Навколо цієї картини вирують суперечки і розкриваються страшні таємниці. Кілька мільйонів людей щорічно відвідують її, і керівництво Лувру змушене було виділити їй великий зал і помістити за куленепробивне скло. Мистецтвознавці вивчили кожну тріщинку на її поверхні, але так і не змогли пояснити одного – чим цей твір так приваблює людей. Половина людства захоплюється її неймовірною чарівністю, але друга половина впевнена в тому, що ця жінка просто некрасива.
«Мона Ліза» Леонардо да Вінчі офіційно визнана найбільш пізнаваним предметом мистецтва в світі. Ажіотаж, створений навколо неї, починає носити характер істерії. Репродукції портрета і його репліки можна зустріти на будь-яких предметах – від зошитів до чашок і кросівок. Разом з тим багато хто вважають цю галас невиправданою. Феномен мистецтва полягає, звичайно, в особистісному сприйнятті кожного шедевра. В цьому його сила, але відсутність точних параметрів оцінки іноді підводить людину. Іноді ми схильні покладатися на думку інших і «купуватися» на рекламу, тому в разі Джоконди, ймовірно, можна говорити про лавиноподібної популярності, яка підтримує і розвиває сама себе. Деякі історики мистецтва вважають, що успіх цього твору частково був створений завдяки її таємничої долі.
Леонардо да Вінчі, Мона Ліза (Джоконда), 1503-1519 рр
Ідентифікація моделі
«Взявся Леонардо виконати для Франческо дель Джокондо портрет мони Лізи, дружини його, і, попрацювавши над ним чотири роки, залишив його недовершенным. Це твір знаходиться нині у французького короля в Фонтенбло. Це зображення всякому, хто хотів би бачити, до якої міри мистецтво може наслідувати природі, дає можливість осягнути це найлегшим чином, бо в ньому відтворені всі найдрібніші подробиці, які тільки може передати тонкість живопису.» (Джорджо Вазарі, автор біографій італійських художників)
Незважаючи на цю заяву сучасника, сьогодні існують близько десяти альтернативних версій про те, хто ж зображений на портреті. Найоригінальнішими можна вважати «чоловічі» варіанти – мовляв, на картині зображений улюблений учень майстра Салаї, або взагалі сам Леонардо, та теорію про те, що художник написав ретроспективний портрет своєї матері Катерини (це припустив, між іншим, Фрейд). Є ще філософсько-узагальнена версія, що Джоконда – просто портрет ідеальної жінки. Адже художник, можливо, не закінчив портрет у Флоренції і завершив його вже незадовго перед смертю у Франції. Хоча довести цей факт теж ніхто не може – в історії самої знаменитої картини більше питань, ніж відповідей.
Графічні спроби довести теорію про те, що Джоконда – автопортрет Леонардо да Вінчі
Секрет усмішки
Невловима посмішка жінки на картині вважається її головною загадкою. Однак тут ми повертаємося до питання про особистісному сприйнятті мистецтва. Справа в тому, що про цю головної деталі портрета заговорили набагато пізніше. Відомий навіть автор цієї ідеї, яку сьогодні можна назвати вже штампом. Письменник-романтик Теофіль Готьє в 1855 році написав наступні рядки:
«Джоконда! Це слово негайно викликає в пам’яті сфінкса краси, який так загадково посміхається з картини Леонардо… Небезпечно потрапити під чарівність цього примари… Її посмішка обіцяє невідомі насолоди, вона так божественно іронічна… якби Дон Жуан зустрів Джоконду, він би дізнався в ній всі три тисячі жінок зі свого списку…»
«Студія Леонардо да Вінчі»: Джоконду розважають музиканти
Схоже, саме ці яскраві образні рядки заклали камінь у фундамент шаленої популярності картини. Російський мистецтвознавець Григорій Козлов, який досліджував шлях «Джоконди» до слави, висловився цілком однозначно:
«Готьє зробив головне — він придумав загадкову посмішку Джоконди. До нього ніхто не бачив у ній ніякої таємниці. Вазарі, наприклад, називав посмішку Мони Лізи всього лише „приємною“. Готьє презентував посмішку Джоконди як головна зброя жінки-вамп, в яку закохуватися небезпечно, але не закохатися не можна.»
Фрагменти картин Леонардо да Вінчі з подібними загадковими посмішками («Іоанн Хреститель» і «Свята Анна з Мадонною і немовлям Христом»)
Були серед знаменитих мислителів і противники цього шедевра. Федір Лосєв, наприклад, називав вираз обличчя Мони Лізи «бісівської посмішечкою»:
«Адже варто тільки заглянути в очі Джоконди, як можна помітити, що вона, власне кажучи, зовсім не посміхається. Це не посмішка, але хижа фізіономія з холодними очима і виразним знанням безпорадності тієї жертви, яку Джоконда хоче оволодіти і в якій, крім слабкості, вона розраховує ще на безсилля перед овладевшим нею поганим почуттям.»
Ось такі суперечливі думки може викликати один і той же твір мистецтва.
Як стати зіркою
Якщо аналізувати популярність картини, то можна прийти до висновку, що багато в чому вона була створена завдяки атмосфері загадковості і деяких моментів у її долі. Так, історики зійшлися на думці, що відразу після створення сучасники оцінили «Джоконду» досить високо, але світовим шедевром вона в ті часи не вважалася. Через кілька десятиліть після смерті Леонардо да Вінчі про неї взагалі мало згадували аж до середини XIX століття, коли вона несподівано здобула популярність серед художників-символістів. Вони першими почали говорити про Джоконді, як про ідеал жіночої загадковості.
Порожня стіна, де висіла «Мона Ліза» (після викрадення в 1911 році) і лист з кримінальної справи викрадача Вінченцо Перуджа
Наступний зліт популярності був пов’язаний з викраденням картини на початку XX століття. Портрет зник, потім через кілька років благополучно повернувся, і весь цей час, зрозуміло, новини про картину Леонардо да Вінчі не сходили з перших шпальт газет. Відразу після цього потре полюбився художникам-авангардистам, вони стали використовувати його у своїх творах.
Казимир Малевич, «Композиція з Моною Лізою»
Ну, і останнім кроком до вершини популярності, на думку дослідників, став «візит» Джоконди в США. Де Голль у 1962 році вирішив відправити картину за океан в якості «дипломата». Цей крок цілком себе виправдав. Жаклін Кеннеді, яка особисто доглядала за шедевром під час цієї поїздки, додала газетярам тем: ЗМІ порівнювали обох дам – Джоконду і Жаклін, називаючи другу сучасної Моною Лізою. Так картина підкорила Новий світ, а там ідеї, як відомо, один раз прижившись, «обсмоктують ся» до кінця. У століття глобалізації, коли людство стало вільно розповсюджувати та тиражувати інформацію, саме Джоконда виявилася на гребені цієї цифровий хвилі.
Thanks!
Our editors are notified.