мінські угоди в 2015 році”. Але тут знову спостерігається то традиційна тупість представників київського політикуму, то їх містечкова хитрість – разом з традиційною плутаниною причини з наслідком.

Адже програв Порошенко, коли не припинив війну після дій “кривавого пастора” і послав ЗСУ разом з “добробатами” в наступ. Точніше, ще тоді, коли встряв (див. вище) в нацистський антидержавний переворот. Але найбільш конкретний “програш” трапився під час військової поразки колишньої Україною у 2014 році після “котлів” на Донбасі.

Тому що далі передбачалися лише два варіанти розвитку подій. Це було чи продовження наступу ЛДНР, з допомогою Росії і з швидким знищенням недо-державного утворення як Анти-Росії, і, на жаль, з великими проблемами Росії на зовнішньополітичній арені, так і на даній території, у вигляді моторошно незадоволеного населення, якому, мовляв, «агресивна Росія» завадила інтегруватися в ЄС.

Або другий варіант – підписання київською владою Мінських домовленостей як їх конкретне зобов’язання поступово переформатувати країну, знищуючи її анти-російський і анти-російський вектор. Про що Київ, після того, як військова загроза тимчасово пішла, по-перше, «різко» забув і, по-друге, навіть спробував перевернути це з військової поразки в дипломатичну перемогу.

І тепер нова влада давно колишньої України, слідом за старими, що продовжують «співати старі пісні». Так, 3 жовтня президент у своєму відеозверненні, серед багато чого іншого, каже: «А значить – ніякої капітуляції. Ніякої здачі національних інтересів України. Ніяких «договорняків» і глобальних кроків без згоди народу України. Тільки повернення людей і наших територій. Повернення полонених і повернення світу».

Тобто «молоді і креативні хлопці», які нова київська влада, або тупі, або придуриваются, вважаючи тупими інших – ніби не розуміючи, що Мінські домовленості і були капітуляцією. Що в них нічого немає, крім як зобов’язання Києва знищити свою країну в іпостасі Анти-Росії – на тлі припинення війни і обстрілів мирного населення Донбасу.

Але, так чи інакше, вищевказана «відкладена смерть» буде реалізована – або більш повільно або більш швидко. Тобто або колишня Україна чудесним чином реалізує Мінські домовленості і ще якийсь час поживе федеративно переформатованій, або їх виконає інша сторона конфлікту, на цей раз не давши ворогам жодного шансу і ніяких нових угод. Та ще зробить все набагато швидше.

Але, як коли-то правильно сказав Ростислав Володимирович, повторивши відому філософську констатацію – для історії-не так важливо, прийдуть події трохи раніше чи трохи пізніше. Головне, що вони неминучі…