Павлу Васильовичу Чичагов пощастило і не пощастило одночасно. Його батько – прославлений адмірал – мав великий вплив у вищих колах суспільства. Але свого сина, вирішив теж стати флотоводцем, він допомагав тільки на початку шляху. Чичагов-молодший йшов власним шляхом, розраховуючи лише на себе. Війна з Наполеоном повинна була стати “зоряною годиною” Павла Васильовича, але стала його головним провалом.
У тіні батька
Василь Якович Чичагов багато досяг у своєму житті. Потомствений дворянин, він зробив запаморочливу кар’єру в морській справі. А сім’ю Чичагов створив з представницею дворянського роду з Саксонії. У 1767 році у Василя Яковича народився син Павло. Дитинство хлопця пройшло в Кронштадті, куди перевели з Петербурга батька.
Василь Якович Чичагов./Фото:https://ru.wikipedia.org
Повернення сімейства Чичаговых в столиці сталося через дев’ять років. Павло став вчитися в школі Петришуле, яка в той час вважалася однією з кращих у всій Російській імперії. Отримавши блискучу освіту Чичагов-молодший в 1779 році став гвардії сержантом, а через кілька років – поручиком. Своє майбутнє він пов’язував тільки з морем, мріючи піти по стопах батька. І незабаром мрія почала набувати реальних рис. Василь Якович очолив ескадру, якій необхідно було звернутися до італійському місті Ліворно. Павло умовив батька взяти його з собою в якості ад’ютанта. Так стартувала кар’єра молодого Чичагова.
Павло Васильович побував на острові Борнхольм, що в Балтійському морі. Правда, тоді він знаходився в підпорядкуванні у контр-адмірала Козлянинова. А Чичагову хотілося б зосередити владу в своїх руках. І в 1788 році він досяг поставленої мети. Разом зі званням капітана другого рангу Павло отримав в розпорядження і корабель під назвою «Ростислав». Спочатку служба Чичагова не представляла собою нічого цікавого – лише походи по Балтійському морю. Але все змінилося з початком війни зі шведами. Російський флот очолив Василь Якович, а Павлу довелося взяти участь в битві з супротивником в битві при Эланде. Битва мала затяжний характер, адмірали не хотіли зайвий раз ризикувати. Та все ж перемогу в шаховому поєдинку на воді здобув Василь Якович. Що ж стосується шведів, то вони остаточно зрозуміли, що перемогти росіян у них не вийде. У Эландской битві Павло Васильович не зумів себе якось проявити, що не дивно, враховуючи сценарій, за яким вона розвивалася.
Павло Чичагов.
Час Чичагова-молодшого прийшло трохи пізніше. Павло Васильович удостоївся ордена Святого Георгія четвертого ступеня за успішні дії під час Ревельського морського бою. Потім у нього з’явилася золота шпага з написом: «За хоробрість». Її капітан отримав вже за Виборзький бій. Завдяки вражаючим успіхам Павло Васильович просунувся по кар’єрних сходах. Він став капітаном першого рангу. Природно, не обійшлося і без злостивості. Заздрісники у всіх успіхи Павла бачили «рука батька», який, на їх думку, і сприяв швидкому зростанню молодого капітана. Насправді, нічого цього не було. Василь Якович не ліз у справи сина, оскільки розумів, що той впоратися і без нього.
Добре проявив себе Чичагов-молодший не тільки у військовій діяльності, але і адміністративної. Він, бачачи флот зсередини, не міг не помітити численні проблеми, які потрібно терміново усунути. Але Павлу Васильовичу не вистачало навичок та освіти, тому він вирішив відправитися за кордон. Але виїхати за межі Російської імперії капітану було не так-то просто, потрібний дозвіл імператриці. І Чичагов його отримав.
Незабаром він разом зі своїм братом Петром прибув в Лондон. Відучившись в місцевій морській школі, Чичаговы вирішили відправитися за океан, щоб продовжити осягати премудрості корабельної справи. Але їх ідеї не судилося збутися. Корабель дав текти і повернувся в порт. А братам нічого іншого не залишалося, крім як пакувати валізи і збиратися додому.
У 1794 році Чичагов-молодший був переведений з флотилії батька в ескадру, якою командував віце-адмірал Ханыков. Павло Васильович став на чолі корабля «Ретвизан» і незабаром відправився в Англію. Повернення на береги туманного Альбіону виявилося для капітана доленосним. Він зустрів Елізабет Проби і вирішив одружитися з нею.
«І знову на шляху стіна…»
Кінець 1796 року став для Чичагова дуже тривожним. Хоча, спочатку нічого не віщувало біди. Павло Васильович дослужився до бригадира флоту і користувався прихильністю імператриці Катерини II. Але раптово, государиня померла, а трон зайняв її син – Павло I. З новим монархом відносини у Чичагова не склалися. Виною тому – численні вороги, якими «обріс» Павло Васильович за роки служби. Одні просто його ненавиділи, вважаючи, що той просувається за допомогою батька. Інші ж відверто заздрили таланту і розуму флотоводця. І якщо при Катерині вони, фактично, нічого не могли зробити, то при новому монарху (дуже вразливому) настав їхній час. Серед противників Чичагова осібно стояли три фігури, які отримали потужну підтримку Павла I, а саме: чиновник і держдіяча Микола Мордвинов, граф Григорій Кушелєв (він зосередив у своїх руках командування всім флотом імперії) і Олександр Шишков (міністр народної освіти).
