Потрібен Росії другий Ватикан?

Чому план реконструкції Сергієва Посада викликає дискусії і поляризацію в суспільстві

За непідтвердженими даними, влада підмосковного Сергієва Посада планують реконструкцію православного центру з його істотним розширенням і збільшенням у обсягах. Загальна сума реконструкції, знову ж таки за непідтвердженими офіційними даними, оцінюється в 120-140 млрд рублів. Об’єкт вже названий «Другим Ватиканом», у зв’язку з чим в церкві спалахнула дискусія про те, наскільки Росії необхідний такий план і такий об’єкт. Дискусія відразу вийшла за церковну огорожу і захопила суспільство.

Ініціатором обговорення став протоієрей Всеволод Чаплін, який розмістив у своєму блозі думка про те, що в сучасному світі для забезпечення керівництва великою структурою зовсім не потрібно збирати весь апарат під одним дахом – достатньо оволодіти комп’ютерними технологіями. І взагалі є сенс використовувати досвід управління сектами, який дуже ефективний і не вимагає великих концентрацій керованих суб’єктів в одному місці. Децентралізація управління в стилі віддаленого офісу і віртуального спілкування – це та реальність, яку не можна ігнорувати.

Окремим питанням стала сума реконструкції. Вона не перевищує витрати на корпоративні проекти наших відомих корпорацій, які «наше все», але що дозволено умовного Газпрому, не виглядає в додатку до РПЦ. Сума бентежить всіх: і церковних, і біляцерковних, і нецерковних людей, і тому резонанс у суспільстві швидше негативний. Суспільство знову зіткнувся з ініціативою РПЦ при повному нерозумінні, навіщо це потрібно.

Останнім часом багато ініціативи РПЦ викликають негативний суспільний резонанс, що говорить про те, що зі зв’язками з громадськістю в нинішньому церковному керівництві справи йдуть зовсім неважливо. Керівництво РПЦ все більше стає ініціатором негативних інформаційних приводів, що не є добре вже в силу положення, яке, як відомо, зобов’язує.

Нинішнє керівництво РПЦ веде себе як людина, який пережив голод, і тому в сите час набиває подушку кірками і сухарями на всяк випадок в очікуванні повернення голодних часів. Це психологічний синдром, який вимагає участі психотерапевта.

Але церква живе від гонінь до гонінь, а часи дружби з владою використовуються для накопичення того, на що потім живуть в період чергової опали, і прагнення діяти за правилом «бери, поки дають» якось можна пояснити іншим внутрішнім масштабом часу у церковної влади.

Інша справа політична мотивація широкомасштабних реконструкцій, спрямованих на розширення об’єктів церковного управління, так і ступеня втручання церкви у суспільне життя країни. З чим це пов’язано і наскільки вписуються не тільки в плани світського керівництва країни щодо розширення геополітичного впливу Росії, але і запити суспільства?

У нашій історії вже був період, коли Москви намагалися перетворити на другий православний Ватикан. І кожен раз це було пов’язано з серйозними політичними кризами, наслідки яких століттями не вдавалося вижити.

Один раз це було пов’язано зі спробою реалізувати концепцію «Москва – Третій Рим», коли (за офіційною скалигеровской теорії історії) з бажання Никона зробити Москву геополітичним центром замість Константинополя в церкві виник найстрашніший і досі не вилікований розкол. Вдруге така спроба була зроблена вже не за ініціативою церкви при Сталіні, але плани виявилися нереалізованими з міжнародної причини, і для церкви знову настали важкі часи.

З тих пір всякі геополітичні проекти нашого церковного керівництва викликають у населення страх чергового розколу або кризи. У нас стало реальністю знамените «хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Причина страху перед негативними наслідками чергового церковного реваншу полягає в тому, що він, як завжди, не підготовлений внутрішньо – основна маса населення хоч і вважає себе православними, то це, скоріше данина традиції, а не активну участь у православному житті.

Частка активних віруючих коливається на рівні 12-15% від загального числа православних. А є ж ще і мусульмани, і буддисти. Чому інша частина населення, включаючи атеїстів, повинна слідувати тим правилам, які РПЦ хоче поширити на все суспільство?

Віз, так би мовити, знову поставлена попереду коня, а роль церкви намагаються підняти до того, як Москва забере порівнянну з Давнім Римом глобальну позицію.

І справа зовсім не в тому, що в Росії влада і населення заперечують великодержавну ідею. Вони її дуже вітають. І справа не в тому, що хтось- крім оскаженілих зрадників – проти того, щоб церква в цьому піднесенні країни відігравала важливу роль.

Справа в тому, що піднесення ролі церковного апарату, випереджальне зростання авторитету всієї церкви і відбулося до того, як в цілому піднеслась внутрішнє і зовнішнє становище всієї державно-російської політичної еліти, викликає у великої частини воцерковлених людей побоювання втрати смислів і компрометації всієї ідеї.

У наших православних віруючих вже за традицією прагнення церковної влади зайняти головне місце в світі асоціюється із серйозними поступками у віровченні та обрядовості, сенс якої вероучителен, а не другорядне. А у нецерковних людей наростають страхи перед посиленням адміністративного впливу церкви на їх життя. Так на рівному місці виникає розкол у колись цілого соціального організму.

