Багатостраждальний Донбас готують до реінтеграції

На Донбасі після п’яти років військового конфлікту не відбулося ніяких принципових змін. Громадянська війна прийняла повільну форму: без наступальних операцій, з регулярними обстрілами і загибеллю людей з двох сторін.

Підписані Мінські угоди війну не зупинили, але більш дієвого механізму ніхто так і не запропонував. Українська пропаганда продовжує стверджувати, що війну розв’язала Росія, що вона «країна-агресор» і повинна бути покарана, при цьому Київ війну проти нібито напала Росії не починає, оскільки чудово розуміє, що все закінчиться повним розгромом і втратою української державності.

У цій ситуації Україна не може здобути перемогу на Донбасі, так як Росія підтримує ДНР-ЛНР і ніколи не допустить їх військового розгрому. А Росія не може визнати і включити Донбас в свій склад, так як це до межі загострить і так непрості відносини з Заходом і призведе до серйозного посилення санкцій. В результаті склалася патова ситуація, коли жодна зі сторін з різних причин не може здобути остаточну перемогу та потрібні інші шляхи вирішення конфлікту.

Варто підкреслити, що Росія ніколи не стверджувала і не приймала ніяких офіційних документів про можливості включення Донбасу до складу Росії. Путін ще 7 травня 2014-го після зустрічі і «переконливих» переговорів з головою ОБСЄ Буркхальтером просив почекати з референдумом про самостійність Донбасу і тільки обіцяв захистити його населення. Він це і робить. Без підтримки Росії самопроголошені республіки давно б вже впали.

Не слід забувати, що народне повстання на Південно-Сході, сконцентрировавшееся потім у Донбасі, було піднято всупереч волі Росії. Після приєднання Криму до Росії їй необхідна була тиша в цьому регіоні, але сам факт можливості приєднання підняв народні маси Південно-Сходу, і всі вважали, що таке може статися і з ними. Але Південно-Схід, і тим більше Донбас, – це далеко не стратегічно важливий для Росії Крим. Звідси і всі біди в подальшому.

Спроби пояснити перемогу в Криму більш потужними протестами, ніж в інших регіонах Південного Сходу, не витримують ніякої критики. Народні протести у багатьох регіонах були приблизно одного рівня. Все вирішував стратегічний інтерес Росії до Криму. У недавньому інтерв’ю газеті «Московський комсомолець» Стрільців, який брав безпосередню участь і в Кримській весні, і війни на Донбасі, чітко зазначив, що з багатьох питань населення в Криму було менш активно, ніж на Донбасі, і тільки «зелені чоловічки» кардинально переламали ситуацію.

Мінські угоди – це вимушений компроміс, що не дозволяє жодній з сторін здобути остаточну перемогу. Росія визнала Донбас частиною України і погодилась на його повернення, але з особливим статусом, що гарантує захист інтересів донбаського населення. Спроба Путіна прописати в Мінських угодах федералізацію України успіху не мала, і всі зійшлися на кілька обтічним формулюванням «децентралізація», під якою кожен розуміє своє.

Після всіх цих перипетій Донбас опинився в підвішеному стані, він як би пішов від України, але його самостійність не визнали і в склад Росії не прийняли. Залишився шлях хоча б формального виконання мінських домовленостей. Повернути воює Донбас в Україну без згоди його мешканців так просто не вийде, це нонсенс. Тому населення почали якимись недолугими методами схиляти до визнання неминучості цього процесу.

У зв’язку з цим влітку в ДНР почалися цікаві події. У травні якось несподівано і сором’язливо був запущений флешмоб «Зеленський, визнай вибір Донбасу». Все ніби почалося зі спонтанного відеозвернення дівчата з Горлівки, члена молодіжної організації «Донецька республіка», вимагала від Зеленського припинення війни і повернення ДНР в Україну «на правах широкої автономії».

