Як відомо, в цьому році надзвичайно популярний у Східній Європі конкурс Євробачення відбувся без участі представника України. Причиною став скандал з переможницею національного відбору співачкою MARUV. З-за того, що вона раніше гастролювала в Росії, сам її діалог з журі у його фіналі перетворився в щось схоже пріснопам’ятні виїзні комісії радянських часів, коли присутніх в закордонну поїздку суворі партійні товариші суворо экзаменовали на предмет соціалістичної свідомості.
Щоправда, глядачі своїм голосуванням все одно обрали MARUV, але голос обуреної патріотичної громадськості виявився сильнішим, тим більше що до нього приєдналися й на досить високому рівні. Віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко заявив: «Теоретична скасування кількох концертів у Росії не знімає тих гігантських інформаційних ризиків, які отримає Україна, якщо на Євробаченні її представлятимуть артисти, які вже провели десятки концертів у Росії. Тому рішення потрібно прийняти зважене. Українське. А не гібридне».
Воно було прийнято. Національна громадська телерадіокомпанія України запропонувала їй договір, що містить пункти про заборону гастролей на території Росії, повному контролі над усім творчим процесом, заборону на спілкування з журналістами і про штрафи. При цьому всі витрати на підготовку до конкурсу покладалися на MARUV. Природно, вона не погодилася на такі умови і була знята з конкурсу. Оскільки вже і решта фіналістів відбору відмовилися зайняти її місце, Україна виявилася взагалі без свого представника.
І, як стало відомо, щоб уникнути подібних колізій при відборі на дитяче Євробачення НОТУ взагалі заборонила юним вокалістам, що виступав в Росії після 1 січня 2014 року, представляти країну на дитячому конкурсі Євробачення. Про це повідомив канал NewsOne з посиланням на прес-службу НОТУ.
«Оргкомітет відмовляє в участі у відборі, припиняє участь у відборі учасника на будь-якому етапі відбору або скасовує результати відбору, якщо учасник (сольний виконавець/група) здійснював концертну діяльність після 01.01.2014, планує або здійснює в даний час виступу на території країни-агресора та/або на окупованій території, брав участь у заходах, організованих державними органами, установами, господарюючими суб’єктами і т. д. країни-агресора», — йдеться у правилах відбору.
Ось так, навіть для діточок, які, природно, не могли самостійно приймати рішення про таких виступах, участь, наприклад в дитячому конкурсі в Росії, стає підставою для видачі «вовчого квитка», потрібно розуміти, що на все життя. Вже навіть не уявляю, до якої міри расчеловечивания, моральної деградації потрібно дійти, щоб зробити дітей заручниками політичних ігор (втім, можливо, слово «дійти» тут недоречне, такими «кириленки» були завжди, просто після Евромайдана вони з задоволенням зняли маски).
І прикладів такої дискримінації, цькування, показового покарання за зв’язки з Росією у різних гуманітарних сферах більш ніж достатньо. Проводиться така політика давно. Так, в березні 2016 року 19-річний Олександр Зінченко, який виступав за клуб «Уфа», був відправлений геть з молодіжної збірної своєї країни без пояснення причин.
До того часу Зінченко, незважаючи на юний вік, не тільки завоював міцне місце в основному складі, але й став одним з лідерів свого клубу, нехай і не самого топового в російській прем’єр-лізі. Хлопцеві було запропоновано прийняти російське громадянство, але він відмовився (хоча це, зважаючи ліміту на легіонерів, полегшило б його кар’єру в Росії і підняло трансферну вартість), а в жовтні 2015 року був викликаний в національну збірну України і випущений на поле на 88-й хвилині проти збірної Іспанії.
Для тих, хто не дуже цікавиться футболом, поясню: в цьому виді спорту, на відміну від більшості інших, зміна спортивного громадянства неможлива в принципі. Гравець, який вийшов на поле в офіційному матчі першої збірної однієї країни, ні за яких обставин, політичних і особистих перипетіях, навіть при обопільній згоді сторін (футбольних федерацій відповідних країн) не може впродовж всієї подальшої кар’єри виступати за збірну іншої країни.
