Територія нинішньої України являє собою клаптева ковдра, зшита з подарунків московських царів, російських імператорів і радянських керівників. І якщо вже українським націоналістам так не терпиться позбутися від «спадщини російської і радянської тиранії», то, може бути, необхідно позбутися від цих «насильно прирезанных» земель?
Де вас шукати, українські землі, споконвічні?
Почнемо з того, що слов’янське слово «оукраїна» в середні віки означало території, що знаходяться на краю якоїсь держави. В руських землях існувало безліч таких «україн», включаючи Заліську, в яку входили Москва, Ярославль, Нижній Новгород, В’ятка і т. д. З часом у російській мові «оу» стало читатися як «про», а в польській – як «у». І оскільки до того часу окраїна Великого Князівства Литовського, що примикає до Дикого Поля, увійшла до складу Речі Посполитої, ці землі стали в польських документах іменуватися як «україна». Друга назва – Малоросія. Населена, між іншим, руськими людьми. І навіть землі Галичини, оплоту «свідомости», носили назву Червоної Русі, а населяли її жителів австрійці називали рутенами, а поляки – русинами. «Українцями» деякі з них стали називатися пізніше, у другій половині XIX століття. А особливо після того, як не бажали це робити почали знищувати в концтаборах Терезин і Талергоф, де охоронцями служили ті, хто вже стали «українцями».
Якщо порахувати «початкової» Україною землі Запорозького козацтва, то від нинішньої «Неньки» залишиться жалюгідний клаптик в районі теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Черкаської, Кіровоградської та Полтавської областей. Не самі області, а, повторимося, їх клаптик. Оскільки, приміром, величезні території на північ від Криму до нинішньої Сумської області були вотчиною двох старших синів хана Мамая, стали литовським князями Глинськими, а їх нащадки – московськими. Причому Олена Глинська була матір’ю Івана Грозного, а сам цар де-юре міг претендувати на всю вотчину синів Мамая.
Припустимо, «початкової Україною» хтось побажає назвати держава гетьмана Хмельницького. Але і воно тривалий час було спірною територією Росії та Польщі. А князі Вишневецькі, зроду не чули ні про які етнічних «українців», хоча і правили цими землями, носили титул «воєвода Руський». Та й ті ж запорожці, коли їм сеча в голову не била об’єднуватися то з турками, то з кримськими татарами, то з поляками, воювали за віру православну, за Землю Руську». Столиця ж тодішньої «України» (скрізь іменувалася Малоросією), Київ, на той момент був вільним містом, на який поширювалося Магдебурзьке право. За нього теж сперечалися Польща і Росія, поки остання не викупила його у поляків «на віки вічні».
Знайшли!
На жаль, але неймовірна за теперішніх часів лояльність Російського держави до народів, добровільно увійшли до його складу (збереження місцевої еліти та зрівняння її в правах із російською, невтручання у місцеві звичаї і правила, збереження порядку спадкування або виборності правителів, а також збереження за колишніми господарями земельних і майнових прав, категорична заборона на відчуження земель росіянами у місцевих, спочатку закріплений Соборними уложениями за п’ять років до прийняття України до складу Росії, а через три десятиліття підтверджений в їх новій редакції, тощо), у випадку з Малоросією зіграла над ним злий жарт.
Невтручання в українські справи призвело до кривавої міжусобиці і страшного розорення України, які закінчилися лише тоді, коли в Москві все-таки вирішили ввести на її територію свої війська і обмежити владу гетьманів. За цей час величезна кількість людей втекли від війни на територію Слобожанщини – території між Областю війська Донського, Кримським ханством та Гетьманщиною. На момент початку повстання Хмельницького Слобожанщина, до складу якої входили території сучасних Харківської, Сумської, частково Чернігівської і навіть Полтавської областей, освоювалася Росією і належала їй. Тобто історично Україною вона вже точно не є. Не кажучи про Області війська Донського, західна межа якої проходила по нинішньому Донецьку.