Реакція зрозуміла, але, як казали древні: «Вислухай іншу сторону». Це необхідно, якщо немає бажання потурати тим, хто будь-яка подія радий використовувати проти православ’я, підбираючись до нього через критику поведінки священнослужителів. Тим більше що самі ці критики ведуть себе набагато більш гріховно, ніж ті, кого вони звинувачують.

І не можна сказати, що «ми грішні, а ось вони претендують на святість». На святість претендують і грішні, і навіть більш агресивно, ніж деякі священнослужителі, причому, як у Ватикані, так і в Сергієвому Посаді. Так що заради уникнення вульгарності в судженнях, другу сторону треба постаратися зрозуміти.

Прагнення сконцентрувати управління локально за місцем – зовсім не архаїка і пережиток минулого, як запевняє Всеволод Чаплін. Реальне управління не потребує віртуальних технологіях, воно вимагає живого спілкування. Те, що може собі дозволити секта, не може собі дозволити корпорація.

Чому МЗС не перейде на віртуальне управління посольствами і сидить на Смоленській площі в величезному будинку? Тільки за старою традицією? Чому адміністрація президента не перейде на методи управління, прийняті в сектах, якщо вони такі ефективні? Чому Пентагон і ЦРУ не перейдуть на технології віддаленого офісу?

Чому Банк Міжнародних Розрахунків зібраний в одному будинку? Чому МВФ не практикує віртуальне управління? Чому жодна ТНК не поспішає стати віртуальним співтовариством? Їх-то не звинуватити у відсталості і відсталості. Так простіше – чому наша армія не розпустить центральний апарат в будівлі Міністерства оборони і не перейде до віртуальних штабам, якщо це так ефективно?

Цілком очевидно, що такі бажання були б найвищою мірою абсурдні. Позиція дисидента-опозиціонера, кидає красивий закид у відсталості чинної влади – це дуже красива поза. Проте щось мені підказує, що ледве сам Всеволод Чаплін стане патріархом, він всі розмови про принади віртуального управління задушить в зародку залізною рукою деспота. І не тому, що бажає робити дурниці, а тому, що це потрібно для запобігання розвалу управління. Якщо він не хоче його втратити, звичайно.

Жоден земний правитель ніколи не викликав симпатій у своїх підданих, чим би він не керував. Але жодному очільнику піддані не прощають втрати управління. Вони вимагають у нього правити залізною рукою для запобігання великих бід, пов’язаних з втратою управління. Горбачова і Миколи II ненавидять, а Олександра III і Сталіна поважають саме з цієї причини.

Заклопотаність планами РПЦ перетворити Сергієв Посад в потужний центр управління світовим православ’ям – це реакція на фейк, бо як би ні були інтелектуально обмежені земні царі, вони все-таки розуміють, що ставити перед собою завдання, для вирішення яких немає жодних підстав – це дурість небезпечна і шкідлива.

Росія не переживає історичний підйом у сфері економіки і духу, щоб її православ’я претендувало на світову роль лідера. Навпаки, втрата України і наростаюча загроза втрати Білорусі не дають жодних підстав вважати світ православ’я на підйомі, а церковні влади РПЦ – символами та лідерами цього підйому.

Розкол православ’я триває, всередині православ’я сильні екуменічні течії, близькість світської влади і влади церкви викликає роздратування населення, так як ті й інші досить непопулярні. Говорити в такій ситуації про вселенських планах підготовки до перетворенню в якийсь центр світового православ’я – це утопія. Таких людей немає ні в Кремлі, ні в Сергієвому Посаді – просто тому, що вони давно втратили б владу, чи вони настільки неадекватними.

Однак якісь резони у реконструкції Сергієва Посада все ж є. Більш реально припустити, що таким способом нинішнє керівництво РПЦ прагне підвищити свою вагу в загальному змаганні еліт, зміцнити політичні позиції в разі, якщо політичний курс коли-небудь стане більш несприятливим до церкви. За 2000 років своєї історії церква вже не раз потрапляла в ситуації, коли хороші часи змінювалися поганими. І тільки накопичений ресурс допомагав пережити гоніння і опалу.

Як би те ні було, але ніякі гіпотези не замінять прямих роз’яснень керівництва РПЦ з приводу їхніх планів. Відсутність відкритості щодо суспільства – це сьогодні великий недолік і жирний мінус в управлінських компетенцій будь-якого чиновника, будь він одягнений у світський костюм або в церковну рясу.

Саме в цьому варто звинувачувати керівництво РПЦ з боку Всеволода Чапліна. Але є великі сумніви в тому, що у своєму нинішньому складі керівництво РПЦ здатне налагодити такий двосторонній діалог з суспільством, в результаті якого виникне розуміння і повага до того, що робить церковна адміністрація.

Замість PR-зв’язки з громадськістю – керівництво РПЦ займається GR – зв’язками з владою. Це нормально для корпорації, а церква – це корпорація. Але якщо намагатися наслідувати корпораціям в сучасності, то треба пам’ятати, що ніякої GR не замінить професійний PR, ронимаемый саме як діалог із суспільством, а не як серія рідкісних заходів політичної реклами в поєднанні з шокуючими заявами деяких церковних представників. В таких умовах жодна, навіть найбільш обґрунтоване рішення церковної адміністрації не зустріне розуміння і підтримки в суспільстві.