Коли черговий шедевр сучасного мистецтва йде з торгів за нечувану суму, обивателі хапаються за голову зі словами: “Як за це можна платити хоч що-небудь?!” Блогер Артем Суботін вирішив провести свій експеримент вихідного дня і довести, що в сучасному мистецтві важливо не зміст, а форма або історія. І ось що у нього вийшло.
2015 рік. Париж. Я не потрапив на літак, наступний з Парижа в Дуал (Камерун), так як купив квитки на місяць пізніше, в загальному моя стандартна ситуація. Сиджу, думаю, чим зайнятися наступні два тижні, так як зворотний квиток в Росію вже куплений. Попутно копаюся в телефоні у пошуках недорого хостелу. Чую хтось відкашлюється прямо над моїм вухом:
– Мосьє, экскюзе муа! Парле-ву франсе?
– Нон, не парль па франсе, – відповідаю я єдине, що знаю
– Парле-ву…рус?, – не вгамовується француз
– Так, по-російськи можу, – видаю себе і обрекаю на бесіду
– Як добре! Я добре знаю російську, месьє!
Ну все, я вже передчуваю почався розлучення, де я скоріше всього жертва. Так як зазвичай нам ніколи немає діла до наших сусідів по простору.
Незнайомець дивився на мене через товсті заляпані лінзи окулярів, посміхаючись за сивими вусами з закрученими кінчиками. На вигляд йому було років 45-50, за європейськими мірками ми з ним майже однолітки, мені тоді було 32. Одягнений він досить охайно в шкіряне пальто і капелюх з широкими полями.
Художники Монмартра.
– Мосьє, моє ім’я Юдо, а як вас звуть?, – майже без акценту промовив француз.
– Артем, – стурбовано сказав я
– Артем, мені дуже приємно вітати вас у Парижі! Ви звідки?, – не вгамовувався мій новий знайомець
– Я з Росії, Іжевськ, – все більше напружувався я
– О, це прекрасно Артем! Росія, Росія! Моя бабуся з Росії. Я багато разів там був.
– Здорово, у вас відмінний російська, Юдо, – я вирішив називати його по імені, щоб не забути, як його звати
– Ви напевно думаєте навіщо я вам підійшов?, – схоже Юдо наближався до кульмінації нашого спілкування
– Так, мені цікаво, – навіть трохи розслабився, що зараз все проясниться
– Бачите, Артем, я художник. Звичайно, ні якийсь відомий, навіть скажу чесно, зовсім невідомий…, – Юдо опустив очі.
– Так, зрозуміло, – ха, я вже зрозумів, мене будуть розводити на портрет або ще якусь живопис…
– Я пишу в стилі ар-брют, це таке маргінальне мистецтво, хорошому сенсі цього слова, – продовжував художник
– Відмінно, мистецтво це добре…, – я намагався бути ввічливим
– Уі, месьє! А ще я засновник нового руху в мистецтві! Я назвав його «netsocialis art», це означає мистецтво соціальних мереж! Як вам?
– Так, цікаво. Але я правда дуже далекий від усього цього.
– Артеме, у вас же є соціальні мережі? Facebook?
– Так, звичайно.
– Скільки у вас там друзів?
– Майже 3000 друзів і десь 2000 передплатників…, – трохи кокетливо вимовив я
– Се жэниаль! 3000 друзів! Я вам розповім про свій задум і можливо ви мені зможете допомогти.
– Юдо, вибачте, у мене не дуже багато часу і я вже збирався йти в готель, – я вирішив встати з лави і йти геть.
Але художник швидко опустився на коліна, прямо в дрібний гравій яким була усипана алея Рефюзник, схопив мене за лямку рюкзака і став нарочито голосно, щоб всі навколишні нас туристи чули тараторити:
– Артем, дозвольте тільки п’ять хвилин вашого дорогоцінного уваги, лише п’ять хвилин і я більше вас не побеспокою…
– Вставайте, вставайте… добре, я вас слухаю, – я просто був червоним від сорому і злості на себе, що таке зі мною сталося.