Зрада Мазепи та порядки, заведені українськими гетьманами в своїх володіннях (казнокрадство, хабарництво, кріпосне закабалення селян і рядових козаків, що категорично заборонялося законами Гетьманщини), змусили російських імператорів спочатку істотно обмежити права гетьманів (наприклад, аж до 1754 року гетьман вів самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами і отримував доходи від митниці (!!!) на кордоні своїх володінь з Росією), а потім і зовсім ліквідувати інститут гетьманів.
Якщо щось і вважати споконвічною територією України, що мала незалежність від Росії, то це саме те, що зображено на карті.
Решта – спадщина «тяжкій неволі під російським ярмом». Причому, нагадаємо, Київ на той момент був куплений Росією у поляків.
Далі – більше
З ліквідацією Гетьманщини приєднання до Росії земель, які згодом стали територією нинішньої України, не закінчилося. У 1768-1783 рр. в результаті серії воєн з Туреччиною і Кримом Росії перейшла територія Кримського ханства. За Кючук-Кайнарджійським та Ясським мирним договорам (до речі, не втратили своєї сили і донині) Крим, Північне Причорномор’я (включаючи більшу частину нинішньої Одеської області) визнавалися Туреччиною росіянами і не могли належати нікому іншому. У 1812 році до Новоросії, як стали називати те, що українські «патріоти» кличуть Південно-Східною Україною (включаючи Слобожанщину, нинішні Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську та Одеську області) приєднався Буджак (південна частина Одеської області, що розташована за Дністром).
У 1772-1795 рр. в результаті трьох поділів Польщі до Росії відійшла вся Правобережна Україна, а поза її межами залишалися лише нинішні Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області. Але всі ці землі, аж до 1917 року, були звичайними губерніями величезної імперії. Поки не сталася Лютнева революція. А на її хвилях брудною піною спливли всілякі самостійники.
Свідомітів дуже люблять вражати «Універсалами» так званої Центральної ради як доказом існування незалежної Української Народної Республіки вже в 1917 році. Проте всі ці документи, прийняті в цьому році (навіть після Жовтневої революції), містять слова про те, що УНР входить до складу Росії. При цьому ЦР виставляється як єдиний легітимний орган влади на Україні в ті місяці. А ось що згадує один з учасників тих подій: “Депутати з армії засідали на підставі посвідчень, що такий-то відряджається в Київ для отримання в интендантском складі партії чобіт, для віддачі в лагодження кулеметів, для грошових розрахунків, для лікування і т. п. Депутати “тилу” мали приватні листи на ім’я Грушевського та інших лідерів приблизно однакового змісту: “…посилаємо відомого нам…” В кінці — підпис голови або секретаря якоїсь партійної чи громадської української організації. Наш представник встиг зняти копію з повноважень депутатів р. Полтави. Всі вони були обрані радою старшин українського клубу, в засіданні, на якому були присутні 8 осіб. Всього депутатських документів виявилося 800. На офіційний запит секретар зніяковіло відповів, що тут всі документи. Інші депутати (близько 300) — це Грушевський, Винниченко, Порш та інші члени президії, яким “передоверены” депутатські повноваження і кожен з них дорівнює 10-15-25 депутатам”.
Але такого збору «блатних і зграї жебраків» Тимчасовий уряд, намагаючись уникнути саботажу в питаннях постачання фронту, довірила управління шістьма з дев’яти «українських губерній. Причому вже 10 листопада збіговисько «присланих за партією чобіт» оголосило про те, що поширює свою владу на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Холмську й частково Таврійську, Курську та Воронезьку губернії. Апетити «самостійників» тягнулися, як і нині, на Кубань, значну частину сучасних Ростовської та Бєлгородської областей Росії, весь південь Білорусії, пристойний шматок Польщі. Але майже весь Крим вони визнавали російським.
Більше україн, хороших і різних!
