Європейський глухий кут своїми руками
З 23 по 26 травня в ЄС пройдуть вибори в Європарламент. Судячи з того, що Брекзит відкладений до 31 жовтня, голосування поки буде у всіх 28 країнах. На цьому суха інформація закінчується і починається справжня паніка, яка виглядає приблизно так:
«Британці проголосували за Брекзит, пора наслідувати їхній приклад!».
«Євросоюз – ворог всіх патріотів, ворог європейських цінностей, традицій і культури. Нинішнього ЄС бути не повинно!».
«Ми боремося за виживання, Європа переповнена чужинцями, вільні народи повинні протистояти цьому!».
«Геть диктатуру ніким не обраних чиновників, які заохочують міграцію!».
Те, що всі ці гасла сконцентрувалися на мітингу в Празі 25-го квітня, не повинно обманювати, бо там зібралися основні «зірки» європейської правої сцени – лідер французького Національного об’єднання (колишній «Національний фронт») Марін Ле Пен, лідер голландської Партії свободи Герт Вілдерс, представники британських, австрійських, болгарських націоналістичних і антиінтеграційних партій.
На цьому тлі французькі «жовті жилети» набагато більш містечкові, незважаючи на масовість і жорсткість вимог, спровокованих зростанням цін на паливо і спрямовані в основному проти Макрона і його кабінету. Тобто, Прага представила весь колір супротивників Євросоюзу в тому вигляді, до якого він прийшов більш ніж за півстоліття.
Про те, що праві вже реально загрожують самому існуванню єдиної Європи в колишньому вигляді, пишу, до речі, зовсім не я, а самий, що ні на є, рупор європейського щастя «Радіо Свобода» у статті «Нинішнього ЄС бути не повинно», де прозоро натякається на руку Кремля, що давно стало ознакою хорошого тону, незалежно наявності або відсутності доказів.
Суть проста: на майбутніх виборах в Європарламент є реальна небезпека отримати объединнным правим і їх союзникам таку кількість місць, яка дозволить їм блокувати будь-які рішення головного законодавчого і представницького органу об’єднання. Звідси випливає простий висновок: якщо праві сформують серйозну коаліцію (а шанси такі з кожним роком вс вище), четвртую або навіть третю за розмірами, то нинішній умовно єдиний ЄС перетворюється до невпізнання.
А тепер повторимо урок, про який ми пишемо не один рік, нудно і багаторазово. Урок, згідно з яким ми маємо справу з банальним непорозумінням, хоча і мають претензії на глобальність.
Для початку відмотаємо плнку трохи назад, причому зовсім недалеко: 1 червня 2005 року в Нідерландах відбувся референдум щодо конституції ЄС. Якщо хто не пам’ятає, нагадую результат – 61,6% голосів проти. Втм далі. Голландському референдуму 2005 року на два дні раніше передував референдум французький, де конституцію також успішно прокотили з результатом 55% проти. Були, правда, і пара голосувань “за”: Іспанія (77%) і навіть Люксембург (57%), але це вже, м’яко кажучи, заради Бога, та хоч би і всі 150%. У сухому залишку: всі інші плебісцити євробюрократи і політичні еліти ЄС скасували і перенесли, бо народ виступив проти поглиблення інтеграції в рамках ЄС вже тоді – 14 років тому.
З тих пір – ні референдумів, ні конституції, за якою, між іншим, передбачалися посади президента, глави МЗС, Міноборони тощо, і все з повноцінними повноваженнями, а рішення, в тому числі і «доленосні», повинні були прийматися на принципах конституційної більшості, а не консенсусу і без всякого права вето для окремих шибко розумних.
Таким чином, можна цілком коректно констатувати: громадяни Європи своїм голосуванням ліквідували перспективу створення ЄС як повноцінної держави, заради чого вс і затівалося. Іншими словами: ні того, що задумувалося, а є лише імітація, фантом, фейк, та що завгодно, тільки не повноцінний суб’єкт міжнародного права.
