З усіх програмних промов політичних лідерів за визначенням самої «програмної» є інавгураційна. У ній, отримуючи владні повноваження, після того як відшуміли виборчі баталії з їх популізмом і необхідністю йти від гострих питань, політик вказує на свої справжні пріоритети, досягнення яких стане метою його роботи.
Півроку без малого тому вступив на посаду нинішній президент України Володимир Зеленський, і варто пригадати, що говорив він у своєму самому програмному виступі. Головний акцент він зробив на досягненні миру, і, як всі звернули увагу, у своєму виступі він жодного разу не згадав Росію, в тому числі і як «держави-агресора».
Більш того, промовивши: «Не ми розпочали цю війну. Але нам цю війну закінчувати», ― він не уточнив, хто її розпочав, і це можна було розуміти двояко: як дуже тонкий натяк на владу, яка йде на її, принаймні, значну частину провини в тому, що сталося, про що більш виразно говорила наступна фраза:
«…Повернення втрачених територій. Чесно кажучи, мені здається, що це формулювання не зовсім коректна. Адже неможливо втратити те, що і так наша. І Крим, і Донбас — це наша українська земля. Де ми втратили найголовніше. Це — люди. І сьогодні ми повинні повертати їх свідомість. Ось що ми втратили. За ці роки влада не зробила нічого, щоб вони почували себе українцями. Знали — вони не чужі, вони наші, вони українці».
Багато хто, незважаючи на використані еківокі і евфемізми, зрозуміли це як те, що Зеленський трактує відбувається насамперед як внутрішній конфлікт, причому для його дозволу, «для того, щоб наші герої більше не гинули (дуже тонкий акцент. — Авт.), я готовий на все. І я точно не боюся приймати складні рішення, я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги, і, якщо буде потрібно, я без коливань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наших територій… І ми готові до діалогу» (в контексті вищесказаного їм потрібно розуміти, що і тут мова йшла не тільки про безпосередньо Росії).
І ось минуло півроку. Перш за все, на Донбасі продовжують стріляти і як і раніше «гинуть герої», а також ті, кого Зеленський збирався переконати «знову відчути себе українцями». З жахливим скрипом, з постійними затримками і тяганиною, причому виключно з вини української сторони, під сильним тиском західних партнерів вдалося провести розведення сил лише на трьох «пілотних» ділянках.
Особливо показово, що, коли все-таки довелося приступити до розведення на останньому з них, в Петровськом, сили ДНР в кількості 47 бійців і трьох одиниць бронетехніки відійшли на обумовлені 1-2 кілометри за годину, а ЗСУ на це запитали прописані в регламенті розведення троє діб (тобто використовується будь-який привід для зволікань).
Тим більше немає і натяку на будь-які політико-економічні кроки назустріч жителям непідконтрольних Києву територій: повернення можливості отримувати українські пенсії та інші виплати, хоча б перші кроки щодо зняття економічної блокади, від якої страждають не тільки республіки, але і шкутильгає на обидві ноги українська економіка. Нагадаю, до оголошення блокади практично всі великі підприємства ЛДНР залишалися в українській юрисдикції і платили податки в український бюджет.
А головне, тоді, коли, здавалося б, відкрилися реальні можливості реалізувати ті речі, про які Зеленський говорив на інавгурації: повернути території і людей на умовах розумного компромісу, заснованого на повазі їхніх прав і прагнень, — підхід нової влади кардинально змінився.
Позначені «червоні лінії», не виходячи за які можна говорити лише про повну, навіть не «почесною» капітуляції самопроголошених республік. На різних рівнях озвучені умови Києва: ліквідація ЛНР і ДНР як передумова політичного процесу і вибір між тюрмою і вигнанням для всіх, хто воював за республіки або брав участь в їх політичному житті, обіймав різні посади, і практично для всіх — поразка в правах, право української влади фільтрувати їх кандидатів в органи влади.
Як альтернатива в разі їх неприйняття (а хто сумнівається, що може бути інакше) йшлося про план «Б», який зводиться до офіційного виходу з мінського процесу, «евакуації» з непідконтрольних територій всіх проукраїнськи налаштованих, отгорожению від інших новою «залізною завісою» і «ніколи більше не повертатися до цієї частини України». Це сказав не хто-небудь, а міністр закордонних справ України Вадим Пристайко. Загалом, Зеленський виявився «великим Порошенко, ніж сам Порошенко».
