Куди доведеться бігти Порошенко?

Як показали перші дні і тижні після появи підсумків президентських виборів, Петро Порошенко аж ніяк не збирається йти на політичну «пенсію», задовольнятися статусом цього стоїть над сутичкою «гуру», як три його попередника (крім поваленого і вимушеного втекти з країни Віктора Януковича), а навпаки, вже почав боротися за місце під політичним сонцем і навіть заявив про плани з часом повернутися на Банкову.

Що стоїть за цим? «Недореализованные» політичні амбіції? Нездійснена поки мрія стати таким собі «батьком української нації»? Дуже може бути. Тим більше що ознаки неадекватності, нездатністю реально оцінити ситуацію, ставлення до себе громадян і витікаючі звідси власні політичні перспективи давно можна розгледіти в його заявах і діях.

Тим більше що, незважаючи на розгромний результат (всім зрозуміло, що 75% українських виборців голосували не за Зеленського, а проти Порошенка), потрібно визнати, що підсумком виборів стало і те, що Порошенко обзавівся міцним електоральним ядром, до якого виборчої кампанії у нього не було. Нехай і не всі 25% виборців підтримали його стали його «фанами», але багато з них тепер саме його розглядають як головного творця «української України» або принаймні її безумовного лідера, якого тепер потрібно «триматися».

Це дозволяє розраховувати на серйозний результат на майбутніх парламентських виборах, створення в новій Раді сильної фракції, здатної впливати на події в країні, особливо з огляду на потужний адмінресурс, створений режимом Порошенко за п’ять років («свої люди» в судах, силових структурах, місцеві адміністрації тощо).

Але і не більше того. 75% що голосували за «кота в мішку» Зеленського, лише б не за Порошенка, нікуди не дінуться (та й серед інших 25% немало таких, хто голосував у другому турі за принципом «лише б не Зеленський», але не Порошенко вважають оптимальним лідером України). Як би не пішли справи при новообраному президентові, навряд чи вони почнуть з тугою згадувати часи нинішнього «гаранта» (особливо враховуючи те, що мінімум половина підтримали Зеленського були проти Порошенка і з ідеологічних міркувань).

Навіть ті, хто відкинув чинного президента суто за «меркантильним» причин (стан економіки та власних гаманців), розчарувавшись у його наступника, не усвідомлюють свої помилки», а скоріше почнуть чекати і шукати нового «спасителя». Тим паче що Зеленським мало хто і «зачаровувався». Більшістю голосування за нього розглядалося виключно як протест не тільки проти Порошенка, але і всієї ситуації в Україні політико-економічної системи.

Загалом, можна сміливо говорити, що Петро Олексійович їде з політичної ярмарки і питання тільки в швидкості цього від’їзду. І головна причина, що змушує його максимально гальмувати цей процес у тому, що її кінцевий пункт – «тиха гавань» зі статусом «почесного президента» (титул президента в Україні довічний, якщо його власник не відсторонений від посади в результаті імпічменту) – аж ніяк йому не гарантований. А ось становище лідера впливової опозиції, з якої нової влади постійно доведеться домовлятися, якраз і може стати гарантією від багатьох неприємностей з її боку.

Ця гра з його боку виглядає досить ризикованою, оскільки може тільки спровокувати нову владу (коли у неї буде достатньо ресурсу для цього) на репресії проти попередника. Але в тому-то і проблема, що «активна оборона» виглядає чи не єдиним шансом Порошенко на порятунок, оскільки у переможця президентської гонки (і тих, хто за ним стоїть) занадто багато причин, щоб не проявляти «благородство» по відношенню до переможеного суперника.

По-перше, виборець, який переміг на хвилі протестних настроїв президента Зеленського «жадає крові» і просто не зрозуміє, якщо діяння його попередника будуть спущені на гальмах. Про яке «очищення влади» і «життя по-новому» може йти мова, якщо головний винуватець всіх негараздів залишився при своїх інтересах і «чесно накрадених» у народу мільярди? Та й відоме правило першого конверта («вали все на мене») ніхто не відміняв.

Причому в даному випадку це правило має куди більш глобальне значення, ніж зазвичай. Порошенко може і має всі шанси стати персоніфікованим поясненням того, що після Евромайдана «не так сталося, як гадалося». Мовляв, до нинішньої катастрофічної ситуації Україну привів не реализовывавшийся після майдану курс, а конкретно Петро Порошенко, якого український народ привів до влади на абсолютно вільних виборах, не розгледівши в ньому банального клептомана (що робити, при демократії буває, що і народи помиляються, головне, що демократія дає можливість такі помилки виправити).