– Чудово, Артем. Відразу до справи. Ви ж знаєте про те, що цінність сучасного художника не в тому, наскільки він талановитий або професійний, а в тому, як оцінюються його роботи. Скільки коштує його ім’я… Хтось може какати в банки і продавати це за сотні або мільйони євро. Але за цим стоїть ціла армія менеджерів, арт-директорів, галеристів і ще більше грошей.
– Так, розумію
– Так ось месьє, ідея мого руху «netsocialis art», полягає в тому, що вартість мистецтва буде формуватися користувачами соціальних мереж, а не якимись Christie, Sotheby або Drouot, які кредитують покупців на мільйони доларів, роздуваючи ринок.
– Добре, вашу ідею я зрозумів. А чим я можу вам допомогти, Юдо?
– Дякую, що запитали Артем! У вас багато друзів в соціальних мережах і я хочу вам запропонувати стати перым адептом мого руху і розповсюджувачем мого мистецтва!
– Юдо, це дуже далеко від мене, я займаюся зовсім іншими речами… я працюю в ІТ-компанії.
– Артем, вам не потрібно розбиратися в тому, в чому ніхто вже давно не розбирається. Треба зробити тільки одну річ: взяти мою роботу, вивезти її в Росію і через 4 роки розповісти про цю зустрічі своїм facebook-друзів, з пропозицією купити мою роботу. Я не думаю, що хтось дасть за неї великі гроші, це не важливо, головне отримати оцінку соціуму. У вірним, що потім ця робота буде коштувати в тисячі разів дорожче!
– Дуже дивно, т. е продаю вашу роботу за якісь скромні гроші, а потім хтось багатіє на ній? Чому б мені просто не притримати вашу роботу у себе?
– Ні, Артем, так це не працює. Хтось дає мистецтву життя, як ми з тобою, а хтось заробляє на ньому. Я бачу людей, ти чиста людина.
– Ой, яка містика… ну добре. Я візьму вашу роботу, заберу її в Росію, продам, це все?
– Так, і я буду вам за це дуже вдячний. А ваше ім’я, як і імена сотень інших людей, кому я передаю свої роботи увійдуть в історію «netsocialis art».
При цих словах, Юдо поліз у рюкзак і витягнув згорток розміром 20 на 30 сантиметрів, це був полотно обгорнутий вощеним папером і мішковиною, перетягнутий мотузкою.
Він простягнув цей згорток мені:
– Тільки прошу, не відкривай його поки не прилетиш додому
– А якщо там під тканиною героїн або кокаїн, – запитав я його
– Ні, Артем що ти, як можна! Добре, ти можеш відкрити його в готелі, щоб перевірити. Але не продавай раніше ніж через чотири роки, це умова.
– Добре, – поклав згорток в рюкзак і потиснув руку цьому дивному художнику.
– О ревуар, Артем! Через 4 роки! Не раніше!
Чесно скажу, що про історію з художником я згадав тільки коли знайшов цей діалог у «нотатках», після відшукав і згорток, який був завалений дитячими книгами. Правда часу минуло значно більше ніж 4 роки, майже 5 років. Але робити нічого, як і обіцяв Юдо, я викладаю його роботу. Готовий віддати будь-кому, хто запропонує найвищу ціну. Сьогодні неділя, давайте зафіксуємо, що закінчення торгів буде в понеділок, 19 серпня о 23:50.
Блогер Артем Суботін.
Цей пост з’явився на сторінці Суботіна Артема у Фейсбуці, виявився вигадкою. І на те була причина. Він прочитав матеріал про зірку «дикого мистецтва» Хомі Яремчука, який виявився фейковим персонажем. Виявилося, що історію про нього придумала група «художників», щоб дорого продавати малюнки нікому не відомого автора. І Артем Суботін вирішив, що провести експеримент, який довів, що творчість не має ціни, а люди готові платити не за продукт художника, а просто за гарну історію. Він задумав написати картину, придумати історію і спробувати продати свій шедевр за максимальною ціною.
Спочатку Артем відправився в магазин художніх товарів і купив: полотно (20X30) за 381 рубль, набір олійних фарб за 428 рублів, мастихін за 167 рублів і кисть за 128. Разом бюджет на шедевр 1104 рубля. А повернувшись додому, довго крутив у руках пензель, згадуючи, як правильно її тримати.