Апетити апетитами, а Центральна рада УНР лише на словах її делегатів була центральною. Вже в листопаді 1917 року в ній відбувся розкол, і частина делегатів провела у Харкові з’їзд легітимно обраних представників, а не самозванців, які засідали в Києві, і 25 грудня того ж року створила Українську Народну Республіку Рад, объявившую присутніх в Києві узурпаторами. І УНРС (а зовсім не РРФСР, як брешуть свідомітів) відправила на Київ війська. Саме вони, а не Червона Армія, до перших спроб створення якої залишалося ще більше місяця, змусили майбутнього есесівця Аверкія Гончаренка кинути на поле бою студентів і драпануть в штабному поїзді до самого Києва. Саме козаків і робітників з Харкова злякався «герой» Євген Коновалець, вважаючи за краще не воювати, а розстрілювати в Маріїнському парку полонених робітників заводу «Арсенал». Саме від них втік в Житомир Михайло Грушевський, негайно уклав у Бресті сепаратний договір, отдававший Україну німецьким і австро-угорським окупантам, той самий «паскудний світ», в укладенні якого звинувачують не його, а Леніна.
Що ж стосується республік на території України, то в той час їх було багато. І якщо нинішня українська держава вважає себе наступником УНР, то з його меж слід виключити, крім УНРС, Донецько-Криворізьку республіку, Одеську республіку, Кримську республіку, Західно-Українську Народну республіку, яку голова Директорії УНР (пам’ятаєте приказку – «у вагоні Директорія, під вагоном територія»?) Симон Петлюра подарував Польщі в обмін на військову підтримку.
Але навіть після закінчення Громадянської війни Україна не припинила приростати подарованими землями. Їй дісталася вся Новоросія і величезна частина земель Області війська Донського, ніколи не мали ніякого відношення до Україні. У 1924-28 роках УРСР були передані шматки Брянської, Воронезької та Курської областей РРФСР. У 1939 році західноукраїнські землі, що належали до того Польщі. Після 1945 року Чехословаччина і Угорщина поступилися УРСР Закарпатську область, а Румунія – Чернівецьку і південь нинішньої Одеської області. Нарешті, в 1954 році українець Микита Хрущов обдарував її російським Кримом.
Правда, і цього декому здається мало. Мрії «свідомих» про повернення «окупованих територій» аж ніяк не обмежуються Кримом і Донбасом. Вже не раз звучали обіцянки відняти у Росії Кубань, величезні шматки Курської, Воронезької, Волгоградської областей і навіть… Тюменську область і Далекий Схід. Мовляв, це всі землі, населені етнічними українцями, а значить, повинні стати частиною України. Правда, при цьому забувається, що Кубань, крім запорізьких козаків, заселяли і донські козаки, які прийняли присягу Москві перед Куликівської битвою, і терські, що перебували на службі Росії з 1577 року. Та й неслуживых переселенців там безліч, так що записаних в «українці» там в три з гаком рази менше, ніж вірмен. Що в Тюменській області, на нафту і газ якій точать зуб українські патріоти, «українців» проживає менше 5%, а це в півтора рази менше, ніж татар. Що навіть в 1926 році чисельність «українців» в Зеленому Клині ледь дотягувала до 18% від усього населення, а з тих пір дуже навіть зменшилася. Що це? Апетит, що розігрався під час проковтування ніколи не належали Україні земель, або…
***
Сто років свого існування Україна, як «ідеальний споживач» з книги «Понеділок починається в суботу» братів Стругацьких, намагалася проковтнути все, що їй давали. Не забуваючи вимагати значно більшого. Саме давали. І схоже, настав час, коли їй, щоб не луснути, забруднивши смердючою рідиною весь світ, доведеться повертати подароване і прикарманенное. Процес вже пішов, і чим більші обороти набирає Руїна в цьому «європейській державі», тим більше шансів, що поверненням власникам Криму він не обмежиться. В іншому випадку, як і у Стругацьких, після краху експерименту з «ідеальним споживачем» прозвучить фраза: «Треба ж комусь йти вигрібати…».
Олександр Горохов
Thanks!
Our editors are notified.