Мовляв, корумпованість режиму Порошенко і стала головною причиною, по якій Захід не надав стала «жертвою російської агресії» Україні допомогу в потрібних обсягах – все одно, мовляв, розкрадуть. Причому цей постулат буде орієнтований не тільки на українців, а й на самих виборців західних лідерів, які також все більше замислюються про справжню підґрунтя «Революції гідності». І хотілося б бути оптимістом, але, думаю, мінімум на два-три роки такої «відмазки» вистачить.

Для Порошенка ж це означає, що навряд чи нагадування про колишні заслуги у перетворенні України у головний антиросійський інструмент переконають західних лідерів замовити за нього слівце перед новою владою України, адже, як відомо, «надана послуга нічого не коштує». До того ж він і справді не викликає у західних лідерів ніяких особистих симпатій, головним чином з-за тієї самої своєї клептоманії, а також спроб використовувати західні країни в своїх інтересах за принципом «хвіст керує собакою».

Та й усередині країни особистісні моменти можуть зіграти в його долі чималу роль. Вплив на нового президента олігарха Ігоря Коломойського загальновідомо, як і те, що для останнього бізнес і політика давно вже не стільки добування «хліба насущного», скільки азартна гра. І як кожен гравець, він вкрай не любить програвати, тим паче залишати програш без реваншу. Такі не встають з-за столу, поки не візьмуть банк. А на даному етапі «банк», та ще який – «Приват», стрижень всієї бізнес-імперії Коломойського, – «узяв» як-раз Петро Олексійович.

І дуже сумніваюся, що Ігор Валерійович заспокоїться, поки не отримає гідну сатисфакцію, причому не тільки матеріальну, але і моральну, належно покаравши «кривдника». До його останніх заяв, в яких він пропонує Зеленському призначити Порошенка міністром закордонних справ або хоча б послом у США, треба ставитися як до елементу гри, якщо не як до банального троллингу.

Навіть якщо розглядати пропозицію Коломойського суто з точки зору інтересів справи», то вищеназвані посади можуть бути запропоновані лише такого «політичного важкоатлету», який в США користується великим авторитетом і повагою. Але ставлення до нього з боку господаря Білого дому після «українського скандалу» навряд чи краще, ніж у Коломойського. Тим паче що у Дональда Трампа і «добра пам’ять», а нині, коли він щосили розкручує «украинагейт», в якому у Порошенка всі шанси стати одним з основних фігурантів, і поготів.

Правда, як вважають деякі оглядачі, тут-то і з’являється у Порошенка шанс виторгувати захист і заступництво від Вашингтона обмін на потрібні Білому дому свідчення по «украинагейту». Але не впевнений, що там мають потребу в такого роду послугах з його боку, роль головного свідка звинувачення поки, схоже, відводиться Юрію Луценку, а з часом можуть з’явитися й інші українські «комісари Каттані». До того ж якщо робити ставку на свідчення Порошенка, то демократи і будуть робити акцент на те, що він зацікавлена особа, отрабатывающее таким чином заступництво Білого Дому в корупційних розслідувань.

Тому Порошенко куди більш вигідний Трампу саме як головний обвинувачений з української сторони. Адже «сіль» скандалу в тому і полягає, що іноземна держава в обмін на преференції з боку тодішньої американської влади надавала їй допомогу суто у внутрішньоамериканських справах, у боротьбі з політичними опонентами. І зрозуміло, що без співучасті «першої особи» такі звинувачення будуть неповноцінними. Ну а лінія «в обмін на певні послуги адміністрація Обами закривала очі на корумпованість Порошенко, продовжувала підтримувати його грошима американських платників податків» – і зовсім удар під дих.

Загалом, ситуація складається така, що про спокійної політичної «старості» Петру Порошенко залишається тільки мріяти, і все більше підстав у нього думати про тихому місці, де вже просто старість можна спокійно зустріти і провести. Але з варіантами, схоже, «напряг». З Америкою в силу вищесказаного зрозуміло.

Європа? Легендарні пранкери Вован і Лексус примудрилися додзвонитися Еммануелю Макрону від імені Володимира Зеленського та від імені останнього спробували домовитися з Макроном видати Петра Порошенка, якщо той, рятуючись від кримінального переслідування, покине Україну і втече у Францію. «Думаю, що Франція не перша країна, куди б він хотів переїхати», – обережно відповів французький лідер.

Проте потрібно розуміти, що розіграш удався завдяки тому, що пранкери були в загальних рисах в курсі змісту особистої бесіди Зеленського з Макроном ще перед другим туром. А значить, Макрон не піднімав питання, що з всяких-різних міркувань попередника Зеленського варто залишити в спокої. А адже спроба делікатно, закулісно переконати партнера (тим більше «молодшого») не переслідувати колишнього лідера загрожує набагато меншими політичними витратами, ніж відкрите надання політичного притулку, що завжди затьмарює двосторонні відносини. Тобто захищати Порошенко будь-яким чином Франція не збирається.