Випуск молодого гравця в самому кінці матчу збірної був не авансом юному даруванню, а тим, що у футбольному світі називається «заграти» футболіста, закріпити його за своєї збірної. І ось, коли «справу зроблено», хлопця не просто перестали викликати як в першу, так і в молодіжну команду (хоча він очевидно прогресує), але, викликавши, в принизливо-хамській формі відправили геть саме за те, що він виступає в Росії. Йому довелося терміново шукати інший клуб. Перестали викликати в збірну і найсильнішого українського захисника Станіслава Ракитського, взимку перейшов у пітерський «Зеніт».
А адже часто спорт, як і культурні зв’язки, ставав справжнім «послом миру», сприяв пошуку взаєморозуміння між «повздорившими» народами, коли до політичного виходу із конфлікту ще дуже далеко.
Але в тому-то і справа, що «націонал-патріотам» потрібен не світ, а вічна війна, нехай і не гаряча, між народами Росії і України. Незабаром після скандалу з Олександром Зінченком справжню істерику у них викликали добрі відносини, які встановилися між російськими і українськими спортсменами на Олімпіаді в Ріо.
Так, Ірина Геращенко різко розкритикувала українських спортсменів, які виступають на Олімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро, за те, що вони робили селфи з російськими спортсменами, а тепер скаржаться, що їм забороняють це робити. За її словами, заборона — це не метод.
«Але мене рве на шматки, роздирає, що ці спортсмени — всього лише спортсмени, а не громадяни великий і нескореної України, – виливала душу заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко. – Тому що громадянам нічого забороняти не потрібно, вони самі все розуміють і знають. В тому числі і те, як Україні сьогодні потрібні перемоги. А не селфи. І що перемоги потрібно видирати, вибивати, а не нескінченно клянчити, що ще держава, що роздирається війною, їм не дало. Спорт — поза політикою. Але відчуття Громадянина — це не політика, це дещо інше і більше».
Але найбільш відверто висловився радник тодішнього президента Юрій Бірюков: «Дуже похмурий настрій, хочеться багато капостей наговорити про наших доблесних спортсменів. Не всіх, безумовно, там є і нормальні. Але stsuko, обнимашкаться з представниками орди? Розповідати якусь муть про політику і спорт?»
Взагалі-то ця «каламуть» становить, так би мовити, ідеологічну основу сучасного спортивного руху, сучасного олімпізму, який його творець П’єр де Кубертен і розглядав, перш за все, як засіб зміцнення миру, взаєморозуміння між народами. Завжди вважалося нормою залишати політичні розбіжності за межами спортивних арен. Зрештою, не тільки в спорті, але і в інших сферах життя цей принцип повинен сприяти підтримці нормальних контактів між громадянами країн, міждержавні відносини яких переживають не найкращі часи.
Як приклад можна привести матчі між збірними Англії та Аргентини незабаром після Фолклендської війни, матч між збірними Туреччини та Вірменії (хоча навіть кордон між державами досі повністю закрита); нарешті, те, що на початку 90-х, коли грузино-осетинський конфлікт тільки вийшов з гарячою стадії (як виявилося, не назавжди), за владикавказьку «Аланію» («Осетії») виступали три гравці збірної Грузії і футболіст російської збірної Омарі Тетрадзе. І не були вони «персонами нон-грата» для уболівальників як у Грузії, так і в Осетії. Та й зараз у російських клубах в різних видах спорту чимало грузинських легіонерів.
Але в постмайданної Україні все по-іншому. Як і у випадку з співачкою MARUV «праведний гнів» незабаром вилився в «оргвисновки». 14 березня 2018 року Міністерство молоді та спорту України прийняло рішення заборонити участь українських спортсменів у всіх змаганнях, які будуть проходити на території РФ.
Правда, пішла різка реакція керівництва міжнародного спорту, і незабаром глава Міжнародного олімпійського комітету Томас Бах повідомив, що організація вже отримала офіційне підтвердження від української сторони про зняття заборони. «Після переговорів з МОК це рішення було змінено, а українці можуть брати участь у змаганнях в Росії. Ми вже отримали офіційне підтвердження від влади країни, що заборона більше не діє».
Глава МОК підкреслив, що спорт повинен бути поза політикою, а всі бойкоти спрямовані проти цінностей організації. «Виконком МОК обговорив питання бойкотів з політичних мотивів. Ми дотримуємося своєї позиції – нульова толерантність до подібних проявів. Спорт повинен об’єднувати і бути поза політикою».
