Слухаючи по телевізору і читаючи в газетах щодня про безпросвітного життя в СРСР, яку я добре пам’ятав, я не можу не порівнювати її життям в нинішньому хваленому ліберально-демократичному капіталізмі.
Яку життя я пам’ятаю, швидше, навіть не просто пам’ятаю, а ношу в своєму серці, як пам’ять про матір і першу любов?
Перше, що мені спадає на думку: це була світла і безтурботне життя. Не райська, але близька до неї. Ні тобі безробіття і злиднів, ні олігархів і кілерів, ні МММ і ОЗУ, ні рекетирів і рейдерів, ні корупції і лобізму, ні проституції та порнографії, зокрема дитячої, ні бомжів і безпритульних, ні зникнення людей і продажу їх за кордон, у тому числі дітей, ні духовно-моральної деградації народу і його вимирання. Що приховувати, траплялися вбивства і раніше, але раз на рік (а в підмосковному Жуковському за п’ятнадцять повоєнних років взагалі було всього лише одне вбивство), а не кожен день, як зараз, причому такі, які тоді неможливо було уявити: щоб онук убив бабусю через пенсії, мати викинула взимку у вікно грудне дитя, а батько зґвалтував малолітню дочку. Таке враження, що в нинішній Росії у людей остаточно дах з’їхала! Може, мені соромно зізнатися, але я, має три вищі освіти та володіє трьома іноземними мовами, пізнав сенс слова педофілія лише в роки демократичних реформ.
Зрозуміло, були в Радянському Союзі грабіжники й злодії, а їх здобиччю не були цілі заводи і галузі вважався народним господарства. Обман і шахрайство теж мали місце, але на роботу люди влаштовувалися, знаючи, що зарплату виплатять обов’язково, квартири отримували чи купували без ризику в них не в’їхати, гроші в банк клали, не боячись їх втратити, їжу купували, не боячись отруїтися, ліки пили з упевненістю, що від них вилікуєшся, а не помреш, на курорт їздили, знаючи, що тебе там чекають. Не було понять фальшивих паспортів, дипломів, урядових нагород, так і підроблених грошей теж. Люди вірили один одному. Над залізними дверима сміялися, так як вони були ні до чого.
Всі перераховані вище і багато інших гидоти, які можна поповнювати нескінченно, подарували Росії новоявлені капіталізм, демократія і ліберальні цінності, невтомно восхваляемые на телебаченні і в пресі. З ще більшою невтомністю там обливають помиями життя при соціалізмі. Але для мене і, впевнений, для мільйонів моїх співгромадян соціалізм був і залишається уособленням суспільства загального благоденства, рівності і братерства, коли людина людині був друг і товариш, іншими словами, була повна протилежність тому, з чим він зіткнувся в новій Росії, в якій він змушений жити за законами джунглів, де виживає найсильніший, а стосовно до людей ще й подлейший і наглейший. А так як ці якості не характерні для російського народу, якщо не сказати, глибоко йому противні, от і почав він прискорено вимирати, що цілком входило в плани демократів. Автор економічних реформ Гайдар, почувши про смерть людей від голоду, спокійно зауважив, що вимирання народу під час перетворень цілком природне явище, а пізніше, коли народ почав йти на той світ по мільйону на рік, із задоволенням констатував, що залишилося не так довго чекати, коли вимруть останні слабаки, маючи на увазі людей похилого віку і людей, не пристосованих до бізнесу. Це ж підтвердив і автор зухвалої афери з ваучерами Чубайс своїм питанням: «Якщо ми не можемо прогодувати, то чи потрібно нам стільки народу?» Замість того щоб сидіти у в’язниці або бути повішеним, ця руда «редиска» була призначена главою найбільшої енергетичної компанії країни! В результаті його невтомної діяльності на цьому терені в країні виник дефіцит електроенергії і в будинках стали відключати електрику. Очевидно, в подяку за це Президент Медведєв призначив його відповідальним за модернізацію країни. Напевно, щоб він і її угробив.
На жаль, в країні вимирали в основному не старі, – вони пережили війну, дарма їм і ця напасть, – а від безвиході молоді, ось у чому біда.