Звичайно, Франція – це не вся Європа, в цьому плані країни – члени ЄС ще користуються формальної самостійністю, але тим не менш загальний західний дискурс у боротьбі з корупцією навряд чи дозволить будь-якій з них давати притулок з «особистих симпатій». Таке можливо, тільки якщо в суді буде визнано, що переслідування пана Порошенка на батьківщині має політичну складову. Але знову-таки сумнівно що заради малоуважаемого Порошенко хтось буде псувати відносини з чинною українською владою, тим більше з США, якщо у них виникнуть до Порошенко питання.

Правда, з великою часткою ймовірності (якщо США не будуть жорстко наполягати) вся ця судово-екстрадиційна тягомотина розтягнеться на довгі роки, за які багато чого на політичній арені зміниться, так і в Києві можуть задовольнитися самим фактом вигнання і конфіскації перебувають в Україні активів, вимагаючи екстрадиції суто для проформи, як грузинські влади щодо Саакашвілі. Ну так адже і до «еталонному» грузинському реформатору у Заходу немає абсолютно ніяких претензій.

Так що в якості надійного та спокійного притулку Європу розглядати не можна, хіба що «на крайній випадок» (і фраза Макрона – зайве тому підтвердження). Кращим може виглядати варіант з країною, що стоїть осібно від «колективного Заходу», дозволяє собі певну фронду, як, приміром, Ізраїль або Туреччина. З лідером останньої у Порошенка, як відомо, непогані особисті стосунки, але як часто особисті відносини припиняються, коли зникає в них інтерес, а їх «підтримка», навпаки, загрожує політичними витратами у відносинах відразу з декількома важливими партнерами.

Ще більшою мірою це відноситься до Ізраїлю, де, крім іншого, є великі претензії до Порошенка щодо героїзації нацистських злочинців. До речі зауважу, що версія про «вальцманстве» Порошенко не має під собою абсолютно ніяких підстав, крім повідомлень відомого в радянські часи «агенції ОБС» (Одна Бабка Сказала)

Залишається варіант з якою-небудь Богом забутій країною типу Парагваю, яка дасть притулок за розумну інвестицію. Але знову-таки він робітник, як і всі попередні, тільки в тому випадку, якщо Америка не буде жорстко вимагати його видачі. Адже є вже інформація, що готується висунення звинувачень на адресу Порошенка щодо порушення ним американського законодавства.

І дійсно, варіант, при якому Порошенко буде давати вбивчі для демократів свідчення в американському суді, перебуваючи в американській в’язниці, в обмін на політичне заступництво, а на пом’якшення долі американським судом в повній відповідності з американським законодавством, що такі угоди зі слідством і судом заохочує, для Трампа самий багатообіцяючий.

Так що потрібен варіант з державою, звідки за океан «видачі» в принципі. Відразу приходить на розум Білорусія, лідером якої у Порошенка непогані стосунки, особливо на грунті невдоволення «імперською політикою» Москви: в Інтернеті можна знайти відео, де Порошенко в кулуарах Мінських переговорів скаржиться співчутливо поддакивающему Лукашенко на «брудну гру» Путіна.

Але навряд чи «Батька» зважиться на такий недружній до всіх партнерів крок, тим паче що він дуже сильно підірве імідж «останнього радянського політика» (по духу) в очах значної частини населення пострадянських країн.

Так що залишається… «Ростов». Варіант аж ніяк не настільки фантастичний, як може здатися спочатку. Російська політика відрізняється прагматизмом, а може авторитетно розповісти світу про всі «таємниці майданного двору», дійсному фактаж багатьох резонансних подій, від загибелі малазійського Боїнга до прориву українських кораблів через Керченську протоку (що став приводом для останніх антиросійських санкцій), істинної ролі Заходу в подіях на Україні останніх п’яти і більше років екс-президент може стати дуже сильним козирем.

Правда, можна очікувати того, що можливість даного Варіанту Омега» використовує сам Порошенко для шантажу Заходу: мовляв, ось що я можу зробити, якщо будете мене переслідувати. Але я б на його місці так не ризикував. Дуже часто такі спроби шантажу «серйозних людей» закінчуються дуже швидко і дуже сумно.

Але в будь-якому випадку питання про найближчому майбутньому Петра Порошенка, причому не тільки політичному, перестає бути суто риторичним.

Дмитро Славски