А адже коли багатостраждальна «формула Штаймайера» була підписана в Мінську, здавалося, що мирний процес нарешті зрушив з мертвої точки, що відкрився вихід із затяжного конфлікту, здатний в осяжній перспективі принести мир Донбасу і всій іншій Україні, причому при збереженні територіальної цілісності (тобто саме те, що Зеленський визначив своїм головним завданням при вступі на посаду).
Причина сталася метаморфози цілком очевидна: Зеленський капітулював перед не бажають миру українським «патріотичним товариством», який виступив широким фронтом — від ультра-радикалів до зовні респектабельних партій типу «Європейської солідарності» Петра Порошенка. І це при тому, що акції націоналістів в сакральний для них день 14 жовтня не вийшли за рамки звичного» для них в українських реаліях.
«Поворот» позначився і в суто внутрішньої порядку денному. Якщо до початку жовтня відбувалося поступове згортання залишилися у спадок від колишньої влади справ відносно супротивників майдановского режиму, то потім «ожили» справи, порушені стосовно Олександра Єфремова і Олени Лукаш.
А в Полтаві, знову-таки вперше з моменту зміни влади, заарештований черговий “російський агент”, який, за повідомленням прес-служби СБУ, “адміністрував п’ять інтернет-спільнот в одній із заборонених соціальних мереж — він робив це за завданням російських “кураторів”. Зловмисник розміщував на сторінках інтернет-груп матеріали, в яких закликав молодь, в тому числі неповнолітніх, приєднуватися до радикальних антиукраїнським формуванням». При цьому «загубилося» між Генпрокуратурою і СБУ справу (неспровоковано вбив на вулиці людину) лідера одеських наці Сергія Стерненко.
В Одесі ж при потуранні і злагоді військових місцеві наці демонтували з будівлі облвійськкомату пам’ятну дошку маршалу Жукову. Хвилею пішли «патріотичні» заяви представників влади, зокрема, в міністерстві освіти обіцяють вже з нового навчального року остаточно перевести всі школи на українську мову навчання, міністр культури (його відомство на Україні відповідає за релігійну політику) Володимир Бородянський чітко виступив за перейменування Української православної церкви, фактично повторивши тези, які раніше озвучували прихильники колишнього президента Петра Порошенка.
Адже під час виборчої кампанії Володимир Зеленський критикував втручання Порошенко в церковні питання і закликав не перебільшувати свої заслуги у створенні ПЦУ. Та й ставши президентом, Зеленський намагався відмежуватися від церковного конфлікту, що, зокрема, проявилося під час його візиту в Стамбул, де він відмовився підписувати спільну декларацію з патріархом Варфоломієм (за що українському президентові, звичайно, величезний плюс).
І нарешті днями Зеленський підписав спеціальний указ, в якому доручає до кінця року розробити спеціальний закон, в якому повинні бути введені стандарти новин» для журналістів і посилено відповідальність за маніпуляції і фейки. «В законопроекті повинні бути передбачені механізми запобігання розповсюдження недостовірної, спотвореної інформації, її спростування, заборона фізичним і юридичним особам держави-агресора володіти або фінансувати медіа в Україні», — йдеться в указі.
А адже з іменем Зеленського пов’язували, навпаки, лібералізацію в медіасфері і закінчення тиску на ЗМІ. Загалом, «відлига», що почалася було з приходом Зеленського до влади, виявилася слабкою і нетривалою.
Але справжнім символом «зміни віх» нової київської влади я б назвав те, що прем’єр-міністр Олексій Гончарук побував на заході, на якому також виступила нацистська рок-гурт «Сокира Перуна», а організатором був обвинувачений у вбивстві Олеся Бузини Андрій Медведько. Фото прем’єра у френчі, стилізованому під шати нацистських бонз, опублікував у себе в телеграм-каналі ще один відомий праворадикал, лідер організації С14 Євген Карась. Сам Гончарук заявив на заході: «Спасибі вам, що ви є… Ми на вас працюємо. Я на вас працюю».
Представляється, що демарш Гончарука щодо «патріотичного» спільноти був своєрідним жестом ініціації, який вимагають від неофітів при вступі у всякі «сумнівні» структури типу вчинення вкрай неприємного дійства або тяжкого злочину (скажімо, вбивства при вступі в банду), щоб у новачка вже не було шляху назад. Від імені всієї влади Гончарук як би сказав не тільки щодо «помірним» патріотам, але і відмороженим нацистам: ми з вами, ми ваші.