Якщо в книгах та пресі, а також політиками висловлювалися різні, часом прямо протилежні думки про старого і нового життя, то народ у цьому питанні був і залишається на диво одностайний, згадуючи з ностальгією про часи, коли медицина і освіта були безкоштовними, а за отримане від держави безкоштовно житло вони платили крихти, коли з профспілковим безкоштовними путівками вони їздили у будинки відпочинку, а діти – в піонертабору, та й платні путівки були не в тягар будь-якому гаманцю. При середній зарплаті в 150 рублів можна було пообідати в будь-якій громадській їдальні за 50 копійок. Це все одно, що якби зараз можна було наїстися за 20 рублів, виходячи з нинішньої зарплати. Смішно? Та на ці гроші зараз не у всякий туалет пустять. І вже зовсім в радянський час не спустошували кишені проїзд на будь-якому виді транспорту (3-5 копійок), пошта та телефон (2 копійки), відвідування кінотеатрів і театрів, включаючи Великий, найдорожчий квиток на який коштував три з полтиною. Автомобілісти досі не можуть забути чотирнадцять копійок за бензин, а пенсіонери – свої пенсії, від яких залишалося на гостинці онукам, у всякому разі, від голоду вони не вмирали і не боялися, що їх не на що буде поховати. А головне, ні в кого не було страху за своє життя і життя дітей.Молодь була впевнена, що після школи вона при бажанні може вступити безкоштовно в безкоштовний інститут і зможе безкоштовно навчатися та отримувати стипендію, на яку можна сяк – так прожити, а не надійде, так все одно без роботи ні за що не станеться. Навіть сироти планували своє майбутнє, знаючи, що держава про них і далі подбає і виведе в люди.
Я абсолютно впевнений, що перераховані загублені блага були цілком достатні для безбідного і безтурботного життя людей, що складали більшість населення країни, кого по праву називають народом. Зараз залишається лише мріяти, щоб у мого народу коли-небудь відродилися колишні умови життя
Для мене важливо, що перелічені та багато інших благ народу дав саме соціалізм, а капіталізм під тиском трудящих був змушений перейняти і запровадити у себе деякі з них, наприклад, восьмигодинний робочий день, оплачувані відпустки та пенсії. Тривалість робочого дня, два вихідних в тиждень і щорічні відпустки були узаконені в СРСР відповідно до регламентуванням праці, розробленими науковими інститутами, з урахуванням фізіологічних особливостей людини. Таких інститутів в жодній капіталістичній країні, так само як і в нинішній ліберально – демократичної Росії вдень з вогнем не знайти.
І не дивно, що новоявлені роботодавці, користуючись відсутністю в країні народної влади і профспілок, відразу скасували практично всі соціальні блага, включаючи той же восьмигодинний робочий день, а для того щоб нічого не відраховувати в пенсійний фонд або відраховувати для обману крихти, почали видавати зарплату в конвертах. Причому робиться це з відома самих же працівників, які відчувають постійний страх втратити насилу отриману роботу і тому погоджуються на будь-які умови праці. До того ж чоловіків при середній тривалості їх життя нижче віку виходу на пенсію вона як така їх мало цікавить.
Щоб ви не подумали, що написав я це за чиїм-небудь замовленням, смію вас запевнити, що все сказане є моїм глибоко особистою думкою, заснованим на своєму власному житті. Народився я в селянській родині в 1935 році, переїхавши в Жуковський, коли мені було два місяці. Мати, як вона сама розповідала, ходила в школу лише два тижні, так як була старшою з шести дітей, і грамоті навчив її чоловік, мій батько, у якого, судячи по фронтових листів, було не менш семиклассного освіта. На фронт він пішов на четвертий день війни і загинув під Ленінградом в 1943 році. З матір’ю залишилося троє дітей, але війну пережили лише двоє, в тому числі я. Завдяки радянській владі, я закінчив не тільки школу, але й три вузи. Не заплативши за це ні копійки, а, навпаки, отримуючи від держави гроші. Мови теж вивчив безкоштовно під час роботи. Я навіть не хочу уявляти, ким би я зміг стати, родися у безграмотної матері без чоловіка, в нинішній демократичній Росії, де за будь-яку освіту довелося б матері платити і чималі гроші. До бізнесу і грошей я з дитинства маю огиду, хоча одне з утворень в мене зовнішньоекономічне. Найбільше, ким би я зараз міг стати, – це охоронцем чужого добра, ким, до речі, я до сих пір підробляю після відходу на пенсію, щоб прогодуватися з дружиною і собачкою менше кішки. А ще, – щоб допомогти дочці і зятю оплачувати навчання онука в ліцеї і потім в МІФІ. Але, слава богу, інститут залишився позаду, і онук почав самостійне життя. Факультет у нього був експериментальний, у дусі часу, поєднував знання техніки з мовами, як йому пояснювали, створений за рішенням уряду для подальшої модернізації Росії. Закінчив онук інститут майже з одними п’ятірками, і викинули його під зад коліном на вільні хліби. Один час вдалося йому по блату влаштуватися в американську компанію «Проктал енд Гэмбел», яка обіцяла вже через півроку золоті гори. Рік пропрацював по 12 годин, зарплату так і не підняли. А коли зламав руку, викинули, як собаку, зі словами: «Чекати тебе цілий місяць ми не маємо наміру». До сих пір шукає стабільну роботу і підробляє де доведеться.
Ось вони дві різні політико-економічні системи в дії! А народився б онук в радянський час, і вже був би щасливою людиною, як я в його роки. Чим тільки я не займався після інституту, працюючи з розподілу в НДІ: і конструював новий, як зараз пам’ятаю, радіально-поршневий насос, і був редактором молодіжної газети і членом комітету комсомолу НДІ, і організовував вечори зустрічі та концерти за участю знаменитостей, і ходив в турпоходи, і грав за інститут у футбол. І планував своє майбутнє на десять років вперед. Нічого цього мій онук, крім пошуку роботи і грошей, не знає. І нічого в його пам’яті про ці роки не залишиться, крім ненависті до цього строю.
