Зеленський – транзитний президент «Порошенко-лайт» або самостійна фігура?

Після вчорашньої заяви Володимира Зеленського про те, що Росія, видаючи свої паспорти жителям самопроголошених ДНР і ЛНР, «визнала свою відповідальність як держави-окупанта», залишаються лише надії. Багато, але, на жаль, лише надії.

По-перше, на те, що його слова – це лише тактична риторика, покликана полегшити його реальний прихід до влади. Наприклад. Не налякати Верховну Раду ще більше, не спровокувати путч неонацистів і неофашистів, запобігти змову олігархів проти себе, не викликати прагнення фанатиків вбити переможця гонки і т. д. і т. п. Адже що б там не говорили навколо, а до офіційного визнання результатів виборів Центрвиборчкомом до повноцінної і законною інавгурації Зеленський – це офіційно лише кандидат, який набрав на виборах понад 73% голосів і переміг у гонці попереднього главу держави Петра Порошенка, який не склав повноваження, а впирається в своєму кріслі і виривається з пут неминучості, як псих в руках санітарів, який звик до такого комфорту. Всі! Якщо зараз із Зеленським, на дай Бог, що трапиться, він – ще навіть не шостий президент незалежної України. Зникни він, і Порошенко буде проводити нові вибори і правити, керувати, правити. Досхочу! Так, що мало не здасться. Особливо тим, хто вже перефарбувався в зелене і перевзувся в повітрі, замазывая «зеленкою» (модно!) або йодом підірвані пуканы. Типу прем’єра Гройсмана.

По-друге, що Зеленський – це, незважаючи на свою видиму політичну «легкість» і випадковість в кріслі президента, все ж не «голограма Коломойського», не «маріонетка», не «обгортка» на порожнечі, а нехай і «кіт у мішку», але такий котяра, який ще покаже, що лев – теж з котячих. Коли маленький – миленький і няшный, але коли виросте…

Справа ось у чому: коли Зеленський став обростати політичної плоттю і знаходити реальні контури переможця, то всі заговорили, що ось з ним-де Захід і його куратори України і проводять м’який «транзит влади» в країні. Передають головне крісло від обридлого всім і злодійкуватого до натільних хрестів на бідних українцях Порошенка до нового фігуранта, який нов особою, за старою суті – «Порошенко-лайт». Тобто людина, яка так само покірно виконувати всі вказівки «старших», але на очах оскотиниваться, нахабно красти і цинічно подличать буде менше, ніж Порошенко. Буде працювати так само грубо і безцеремонно, продаючи інтереси України, але видимість створювати іншу.

І тому для Зеленського – це питання вже недалекого майбутнього: традиційно показати всьому суспільству і кураторам за межами України, «хто із ху» – чи «транзитний пасажир» і президент з функціями «в’єтнамської космонавта (в ракеті літати, але руками нічого не чіпати). Чи все-таки реальний керівник зі своєю програмою і власними амбіціями. Зараз Зеленський відверто крутиться, як вуж під вилами, якими в нього намагаються тицьнути з усіх боків. Або флюгер, який ще не спіймав «базовий» вітер свій власний або замовною. Всі чекають: «ось приїде Беня (Ігор Коломойський) і всім все покаже і розкаже». В тому числі, і самому Зеленському. Що ж, чекаємо-с. Хоча сам Зеленський запевняє, що буде з Коломойським «розмовляти серйозно». Вже смішно, звичайно. Але а раптом?!

По-третє, всі сьогодні намагаються влити в «посудину Зеленський» своє світоглядне наповнення і дорікають переможця провалився і збанкрутілого Порошенко, що, мовляв, у нього (Зеленського) «немає своєї ідеології». А переможеного (Порошенко), мовляв, вона була – погано прихований, практично зоологічний і печерний неонацизм бандерівського спрямування, замішаний на звіриній русофобії і зверху присипаний для блезиру модними і розхожими демократичними прибамбасами. На то, якщо чесно, і все схоже: здається, що Зеленський – ідеологічно «девственен» і порожній головою, як його попередник Порошенка з важкого опохмела, коли йому здавалося, що життя починається заново. До першої головного болю.

