Як політик-авантюрист похитнула російську монархію і перехитрив сам себе: Михайло Родзянко

Михайло Володимирович Родзянко, голова державної Думи III і IV скликань, підштовхнув імператора до думки про зречення від трону. Але його спроба зміцнити своє становище й очолити уряд після аварії монархічної влади і її традиційних державних устоїв і Лютневої революції успіхом не увінчалася. Його відчайдушні спроби втриматися у владі зробили багато зла країні.

Де народився і як будував кар’єру один з лідерів Лютневої революції Михайло Родзянко

Михайло Родзянко, 1910 рік./Фото: prlib.ru

Михайло Володимирович Родзянко був вихідцем із дворянської сім’ї. Батько обіймав посаду помічника голови жандармського корпусу, мав генеральський чин. Його мати служила фрейліною імператриці Олександри (померла незабаром після народження Михайла). Старші брати і сестра Михайла Володимировича зробили гарну кар’єру, не відстав від них і він сам: вийшовши з військової служби у відставку в чині поручика, Родзянко повернувся в рідну Катеринославську губернію, де його обирали світовим суддею. Пізніше він став ватажком дворянства, а в 1901 році – головою земської управи, в 1906 – дійсним статським радником.

Це був помітний у всіх відносинах людина: його велика постать і гучний голос його обов’язкову присутність на всіх скільки-небудь значущих, великих урочистостях і постійне прагнення бути вагомим у суспільному житті вельми сприяли його популярності. Родзянко не був людиною великого розуму чи масштабною особистістю, що впливає на хід подій внутрішньої своєю силою і виходить із капітального бачення ситуації, і знає позитивний вихід з неї. Але він активно брав участь у громадських, а пізніше й політичних процесах, урядових маніфестаціях (особливо в якості голови Думи); вважав себе виразником волі народу і другим, після імператора, обличчям Росії, намагався дотримати свої інтереси і кланові – купки людей, великих землевласників, тримали по суті справи держапарат у своїх руках. Він успішно лавірував між царською, законодавчою та виконавчою владою. Родзянко дуже ревниво ставився до своїх конкурентів у політиці (Гучкову, Львову та іншим), бажаючи постійно «грати першу скрипку», любив покрасуватися і був неабияким панікером.

Як «хрещений батько» «октябристів» зміг стати другою особою в імперії і політичною зіркою країни

Ніхто в родині Родзянко не був прихильником революції, але для Михайла події 1905 року відкрили шлях до великої політичній кар’єрі./Фото: img.tyt.by

Політична кар’єра Родзянко починається під час подій 1905 року. Після видання маніфесту від 17 жовтня, даровавшего політичні свободи, утворюється безліч політичних партій, в тому числі і партія помірно-ліберального спрямування «Союз 17 жовтня», в яку входили чиновники, поміщики, представники крупної торговельно-промислової буржуазії. Партія претендувала на роль політичного центру, який бореться одночасно з реакцією і з революцією, а пізніше зробила крен у бік лівих. Одним з її засновників і став Родзянко. Він був обраний до складу III Держдуми, а в 1911 році став її головою і залишився на цій посаді після виборів до IV Державної Думи.

Родзянко позиціонував себе прихильником конституційної монархії, вважав себе і рупором громадської думки і думської більшості, всіх і вся повчав. Свою промову під час засідань він вимовляв з голосовими модуляціями оповідача билин, часто підкреслював важливість моменту, піднімаючи вгору вказівний палець. Маючи право прямого доповіді государеві, він докучав йому повідомленнями про важке становище на фронті і всередині країни. Роблячи вигляд, що піклується про благо країни, насправді він часто перебільшував, спотворював інформацію, що надається Миколі II. Коли російська армія цілком могла перемогти, Родзянко і такі як він поширювали в Петербурзі чутки про поганий і безпорадному становищі армії.