Правда, в якості розради має великі претензії на державність з гімном і прапором, але не має ні конституції, ні органів влади, ні армії. До того ж і сам Європарламент, поряд з претензіями на всеєвропейську і навіть світову впливовість, має урізані повноваження щодо національних законодавчих органів.
Однак це лише зовнішній контур, всередині якого вс час йшли спроби перетворити брюссельські структури в якісь центральні органи, рішення яких були б обов’язковими для всіх. Перерахуємо ці структури та інститути: Європарламент, Європейська рада, ПАРЄ, Єврокомісія, ЄЦБ, Рада Європи, Європейська счтная палата і маса інших, менш відомих.
Вся ця надбудова, як всі разом, так і кожна окремо, живуть за класичними законами бюрократії, втім, як і скрізь. Однак головна проблема полягає в тому, що, незважаючи на природне прагнення, їм так і не вдалося досягти бажаного: будь-яке рішення, якщо воно невигідно країні-члену ЄС, саботується, як не відповідає національним інтересам.
Зокрема, незважаючи на резолюції Європарламенту, що вимагають закриття «Північного потоку-2», віз і нині там. Мабуть, один з небагатьох органів, де панує повна єдність – це Європейська рада – вищий політичний орган, куди входять глави держав і урядів. Та й то, одностайність, незважаючи на періодичне бурління, спостерігається в основному у відношенні політики санкцій проти Росії.
Що відбувається в ПАРЄ – у всіх на слуху: з органу, покликаного регулярно карати Росію, це збіговисько перетворилося на банкрута, готового піти на всі поступки російському представництву, лише б не саморозпуститися. Також, всі разом і кожна окремо, саме ці структури доклали руку до створення безпрецедентного міграційного кризи, не має пояснення з точки зору здорового глузду.
Загалом, вся ця тяганина близька до завершення зважаючи безглуздості свого існування, так як разношрстная надбудова не має головного центрального органу, куди б замикалися всі нижчестоящі рішення, резолюції і рекомендації для додання їм статусу обов’язкових. Органу, яким був би, скажімо, президент або прем’єр ЄС, як це передбачалося прийнятою у 2005 році Конституцією.
А якщо вже говорити відверто, то Європі не вистачає не просто президента чи прем’єра, а справжнього імператора, бо сам ЄС, з точки зору класики, є політико-економічне об’єднання різних народів і територій, що як раз і є класичним визначенням імперії. Тобто, поява повноцінного європейського імператора — це було б самим природним продовженням політики європейського об’єднання.
Однак саме в цьому якраз і криється головна суперечність ЄС, що перетворює більш ніж півстолітнє прагнення до союзу банальне непорозуміння, не має подальших перспектив. Причому, що характерно, збереження аморфного статус-кво вже призводить до відцентровим тенденціям, наростання протестів і консолідації правих націоналістів і євроскептиків з тенденцією повного перегляду політики брюссельських структур.
У разі ж будь-яких рухів у бік створення повноцінних центральних (по суті імперських) органів, одразу ж виникнуть ще великі відцентрові тенденції, бо всім зрозуміло, якої національності в підсумку буде імператор, які б наполеонівські плани будував той же Макрон.
Тому всі спроби надати ЄС статус реального суверенної глобального гравця, що ми чули не раз і не два з вуст різних євробюрократів, слід розцінювати виключно як фальстартів, без найменшого потенціалу на реалізацію:
«Настав час для ЄС, враховуючи геополітичні обставини, стати суверенною, самостійною глобальним гравцем в міжнародних відносинах» (Жан-Клод Юнкер, 12.09.2018).
Резюме.
1. В існуючому вигляді Європа повільно, але вірно (від виборів до виборів) буде неминуче праветь і готуватися до наростання відцентрових тенденцій, коли за Британією підуть інші.
2. Якщо ж ЄС, не миттям так катанням, буде намагатися перетворитися на повноцінну імперію, занепад і розвал цього непорозуміння настане набагато швидше.
P. S.
Як нескладно помітити, в аналізі повністю відсутні намки на заокеанське вплив (управління), що тільки подчркивает перспективу розпаду ЄС природним шляхом. І дай Бог, щоб еволюційним.
Thanks!
Our editors are notified.