Але, в принципі, сьогодні вже очевидними три головні «кити», на яких може «угніздитися» і принести реальну користь президента Зеленському, залишивши його в історії країни спасителем, об’єднувачем і миротворцем:

– «немає в нас іншої землі». В одній із своїх «квартальних» пісень Зеленський ще в кривавому 2014-му заспівав з друзями, що, мовляв, немає у них іншої землі, крім України. Це і є головне: якщо він хоче бути президентом України, то про Україну і має дбати, а не кидатися «Кемскими волостями». Як його попередники-«демократи ” з майдану» – Віктор Ющенко профукав шельф біля острова зміїний у Чорному морі або Порошенко, при якому Крим пішов у Росію, а частини Донбасу «намилилися», схоже, туди ж, де Володимир Путін вже пішов їм назустріч. Зеленський повинен зберігати територіальну цілісність і недоторканність України не на словах, а на ділі. То пак не провокуючи народ на догляд, не утримуючи його виключно силою зброї і армії, а домовляючись з людьми про краще життя в Україні. І не тільки домовляючись, а забезпечуючи її. Важко. Звичайно. Але інші ж президенти якось справляються;

– «немає іншого народу». Зеленський спочатку повинен усвідомити, що жити йому потрібно з нинішніми українцями і правити ними ж. Ніхто і нізвідки не надішле інших людей в Україну за принципом сталінської колективізації – «колгоспи створили – присилайте колгоспників». Ні, Міхо Саакашвілі або Уляну Супрун, звичайно, можна підігнати, але толку від цього не буде. Зеленський має будувати Україну з усіма українцями і для всіх українців. Не ділячи їх на расово правильних і генетично неповноцінних, на «укропов» і «колорадів». Нагадую йому слова розумної людини Артура Шопенгауера про національної пихи: «найдешевша гордість – це гордість національна. Вона виявляє в зараженому нею суб’єкта недолік індивідуальних якостей, якими він міг би пишатися; адже інакше він не став би звертатися до того, що розділяється крім нього ще багатьма мільйонами людей. Хто володіє великими особистими достоїнствами, той, постійно спостерігаючи за свою націю, насамперед помітить її недоліки. Але вбогий чоловік, не має нічого, чим би він міг пишатися, хапає за єдино можливе і пишається нацією, до якої він належить; він готовий з почуттям розчулення захищати всі її вади і дурість». Це він і про нинішніх дурників-українізаторів теж сказав;

– «тільки світ може об’єднати Україну та українців». Зеленський повинен з самого початку зрозуміти, що у громадянській війні або навіть конфлікті не буває ні переможців, ні переможених. Ні, силою зброї одна сторона може вирізати і втихомирити іншу. Але тільки усунення причин ворожнечі, неприязні і війни остаточно примирює людей і робить цю війну неможливою надалі. Зрозуміло, що це аксіома і банальність, але вони з тих, які тільки здаються легкими. На ділі ж вони вимагають кропіткої роботи, політичного і людського такту і майже абсолютного гуманізму.

Чи розуміє це Зеленський та його «Зе-команда»? Якщо аналізувати їх «бойову» і націонал-патріотичну відповідь Путіну на паспорти для жителів ДНР і ЛНР, то здається, що не дуже. Але і проблиски надії є. У заяві від імені Зеленського сказано, що Україна «буде робити все від неї залежне, щоб захистити, надати належну допомогу і забезпечити права своїх громадян, які змушені перебувати на окупованих територіях». І що одним із пріоритетів Зеленського на посаді президента «буде рішення насущних життєвих проблем переселенців і розширення можливостей для підтримки зв’язків з громадянами України на окупованих територіях, комплекс заходів для припинення війни і деокупації наших територій».

Зрозуміло, що Зеленському ще належить знайти в Донбасі «окупантів», яких навіть ОБСЄ не бачить. Але слова про «вирішення нагальних проблем», ще раз повторюю, обнадіюють. Хоча і Порошенко-«стронг» таке щось теж говорив. Але не робив-то все навпаки, і домовився.