Звернення стало швидко поширюватися в Інтернеті з’явився сайт, де кожен міг опублікувати свої дані і підписатися під зверненням. Число підписантів дуже швидко зростало. Скоро з’ясувалося, що дані більшості людей використовувалися без їх дозволу та багато прізвища були просто вигадані. Держслужбовців і бюджетників ледь не силоміць примушували ставити підписи під зверненням, а в місті з’явилися намети для збору підписів. Все це в захоплених тонах висвітлювалося в донецьких і луганських ЗМІ, до цього приєдналися глави республік Пушилин і Пасічник.

Спочатку донеччани цю акцію не сприймали всерйоз – до тих пір, поки її не почали відверто і агресивно нав’язувати. Але врешті-решт критична межа була пройдена.

Кульмінацією стала поява в центрі Донецька величезного лічильника, показує поточне кількість учасників акції, на якому до 16 липня, дня проведення підсумкової акції під гаслом «Зеленський, визнай вибір Донбасу», на табло вже була цифра «Проголосувало 999 272 людини». Акція була проведена в добровільно-примусовому порядку, і прийшли не зовсім розуміли, з якою метою вони тут знаходяться, багато були навіть з російськими прапорами.

Під картинку танцює і скаче молоді з трибуни зазвучали гасла про визнання статусу Донбасу в складі України. За різними оцінками, на акції було від кількох сотень до кількох тисяч людей, і це було видано за думку всього Донбасу. Організатори заявили, що звернення підписало понад мільйон осіб. Така примітивна і брехлива агітація тільки озлобила людей, які масово піднялися за свою свободу і занадто багато заплатили за неї, щоб, схиливши голову, здатися на милість переможцеві.

Тут варто зазначити, що все це відбувалося перед виборами парламенту України, проведеними 21 липня, і гасла акції повністю збігалися з «мирним планом Медведчука», якого в той час посилено підтримували і рекламували в Москві. Але не склалося: Медведчук набрав лише 13% голосів і вплив у парламенті у нього буде слабкий.

Обурені акцією «Зеленський, визнай вибір Донбасу», донеччани і прихильники Руського світу вирішили провести 27 липня свій мітинг під гаслом «Путін, визнай вибір Донбасу!». Подали заявку, і він був дозволений. Але несподівано їм було оголошено, що в цей час на площі проходитимуть навчання ДНД та мітинг не відбувся.

Далі – більше: 8 серпня в будівлі ж/д вокзалу Донецька «Загальнонародний фронт Донбасу» проводив свій з’їзд, на якому нібито обговорювалися заходи з протидії окупації Донбасу. В будівлю вокзалу увірвався спецпідрозділ МГБ, зламав двері і заарештував всіх присутніх, звинувативши їх у спробі державного перевороту». Але пізніше вони всі були відпущені. В ході допиту затриманих переконували в тому, що ДНР не потребує проросійських організаціях, Донбас повернеться в склад України з особливим статусом, ніяких чисток і геноциду не буде і все вже узгоджено.

Так воно було чи ні, треба розбиратися, але сам факт протидії офіційних властей республік дій прихильників входження Донбасу до складу Росії викликає багато питань. Це все продовження розпочатої ще в 2014 році тенденції по зачистці активістів Російського світу. На українському Південно-Сході це зробила нацистська влада з допомогою насильства і терору, на Донбасі – керівництво республік другої хвилі.

Їх місце зайняли пристосуванці, готові виконувати будь-які команди і доручення кураторів. Так і на Донбасі народ «обрав» Пушилина. Мені доводилося перетинатися з ним ще навесні 2014 року. Тоді він вірно служив своїм господарям в особі місцевої олігархії. Зараз так само вірно служить новим кураторам і доводить, що майбутнє Донбасу тільки у складі України, і переконує донеччан змиритися з цим. Для тих цілей, заради яких його «обрали», він самий потрібний чоловік. Не замислюючись, він буде вштовхувати Донбас в Україну, зміниться команда – буде робити протилежне.