Діяв Артем швидко. Спочатку він розмазав жовту фарбу по полотну, але вирішив, що вийшло порожньо, хоча і таке можна спробувати продати. Додав червоного, кольору почали змішуватися, попередня фарба не висохла. Поліз в інтернет почитати скільки сохне олійна фарба. Виявилося, три дні (або тиждень). Але так довго він не міг чекати.
Творіння кисті Артема Суботіна.
Зняв мастихіном зайвий шар жовтої фарби, покрив полотно чорним, будь що буде. Полотно почорнів. Кількома енергійними рухами, немов рубанком по дошці, місцями зняв чорну фарбу з поверхні, щоб проступила жовта. Потім згадав, що в мистецтві головне – не перестаратися, щоб не вийшов «А-ля Сафронов». Прибрав шедевр на полицю, щоб фарба висохла. Всього на картину Артем витратив 46 хвилин, ще три дні пішло на висихання (з феном).
Продається!
Залишалося придумати історію. На це пішло три години роботи за ноутбуком. Місце дії, звичайно, Париж. За основу діалогу був узятий розмову на Патріарших з «Майстра і Маргарити». Пізніше він зізнавався, що до кінця свого перфомансу він втомився, запал згас, не розкрив ідею персонажа, не додумав виникнення терміна «netsocialis art». Фінальний акорд – вставив в діалог момент, що продає картину за будь-яку максимальну ціну. Закінчив опус, опублікував у Фейсбуці і став чекати… до Речі, зробив закінчення торгів у вівторок не просто так, картина не встигла б висохнути раніше.
Щасливий володар картини.
Пост полетів і почав набирати лайки, шэры і коменти… Ставка 1000, друга 2000, 3000, 10000 рублів. Продано! Лот йде щасливчику @teodorix за шалені 10000 рублів!
Отже, що ж це було – перфоманс-експеримент або чистої води шахрайство? Покупець повірив Суботіну Артему, так як у нього є соціальний капітал (друзі-передплатники), він повірив в історію, яку він написав. Можливо у нього спрацював якийсь особистий тригер на цей матеріал. Виходить, він скористався кредитом довіри і видурив гроші за нікому не потрібну мазанину? Відразу обмовимося, що гроші покупець отримав назад. Та й картина, оцінена в 10 тисяч рублів залишилася у нього. Публікації в ЗМІ додали цінності картині, і якщо цю історію правильно розкрутити, то продати картину вийде ще дорожче.
Які ж висновки зробив після цієї історії «винуватець торжества» Артем Суботін?
«Нікому не потрібне мистецтво, як мистецтво. Люди хочуть бути частинкою чогось великого, якоїсь важливої історії. Роботи Енді Уорхол стоять мільйони не тому, що він краще за всіх малює баночки супу, а тому що в його історію повірили і зміцнили віру зеленим доларом. Та й гроші є найкращою ілюстрацією цінності через віру. Уряд випускає нарізані кольорові папірці, заявляючи що у кожної є певний номінал, якась папірець коштує один долар і на неї можна придбати шпильку, а якась сто і на неї можна придбати квиток на літак. Поки ми всі віримо в це, цінність зберігається, як тільки більша частина перестає вірити, відбудеться обвал валюти. Прикладів безліч, навіть взяти оцінку стартапів, як тільки ми домовляємося, що компанія оцінюється мільйон доларів, вона знаходить цю вартість. Думаю, ви і самі прекрасно розумієте все це. Люди купують міф (в хорошому сенсі). Так було завжди і так буде і далі.
Як це не смішно, але чорно-жовта картина під назвою #volu розміром 20X30, починає набувати цінність. Прилиплі до неї історії про француза Юдо, про те, що це брехня, про експеримент, в ході якого вона з’явилася, про те, що за неї заплатили 10000 рублів, і ще багато-багато всього, зробило її артефактом. Think about it man!»
В якості постскриптуму
Картину вже перенесли на футболки
До речі, картину вже перенесли на футболки і зробили мерч. Експеримент перетворився на перформанс, показує, що ціну має не творчість сама по собі, а те, у що ми це творчість обертаємо.
Величезний інтерес у шанувальників сучасного мистецтва викликають провокаційні «картинки» для дорослих від сучасного генія сюрреалізму.
Thanks!
Our editors are notified.