Родзянко відмовляв царя їхати на фронт, тоді як це було його душевною потребою, а крім того було б природним і правильним вчинком. А пізніше, коли на фронті все дійсно було вже погано, не соромився наговорювати на імператрицю Олександру Федорівну, що це все через неї і впливу на неї німецьких родичів, зацікавлених в перемозі Німеччини. У 1915 році наполегливістю Родзянко вимагав від імператора відставки міністрів, неугодних лібералам, вимагаючи формування уряду суспільної довіри, маючи на увазі під цим людей, лояльних по відношенню до Думі того скликання.

Що змусило Родзянко опинитися в числі опозиціонерів?

Члени Тимчасового комітету Державної думи для впровадження порядку в Петрограді і для зносин з установами та особами. Сидять зліва направо: Ст. Н. Львів, В. А. Ржевський, С. В. Шидловський, М. В. Родзянко./Фото: lhistory.ru

Намагаючись залишитися в очах імператора прихильником монархії і довіреною особою для нього, Родзянко з початком воєнних невдач включається в політичний процес зміни державного ладу. Давши своїм маніфестом надмірну свободу ліберально налаштованої частини суспільства, Микола II розв’язав руки думскому більшості, яка зовсім не ставило собі за мету допомагати йому в управлінні країною, а, навпаки, прагнучи применшити влада імператора, пеклося про збереження і посилення свого впливу.

Відчуваючи і усвідомлюючи це, Микола II тримав у розумі думка про розпуск Думи. Тому переконаний монархіст Родзянко раптом опинився в числі тих, хто своїми діями підготував Лютневу революцію. А коли вона вже вершилася, голова Думи повідомляв імператору про становище в бунтівному Петрограді, тримав зв’язок з командувачами фронтами. А потім і зовсім очолив орган, який взяв на себе функції уряду – Тимчасовий комітет Державної думи.

Чому не спрацювала авантюра Родзянко

Михайло Родзянко вважав себе «другою особою» в імперії./Фото: historyrussia.org

Основною інтригою життя Родзянко стало зречення від престолу Миколи II. До цього думський голова наполегливо підштовхував імператора – нібито тільки цей крок збереже країну. Але зречення усунула всі перешкоди для революційного процесу, знову закипавшего в країні.

Зрозуміло, Родзянко розраховував, що займе чільне місце в формується Тимчасовому уряді. Але верховна влада вислизнула у нього з рук. Вчорашні його соратники вважали за необхідне усунути його від будь-якої активної ролі в уряді, для нього навіть не було передбачено ніякого міністерської посади.

Як Михайло Родзянко опинився на узбіччі політичного процесу після Лютневої революції і де провів свої останні дні

«Грандіозні похорони жертв революції. М. В. Родзянка (голова Державної Думи) та члени Державної Думи з військовим міністром А. В. Гучковым біля братських могил». Петроград. 23 березня (5 квітня) 1917 р./Фото: liders.rusarchives.ru

Тимчасовий комітет Державної думи стрімко втрачав свій вплив. Родзянко, якому не знайшлося місця у Тимчасовому уряді, опинився раптом на узбіччі політичного процесу. Більшовицьку революцію прийняти він не зміг і навіть намагався брати участь в організації опору їй. А потім приєднався до Добровольчої армії на Дону. Але занадто багато там вважали його ледве чи не основним винуватцем панував в країні хаосу, тому особливої привітності відносно нього ніхто не виявив.

З 1920 року, після поразки Врангеля, Родзянко жив у Югославії, в політичному житті не брав, писав мемуари. Емігранти-монархісти не давали йому проходу, але крім цього засмучувало його, що звик до високого достатку і розкоші, банальна відсутність грошей. Чотири роки потому Родзянко помер, але його смерті ніхто не помітив її затьмарила смерть Леніна.

А адже весь хід революційних подій міг піти зовсім інакше, якби звичайний бандит Гаманців, якому попався в руки сам Ленін, зрозумів би, хто перед ним.