Дійсно, щоб завоювати хоча б лояльність націонал-патріотів, Зеленському, як це завжди буває, доводиться ставати великим «Порошенко», ніж сам Порошенко. Ось тільки чи допоможе? Невже приклад Януковича, який намагався «склеїти країну» заграванням з націоналістами фактичним виконанням їхніх бажань на шкоду інтересам своїх виборців, нічому не вчить? Причому Янукович дійсно мав розколоту за підсумками виборів країну (голоси розділилися практично навпіл лише з невеликою перевагою у четвертого президента України), а у Зеленського-то 73 відсотки!
Так, далеко не всі з тих, хто голосував за Зеленського, особливо в другому турі, можна віднести до переконаним антимайдановцам (хоча без них він ніколи б не виграв), безумовно, величезний вплив на їх вибір надали економічні підсумки постмайданної п’ятирічки, але ж прихильників «війни до перемоги» серед виборців Зеленського вже точно не було. Те, що він буде прагнути до світу як до зовнішнього, так і внутрішнього (якщо під ним розуміти регіони, які знаходяться під контролем Києва), усвідомлювали всі, одні з надією, інші — з великим побоюванням.
Про те, що Зеленський — президент світу, куди голосніше, ніж він сам, волали його майдановские опоненти, мобілізуючи проти нього (і не без успіху) «майданівські » електорат. Але ця мобілізація дала всього 25 відсотків! Народ України чітко вказав не тільки на своє прагнення до змін, але і те, в якому напрямку вони повинні відбутися. І це-то, здавалося б, давало Зеленському найпотужніший карт-бланш.
Але, мабуть, дуже вагомим виявилося застереження, яке озвучив у соцмережі екс-глава Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович: «Виграти вибори на Україні ще не значить перемогти. Треба вміти прислухатися до активної меншості, яка визначає післявиборчу життя країни. Інакше Майдан може поставити на місце того, хто впевнений, що більшість на виборах — достатня підстава, щоб робити свою владу необмеженої».
Такі застереження, а точніше загрози, зазвучали з самого початку правління Зеленського, на що ще в липні ми звертали увагу в матеріалі «Диктатура меншості». Але все-таки 73 відсотки — це сімдесят три відсотки. До того ж, на відміну від попередніх майданів, в нинішній кон’юнктурі «активну меншість» ніяк не може розраховувати на західну підтримку, причому не тільки з боку «європейців», але і США.
Не додає гіпотетичному «Зе-майдану» шансів на те, що, як показали перші «сполохи», що на вулиці він представлений практично виключно праворадикалами неонацистського спрямування, до яких Європа ставиться досить стримано. Чесно скажу, мені неможливо уявити, що Захід визнає «партію війни», що прийшла до влади на «багнетах» праворадикалів. Загалом, достатньо причин і можливостей, щоб не відчувати «майданофобию» (страх перед Майданом) і зайняти по відношенню до них жорстку позицію.
Але відбувається з точністю до навпаки, і, як видається, справа не тільки в тому, що Зеленський — слабкий політик, про що можна говорити вже визначено. Корінь проблеми в тому, що українське активна меншість складає базис, можна сказати, українського «глибинного держави», за аналогією з тим, з яким вступив в клінч президент США Дональд Трамп.
Активна меншість, у величезній мірі сформований з галичан, що вважає себе елітою, власне, і створила «під себе» держава Україна, завжди займало в ньому домінуючі позиції. Воно, головне, найдужче боїться ці позиції втратити, що, на їхню думку, цілком може статися, якщо відмовитися від жорсткого антиросійського курсу і «потурати» не розділяє захоплення Бандерою співгромадянам. Тому-то вони, як ми вже відзначали, «майже дозріли до відмови від частини територій, щоб не втратити все».
Зеленський ж змушений формувати свою команду з таких же представників «активної меншості», шукати їх лояльність у всіх сферах державного і суспільного буття (силові структури, преса, «творча» інтелігенція). Та й сам, схоже, не маючи глибоких політичних поглядів, виступаючи «за все хороше проти всього поганого» (причому в ліберальному розумінні), ставши главою держави, яке і було створене меншістю і «заточене» під його інтереси, ними ж все більше «переймається».
Загалом, класична історія про переможця дракона, який сам стає драконом. Хоча тут, звичайно, правильніше говорити про стаді драконів, швидко «съевшем» свого переможця і «завойовника».
Дмитро Славський
Thanks!
Our editors are notified.