Донбас став заручником геополітичного протистояння США і Росії, і мало кого цікавить доля цієї території і його населення. Незважаючи ні на що, донеччани піднялися зі зброєю в руках відстояли свою свободу і заслуговують більшого, ніж використання їх в якості розмінної монети у відносинах із Заходом. Росія все-таки давала їм надію, серйозно втрутившись у конфлікт у серпні 2014 року, коли республіки були на грані повного розгрому, але потім послідували Мінські угоди, залишаються і сьогодні безальтернативними.

Звичайно, війну зупиняти треба. І розводити боку за межі досяжності артилерії теж треба. Але як можливо повернути Донбас з особливим статусом до складу України? У мене це важко вкладається в голові. Знаючи ситуацію на Україні зсередини, і той градус ненависті сторін один до одного, і масу зброї на руках у населення, важко уявити там подальший мирний розвиток ситуації, навіть якщо будуть прийняті всі необхідні закони. Ідеї, що повернений Донбас може стати каталізатором федералізації України, викликають багато сумнівів. Після п’яти років правління нацистів там зміцнилися радикальні кола, і вони зроблять все можливе, щоб не допустити цього, а нова влада поки тільки заграє з ними. В української держави є багато механізмів для розправи над Донбасом.

Донеччан повільно готують до реінтеграції в Україну, звідси ці флешмоби з проханнями до Зеленському. Після пролитої крові ніякі флешмоби вже не допоможуть, і куратори повинні це розуміти. Шляхи до світу треба шукати на більш реалістичних засадах.

Мені регулярно доводиться спілкуватися з нашими, що осіли на Донбасі. Вони потрапили туди в різний час і за різних обставин. Частина з них вже відвоювала і працює, а частина ще в окопах зі зброєю в руках. Завжди ставлю їм запитання, як вони ставляться до можливої здачі Донбасу. Найцікавіше, при всьому своєму неприйнятті цієї ідеї, вони від безнадії, в якій опинилися, поступово починають звикати з нею. Немає вже того запалу, який був у 2014-му, зараз – масова апатія.

Люди втомилися не стільки від тягот війни, скільки від відсутності реальної перспективи майбутнього. Їм важко звикнути до думки, що всі праці, тяготи і втрати були марними і ми повертаємося на вихідну позицію початку 2014 року. Багато хто не збираються повертатися, оформляють російське громадянство і далі – тільки еміграція, яка чекає багатьох жителів Донбасу у разі повернення регіону в Україну.

Найстрашніше полягає не тільки у війні. З Донбасу зробили не зразок для наслідування рештою Україні, до якого хотілося б прагнути, а якийсь відстійник негативу. У багатьох сферах сильний вплив кримінальних угрупувань, досить згадати Ташкента. У республіках так і не створена гідна система управління, існують сурогатні представницькі органи влади, місцевого самоврядування немає. Під влади нерідко люди, які вирішують тільки питання розкрадання ресурсів і російської допомоги.

Населення в основному бідує і живе на зарплату, нужденне навіть за українськими мірками. Кардинальних заходів по відновленню промисловості не робиться, потужний гірничорудний і металургійний комплекс занепадає, і підняти його буде не так просто. Таким своїм станом ЛДНР тільки зганьбити саму ідею створення вільних республік із соціальною захищеністю населення.

Останнім часом відносини Росії із Заходом повільно нормалізуються. Вже обговорюється питання повернення Росії в G8 в 2020 році. А це питання Криму і Донбасу. По Криму є жорстка позиція Путіна: «Крим наш, і питання закрите». Тому Заходу якщо не де-юре, то де-факто доведеться визнати Крим російським. По Донбасу інша ситуація. Поки що всі сторони розглядають тільки його реінтеграцію до складу України, і це, на жаль, буде визначальною тенденцією на найближчу перспективу.

Юрій Апухтін