За всю історію Англія лише одного разу оголошувала війну Росії, вважаючи за краще відстоювати свої інтереси не у відкритій боротьбі, а за допомогою дипломатичних інтриг і військової сили третіх держав. І хоча «гадила англійка» зазвичай нишком, керуючись принципом «ні війни, ні миру», існували в історії моменти, які могли призвести до прямого зіткнення двох держав.
Коли в Британії зародилася традиція «гадити» Росії
Правління королеви Вікторії (1819-1901) Лондон представляв собою благодатний грунт для русофобії./Фото: i.pinimg.com
Фразу «англійка паскудить» приписують Олександру Суворову, хоча є припущення, що він запозичив її у істориків – сучасників свого часу. Можливо, така версія недалека від істини, адже підкилимна боротьба з Росією почалася навіть не в часи короля Георга III, який правив Великобританією з 1761 по 1811 рік, а набагато раніше.
Вже в XVI столітті відносини між імперіями були зіпсовані безуспішною спробою англійців підкорити Москву, щоб отримати для себе економічну вигоду: зокрема, їм дуже хотілося прокласти шлях через Росію в Персію і Індію, яку вже почали колонізувати португальці.
Не домігшись успіху, британцям довелося відкласти плани майже на 50 років, коли для вивезення товарів і цінностей своїх колоній вони стали використовувати морські шляхи. Цілком імовірно, що саме з тієї пори у англосаксонських предків і з’явилося бажання за будь-якого приводу і без, вставляти Росії палиці в колеса, щоб завдати хоча б моральну шкоду, зіпсувавши репутацію на світовій арені.
Яблуко розбрату, або протистояння російських і британських інтересів у Середній Азії
«Врятуйте мене від моїх друзів». Карикатура часів Великої гри. Афганський емір Шир-Алі між Росією (ведмідь) і Британською імперією (лев)./Фото: ordu.az
Початком тривалого геополітичного суперництва двох країн, який увійшов в історію під назвою «Велика гра» або «Війна тіней», стало зіткнення інтересів імперій в середньоазіатському регіоні. Рушійним мотивом Англії протистояти Росії, був страх втратити «найбільший діамант британської корони» – Індії, яка крім власних територій, включала в XIX столітті землі сучасного Бангладеш, М’янми і Пакистану. Саме з-за цього, будь-які російські спроби проявити себе в цьому регіоні, зустрічалися англійцями в багнети.
Однак у Росії був свій план, який вона не збиралася змінювати на догоду офіційного Лондону. У нього входили рішення зміцнити обороноздатність південних кордонів за рахунок створення керованих «буферних зон», утвердитися на середньоазіатських ринках для збуту товарів та закупівель дешевої сировини, необхідного швидко розвивається промисловості, встановити контроль над племенами і ханствами знову ж для розширення торгівлі, доступності до бавовни і підвищення прикордонної безпеки.
Англія ж у просуванні росіян на південь бачила пряму загрозу своїм економічним і територіальним інтересам, пам’ятаючи ймовірно бажання Павла I організувати в 1801 році військовий похід на британську Індію. При цьому ні та, ні інша сторона до відкритих конфліктів не прагнула, вважаючи за краще встановлювати в необхідних їм країнах лояльну для себе влада.
Так, наприклад, сталося в Афганістані – важливому стратегічному пункті, як для Лондона, так і для Петербурга – де на кабульському престолі чергувалися ставленики спочатку Англії, потім Росії. У підсумку Афганський криз в 1885 році ледь не вилився у відкрите збройне протистояння, але завдяки дипломатії, конфлікт вдалося залагодити і справа завершилася встановленням нового кордону між Афганістаном і Російською імперією.
Британська окупація російської Півночі 1918 року
Інтервенти розстрілюють комуніста на борту корабля./Фото: ic.pics.livejournal.com
Після закінчення Першої світової війни, в якій Англія, за словами її офіційної пропаганди, брала участь «для захисту батьківщини і всієї цивілізації від навали злісних тевтонів», – всі вороги, здавалося, були переможені. Настав чудовий період, щоб зайнятися своїми внутрішніми проблемами, яких і в країні, і в колоніях накопичилося з великим надлишком.
Однак бойовий запал вичерпався, і Лондон без коливань втягнувся в іншу війну – з Росією. Правда, оголошення про неї, як завжди, не було, але країна Рад ослаблена протистоянням з Німеччиною, революціями і Громадянською війною, так чому б не спробувати щастя – захопити «під шумок» шматок території, надаючи військову допомогу «аборигенам», протистояли більшовикам.
З березня 1918 року в Мурманську почали висаджуватися перші загони англо-франко-американських сил, чисельність яких в розпал Північної «руської» компанії обчислювалася: британцями – 6 832 чол., італійцями – 1 251 чол., сербами – 1 200 чол., французами – 731 чол.
У серпні відбулася висадка інтервентів в Архангельську, куди прибуло відразу 9 000 солдатів, до яких через короткий час прилучилося ще 4 000. І тут чисельна перевага була на боці британських підданих – з 13 172 військових 6 283 осіб складали англійські солдати і офіцери, 5 203 чол. – американці, 1 686 чол. – французи.
Російські противники соціалістичного ладу не приховували радості: місцеві Ради були розігнані, більшовицькі лідери розстріляні, а всі ключові населені пункти, вже до літа 1918 року перебували в руках іноземних «визволителів», яких, до речі сказати, було в 5-6 разів більше, ніж бійців Колчака, Юденича і Денікіна разом узятих.
Російська відповідь, або як відступали англійці з Архангельська і Мурманська
Англійський крейсер «Глорі» в Мурманськом порту./Фото: s.qguys.com
Спочатку справи у інтервентів складалися краще нікуди: позначався і колоніальний досвід, і чисельну перевагу, і підтримка новітньої британської технікою – танками, бомбардувальниками, артилерією – поставляється прямо з туманного Альбіону. Проте запеклий опір «варварської» Червоної Армії, яку підтримували партизани і місцеве населення, не давало надовго закріпитися на завойованих територіях. Інтервенти відступали, знищуючи власні бойові плавзасоби і важку техніку.
У вересні 1919 року загони Антанти, очолювані британцями, покинули російську Північ, розстрілявши за 1,5 роки окупації понад 4 000 осіб і залишивши в бухті Иоканьга і на о. Мудьюг концентраційні табори, з якими встигло «ознайомитися» майже 53 000 людей з місцевого населення.
Бараки Йоканьгской каторжної в’язниці. Пенітенціарний заклад для політичних в’язнів, створене інтервентами і існувала з вересня 1919 року по лютий 1920 року./Фото: cont.ws
Без підтримки іноземними військами прибічники Тимчасового уряду не протримались і півроку: 20 лютого 1920 року червоноармійці зайняли Архангельськ, 13 березня – у Мурманську остаточно встановилася радянська влада. Виходячи навіть з цих даних, без англійської «допомоги», Громадянська війна могла тривати замість 5 років максимум 2-3 роки.
А у Вікторіанську епоху англійці захоплювалися розмовами з мертвими.
Thanks!
Our editors are notified.