І ще не можу не розповісти про те, що ми жили абсолютно без будь-якого страху за своє життя. У пам’яті спливає, як у свій час на початку п’ятдесятих була мода спати на свіжому повітрі під відкритим небом: у найближчому лісі, на галявині, під вікном будинку. Мені було років сімнадцять, і я спав у лісі недалеко від будинку. До дівчат справа у мене ще не дійшло, і я спав один. А навколо влаштувалися сусіди сім’ями, парами і поодинці. І моя мама спокійно відправляла мене на ночівлю, анітрохи не боячись за мене. Зараз це важко уявити, але в той «страшне сталінське» час не було навіть поняття наруги або згвалтування, не кажучи про цю саму педофілію.
А одного разу, провівши дружину, тоді ще наречену, додому в Перово, я запізнився на останню електричку і добирався години чотири додому в основному пішки і лише подекуди на попутках. Хто знає ті місця, той уявляє, що йшов я більше темними місцями. І не було ніякого страху. Зараз навіть я, старий, наклав би в штани без пістолета.
Що мене найбільше обурює в демократах, так це те, що вони усвідомлено ототожнюють соціалізм і його соціальні цінності з репресіями, що мали місце в той непростий час і багато в чому зрозумілі. Звинувачуючи Сталіна як головного їх ворога у всіх гріхах, демократи нерозривно з ним звинувачують і поливають помиями все радянське минуле. Я розумію це як хитрий і сволотний хід, щоб не допустити серйозної розмови про порівняння соціалістичної соціальної системи, метою якої було всемірне підвищення життєвого рівня населення за рахунок надання йому безлічі пільг (це і згадані мною безкоштовні охорона здоров’я, медицина, освіта, житло, майже безкоштовні послуги ЖКГ, громадський транспорт, дитсадки, піонертабору, будинки відпочинку і т. д. і т. д.) з антинародною системою капіталізму, спрямованої на немислиме збагачення групи обраних осіб, які володіють основною часткою доходів від раніше належали всьому народові природних багатств. При соціалізмі не могло бути й мови, щоб гроші від цих доходів витрачалися на купівлю дорогих замків, вілл, іноземних футбольних та інших клубів, місячних ділянок для бл.. ., винен, коханок. При соціалізмі всі доходи від продажу природних ресурсів йшли на потреби держави і народу. Саме за рахунок цього держава мала можливість надавати населенню перераховані вище соціальні пільги.
Нещодавно я почув, як Путін, говорячи про вжиті заходи щодо кардинального поліпшення чогось у країні, вигукнув з пафосом: «Ви тільки вдумайтеся в цю цифру: шістдесят п’ять мільярдів рублів! Тільки вдумайтеся!» Я не полінувався і вдумався. І одержав близько двох мільярдів доларів, що складає всього лише одну шосту частину коштів, відданих їм же, Путіним, Абрамовича за те, що той на початку дев’яностих років викупив, до речі, на гроші Сороса, лише за сто мільйонів доларів. А таких Абрамовичів в країні понад сотні і на сьогоднішній день їх багатство становить понад триста мільярдів доларів або сто п’ятдесят разів по шістдесят п’ять мільярдів рублів, так ошеломивших Путіна. Але він чомусь ці гроші, що належать по суті справи народу, не хоче враховувати і навіть нерідко посилається на їх нестачу.
Ось, чому я щасливий, що майже вся моя життя пройшла в СРСР при соціалізмі, і глибоко нещасливий, що дожив до цих чорних днів в історії моєї Батьківщини.
~~~
Іван Державін rythei.livejournal.com
СРСР – була країна, яка робила всіх нас краще. Робила людьми, а не просто споживачами товарів легкої та харчової промисловості. Высвобождала і виховувала в нас самі благородні якості, а не низькі інстинкти. Дозволяла нам, за рахунок того самого відсутності можливості неправильного вибору, рости над собою і здійснювати такі прориви, відкриття і подвиги, що зараз навіть не віриться, що це були ми.
В СРСР зрадниками був проведений держ переворот і створена приватна компанія “РФ” як колонія заходу і США, під керівництвом цих “радників” написана колоніальна Конституція і замінений соціально-політичний лад на злодійський олігархічний режим, для вільного вивозу всіх природних ресурсів і цінностей з Росії на Захід і США. А обдуреному і пограбованого народу нав’язали такі умови, як павукам у банку, щоб вони при помилковій конкуренції і створеної штучної інфляції, жерли та нищили один одного за копійку і шматок хліба, і не могли ні створювати сім’ї, ні народжувати і виховувати дітей. По суті це геноцид цілого народу “цивілізованими” сучасними методами без гарячої війни.
Thanks!
Our editors are notified.