Перше зіткнення Чичагова і імператора відбулося вже в наступному році. Павло Васильович прийняв участь у морських маневрах і безпомилково виконав усі завдання. Але государ не став підвищувати його в званні, обмежившись орденом святої Анни третього ступеня. Павло Васильович сильно образився. Так сильно, що на радість злостивців, подав у відставку. Її, звичайно, тут же прийняли.
Павло Васильович залишив столицю й переїхав в родовий маєток. У «глушині» він почав наводити свої порядки і намагався хоч якось полегшити життя селян. Але довести розпочате до кінця у нього не вийшло. Він отримав послання від англійської нареченої. Дівчина повідомила, що її батько помер. Чичагов, оскільки був шляхетним і чесним, вирішив тут же відправитися до Елізабет, щоб закріпити їхні стосунки офіційно. Але незважаючи на відставку, покинути країну просто так Павло Васильович не міг, необхідно було отримати дозвіл государя. Чичагов з важким серцем відправив запит. Він прекрасно розумів, що шансів у нього небагато. І не помилився. Імператор Павло відмовив, пояснивши своє рішення тим, що, мовляв, красивих дівчат і в Росії достатньо. Насправді ж государ піддався ворогів Чичагова. Вони переконали імператора в тому, що Павло Васильович через одруження на Елізабет хоче отримати британське підданство.
Подальші події, що відбулися в житті Чичагова більше нагадували кошмарний сон, ніж реальність. Спочатку государ дарував вам повернути його на службу і присвоїв звання контр-адмірала. Павло Васильович отримав ескадру, якій належало воювати з голландськими кораблями поблизу Англії. Але… імператор (з подачі «добродія» Кушелєва) вирішив, що Чичагов точно перекинеться на бік англійців. Імператор Павло I був дійсно дивним людиною. Він поєднував у собі й розумного реформатора, і далекоглядного політика, і піддається чужому думку людини. У підсумку, був грандіозний скандал. Государ звинуватив Чичагова в державній зраді і наказав відправити у Петропавловську фортецю. Павло Васильович намагався виправдатися, але вийшло тільки гірше. Його заарештували і тут же звільнили зі служби.
Василь Якович вже нічим не міг допомогти, оскільки сам до того часу вже покинув службу. Але все-таки у Чичагова знайшовся захисник – Петро Олексійович фон дер Пален (людина, яка через кілька років стане одним з лідерів змови проти государя). Генерал-губернатор терпіти не міг государя, тому вважав своїм обов’язком врятувати опального морського офіцера.
Елізабет Проби.
Чичагова звільнили, відновили і дозволили взяти в дружини Елізабет. Але крапку в історії Павла Васильовича ставити ще рано. Головний удар чекав його попереду.
Дружній наказ Олександра I
Як відомо, правління Павла I завершилося в 1801 році. Сприяла тому група змовників, яка і звільнила трон для Олександра I. Кар’єра Чичагова різко пішла вгору. Зайнявши місце міністра морських сил, він почав проводити всілякі реформи. Ясна річ, новизна багатьох лякала, її не розуміли. Особливо консерваторів злило те, що Чичагов у своїх модернізації флоту спирався на досвід англійців. Ще однією важливою справою Павла Васильовича стала боротьба з корупцією на місцях.
У 1807 році Чичагов став адміралом. Він вів особисте листування з Олександром I і, що називається, з упевненістю дивився в завтрашній день.
Але все ж постійний тиск ззовні позначилося на здоров’ї Чичагова. І він вирішив піти у відставку. Імператор з небажанням погодився. Правда, Олександр призначив Павла Васильовича своїм радником.
Дружба з імператором і зіграла злий жарт з Чичаговым. Під час війни з Наполеоном, Олександр I вирішив, що адмірал краще впоратися з роллю рятівника Вітчизни, ніж Михайло Кутузов. Так Павло Васильович став на чолі Дунайської армії і Чорноморського флоту. «Бонусом» йшла посаду генерала-губернатора Молдавії та Валахії.
Природно, призначення Чичагова було сприйнято з подивом. Командири дивувалися, чому сухопутної армією тепер командує адмірал? Але зайвих запитань ніхто, звичайно, не ставив. Розуміючи, що впоратися поодинці не вийде, Павло Васильович наблизив до себе Карла Осиповича Ламберта – відважного командира кавалерійського, якому адмірал повністю довіряв. Можливо, задум Олександра I і спрацювала б, якщо б не одне «але». У битві біля Борисова Ламберт отримав серйозне поранення. Чичагов залишився один на один з французькими полководцями.
Бій біля річки Березини, який повинен був стати моментом тріумфу Чичагова, обернувся повною катастрофою. Без Ламберта адмірал начисто програв. Провальні рішення Павла Васильовича дорого обійшлися російської армії. Зате їх по достоїнству оцінив Наполеон, який (він і сам не очікував такого щедрого подарунка) спокійно форсував річку, та ще зумів збагатитися за рахунок російських обозів.
Чичагов перетворився на вигнанця. Його висміювали все, починаючи від простих людей, закінчуючи чиновниками. Навіть байкар Крилов і той не залишився осторонь, видавши «Щуку і Кота». Павло Васильович залишив службу, а потім і Росію. Він жив в Італії і Франції. В кінці життя колишній адмірал прийняв англійське підданство, правда, жив у своєї дочки в Парижі. У столиці Франції він і помер в 1849 році.
Thanks!
Our editors are notified.