Один з найяскравіших артистів нашої країни воював майже сім років, пройшовши через дві жахливі війни. У своїй книзі «Майже серйозно», розповідаючи про цю частину життя, він писав: «Не можу сказати, що я ставлюся до хоробрим людям. Мені бувало страшно. Вся справа в тому, як цей страх проявляється. З одними траплялися істерики – вони плакали, кричали, тікали. Інші переносили зовні все спокійно». За час служби Юрій Нікулін був нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Ленінграда» і «За перемогу над Німеччиною».
Коли 17-річному Юркові відразу після школи восени 1939 року принесли повістку з військкомату, ні він, ні його рідні, звичайно, не могли передбачити, що ця служба обернеться для нього сімома роками майже не припиняються воєн. В армії, як і кожен юнак того часу, він йшов радісно:
«Коли нам повідомили, що будемо служити під Ленінградом, всі дружно закричали «Ура!» Але наш запал тут же охолодили: на кордоні з Фінляндією напружена обстановка, місто на військовому положенні».
Червоноармієць Юрій Нікулін, 1939-1940 рр.
Так зовсім молодим пацаном Юрій Нікулін потрапив на російсько-фінську війну. Через місяць йому виповнилося 18 років. В цей день він вперше випив покладені бійцям сто грам горілки в день. До цього теж пробував, але не сподобалося, тому порцію оковитої він міняв на шматок сала, яке до горілки належало. Перед першим боєм, проникнувшись фразою червоноармійця – помічника політрука «Молоді у нас багато, а комсомольців мало» , Юра написав заяву про вступ: «Хочу йти в бій комсомольцем».
Батарея, на якій служив Юрій Нікулін, стояла під Сестрорецком. І хоча ця війна закінчилася для нього досить спокійно (командування, напевно, все-таки не поспішало кидати в м’ясорубку пацанів), але без пригод молодий боєць не залишився. Одного разу взимку він сильно обморозив ноги:
«Нам доручили протягнути лінію зв’язку від батареї до спостережного пункту. (…) І ось іду один на лижах по льоду Фінської затоки, за спиною важкі котушки з телефонним кабелем. Не минуло й півгодини, як відчув страшенну втому. Поставив котушки на лід, посидів трохи і пішов далі. А йти ставало все важче. Лижі прилипають до снігу. Я вже котушки на лижі поклав, а сам рухався по коліно в снігу, штовхаючи палицями свою споруду. Вымотался вкінець. Знову присів відпочити, та так і заснув. Мороз більше тридцяти градусів, а я спав як ні в чому не бувало. Добре, повз проїжджали на аеросанях прикордонники.»
Йти самостійно, коли його розбудили, вже не зміг. Хоча обморожені кінцівки після цього і вдалося відновити, пам’ять залишилася на все життя – ноги стали швидко замерзати навіть при невеликому морозі.
Юрій Нікулін та його фронтові друзі
Після закінчення Радянсько-Фінляндської війни, навесні 1940-го, в очікуванні демобілізації служили «досить весело»: слухали платівки (Лідія Русланова, Ізабелла Юр’єва, Вадим Козина, Леонід Утьосов), вболівали за футбол, влаштовували концерти – у деяких дітей були з собою музичні інструменти. Юрій Нікулін вже собі і валізку з фанери підготував для поїздки додому, до мами, за якою він дуже сумував. Однак дістатися до будинку йому не вдалося:
«У ніч на 22 червня на спостережному пункті порушилася зв’язок з командуванням дивізіону. (…) Настав ранок. Ми спокійно поснідали. З нагоди неділі, взявши трилітровий бідон, пішли на станцію купувати для всіх пива. Підходимо до станції, а нас зупиняє літній чоловік і питає:
— Військові товариші, чи правду кажуть, що війна почалася?
— Від вас першого чуємо, — спокійно відповідаємо ми. — Ніякої війни немає. Бачите-йдемо за пивом. Яка вже тут війна! — сказали ми і посміхнулися.»
Так почалася друга війна. За чотири роки Юрій Нікулін з молодого пацана перетвориться на справжнього солдата. Буде воювати з Ленінградом, стане командиром відділення розвідки, побуває в блокадному місті і зрозуміє, що це набагато страшніше, ніж на фронті. Буде контужений і кілька разів опиниться на волосок від загибелі. За його власними словами, йому на війні щастило. Особливо гостро це відчувалося, коли він бачив тих, кого везіння обходило стороною:
«Смерть на війні, здавалося б, не повинна вражати. Але кожен раз це потрясало. Я бачив поля, на яких лежали рядами убиті люди: як вони йшли в атаку, так і скосив їх всіх кулемет. Я бачив тіла, розірвані снарядами і бомбами, але найприкріше — безглузда смерть, коли вбиває куля, що випадково потрапив осколок…»
З бойовими товаришами. Юрій Нікулін – у верхньому ряду, третій зліва.
Доля, схоже, дійсно зберігала майбутнього артиста. Особливо вразив один випадок, який можна було б назвати комічною, якби він не був настільки страшним. Влітку 1944 року під Изборском групу розвідників, в яку входив Нікулін, на вантажівці з різними «бойовим майном» – котушками кабелю і т. п. відправили в селище, з якого німців, як їм сказали, як раз нещодавно вибили. Бійці спокійно їхали, не звертаючи уваги на людей, які чомусь махали їм руками, лежачи в полі біля дороги. І тільки в’їхавши в село, зрозуміли – німці ще тут. Гвинтівки під котушками, а фашисти вже біжать з автоматами. Вся група, не змовляючись, зістрибнула з кузова і бігом в жито.
«Що нас врятувало? Мабуть, німці теж щось не зрозуміли: не могли ж вони допустити, що серед російських знайшлося кілька ідіотів, які заїхали до них в село без зброї. Може бути, здалека вони взяли нас за своїх, тому що один німець довго стояв на краю поля і весь час кричав в нашу сторону:
— Ганс, Ганс!…
Лежимо ми у житі, а я, намагаючись придушити дихання, мимоволі розглядаючи якихось повзаючих комашок, думаю: «Ах, як нерозумно я зараз загину…»
Дивовижне везіння – німці незабаром пішли, і наші бійці змогли спокійно виїхати. Гвинтівки, щоправда, вони одразу дістали, як тільки дісталися до вантажівки. Виявилося, що в село їх послали за помилку. Просто переплутали!…
Напевно, не можна пройти через війну і просто залишити її потім позаду. Юрія Нікуліна чекала доля всенародно улюбленого артиста, робота в цирку, зйомки в знаменитих комедіях. Але війна не відпускала його до кінця, тому, напевно, йому так вдавалися і щемливо-правдиві образи людей, що бачили те, що не міг забути і сам актор.
Юрій Нікулін у фільмі «Двадцять днів без війни»
Thanks!
Our editors are notified.