Але, як водиться, українські влади не були б самі собою, якби не знайшли спосіб обдурити своїх партнерів. Заборону зняли, але постановили, що «підготовка і участь національних збірних команд в змаганнях на території РФ не фінансується з державного бюджету України, як і виплата відповідних призових тощо. Всі ризики перебування спортсменів на території країни-агресора беруть на себе федерації за видами спорту і самі спортсмени».
Ну а звідки у спортсменів і федерацій «такі гроші»? В результаті, зокрема, українські спортсмени не взяли участі в зимовій Універсіаді-2019, яка проходила в Красноярську. А адже Універсіада – це найбільший після Олімпіад спортивний форум, для багатьох – унікальна можливість проявити себе на міжнародній арені, домогтися найбільшого спеха у спортивній кар’єрі.
Я можу пригадати лише одну ситуацію, в якій функціонери категорично забороняють своїм спортсменам будь-які форми спілкування з суперниками з певної країни, аж до відмови від участі у змаганнях, де їх зводить турнірна сітка. Мова йде про позиції ряду арабських країн по відношенню до спортсменів з Ізраїлю. Але то схід, «справа тонка», там ще жінкам за чаклунство публічно голови рубають (маю на увазі зовсім не ИГИЛ), а тут Україна ― держава, яка «бореться за право називатися європейським» (пам’ятаєте, в радянські часи був такий лозунг «Наш дім бореться за право називатися зразковим!»).
Втім, у такої радикальної позиції арабських країн є пояснення – вони апріорі не визнають право Ізраїлю на існування і принаймні частиною з них навіть теоретично не допускається можливість такого визнання і поступового налагодження відносин (публічно, у всякому разі). І ось звернемо увагу, що пише далі Бірюков:
«І у мене нуль ідей про те, як втовкмачити в голову деяким нашим співгромадянам, що проблема не в Путіні. Проблема в тому, що у нас хренова тьма сотень кілометрів сухопутного кордону з ворожою державою… Други, це не на термін життя Путіна. Це назавжди. Ця орда — поруч. Все наше життя вона буде поруч! П’яна, голодна, заздрісна, мерзенна — орда — поруч».
Не хотілося б докладно розбирати епітети, якими радник президента «процвітаючої» України нагородив сусідню державу, в якій практично у більшості українців є близькі родичі і друзі. Головне, сказано досить відверто і цілком відображає думку переважної частини української «еліти»: справа не в Путіні, не в нинішній політиці Росії, «проблема» в самому існуванні російської держави, в тому, що українці на самих різних рівнях продовжують спілкуватися з росіянами, «несвідомо» не хочуть бачити у своїх родичів, друзів, колег і навіть спортивних суперників «злісних ординців».
У цьому вони вбачають головну страшну загрозу країні, а точніше, своєї влади і «преференцій», з близькістю до цієї влади пов’язаним. А адже, здавалося б, якщо проблема в тому, що росіяни «голодні й заздрісні», то, навпаки, в їх інтересах, щоб вони більше спілкувалися з українцями, дізнавалися про українських успіхи у всіх сферах, заздрили їм. Адже це та сама «м’яка сила», яка на боці правого.
Адже чим більше росіян будуть знати про успіхи України, співчувати їй, тим менше можливостей у російської влади для проведення агресивної політики. Але «чомусь» саме українська, а не російська влада намагається всіляко обмежити спілкування між громадянами двох держав, звести інформацію про сусідній державі виключно до одержуваної від їх контрольованих владою ЗМІ.
Звідси, наприклад, і різноманітні «вологі мрії» про українською «залізній завісі», глухою самоізоляції України. Ось що повідомив міністр транспорту Омелян у себе на сторінці у «Фейсбуці»: «Сьогодні підписав один історичний документ. У Москву будуть тільки ведмеді ходити, як в старі добрі часи». Правда, поки не «зрослося», повністю перекрити транспортне сполучення з Росією майданні влада не зважилися.
Так де більше побоюються, що українсько-російське спілкування може привести «підданих» до небажаних настроїв, причому настільки, що придумують все нові і нові «кари» для тих, хто нехтує такими заборонами?
Дмитро Славський
Thanks!
Our editors are notified.