Відразу ж після другого туру президентських виборів відомий канадсько-черкаський блогер Олег Пономар повідомив своєї шокованої секти, що змушений буде знизити свою активність у фейсбуці. З чого спостерігачі зробили логічний висновок – йому урізали фінансування.
Загадка тут полягає в тому, що Паламар – зовсім не український продукт. Це зовсім не «порохоботус вульгаріс», начебто Бірюкова, Моновой або Полтави. Ні, це високоякісний спеціаліст західної загартування, продає не просто темники, а фактаж, покладений в певну ідеологічну схему. І його робота спрямована не на Порошенка, а на доказ того, що українці можуть бути рабами тільки у США.
Питається – причому до його роботи президентські вибори? Зв’язок насправді є.
Паламар – автор принципово російськомовний (за що помірно критикуємо патріотами), і працює на російськомовну або двомовну аудиторію. Тобто, його робота в заданих параметрах була прив’язана не до поточного стану політико-ідеологічної боротьби в Україні, а до речей зовсім іншим – до стану російськокультурною аудиторії.
Звернемося у минуле.
З моменту проголошення незалежності України російськокультурний населення являло собою опозицію загальному курсу на українізацію і бандеризації. Зрозуміло, на якусь частину російськокультурного населення підйом національної самосвідомості надав вплив. Зіграло свою роль і те, що Народний Рух був спочатку найбільш радикальної і послідовної опозиційною силою в країні і до неї примикали багато русскокультурные громадяни. Однак, незабаром відбулося розмежування і кістяк націоналістичних сил на Південно-Сході становила творча інтелігенція, яка взращивалась в рамках «ленінської національної політики», і мігранти з західних областей.
Зрозуміло, деякий рух націоналістів на південний схід було, але успіхи його були обмежені. Припустимо, в Криму за націоналістичні партії голосували практично тільки татари і, з часом, частина «привізних» чиновників.
Досить істотне переміщення відбулася за підсумками першого Майдану – черговий сплеск національного руху спричинив за собою перехід до табору націоналістів російськокультурних людей. Частина з них націоналізувалася, але частина стала російськомовними українськими націоналістами.
Третій зсув стався під час «евромайдана». Його ідеологічне вплив було спеціально орієнтоване на русскокультурную аудиторію і тут успіхи були досягнуті досить значні. Зокрема, російськомовним лібералам вдалося закрити очі на нацистів на Майдані. У сенсі, вони їх помічали, звичайно, але вважали явищем тимчасовим і несуттєвим. І навіть скасування закону Ківалова-Колесніченка на них ніяк не вплинула.
Ще одним важливим моментом стала «зачистка» політико-ідеологічного поля, витіснення носіїв ідеї союзу з Росією на маргінес. Справедливості заради треба відзначити, що тут важливу роль зіграла політика Партії регіонів, яка проковтнула і знищила політичні сили цього напрямку. Тому дискредитація ПР стала дискредитацією всього напряму.
Ну і, нарешті, вибори 2019 року. Русскокультурному виборцю було запропоновано дві альтернативи – Петро Порошенко та Володимир Зеленський. Порошенко до такої міри всіх дістав, що відповідь була однозначна – хоч за мовця котика, лише б не за нього.
Як котика виступив Зеленський, який не приховував свою русофобію і те, що він реалізує ту ж програму, що і Порошенка. Відмінності, звичайно, є. Наприклад, Зеленський не лізе в релігійну тематику (він, судячи з усього, не православний). Зеленський практично не використовує «мову ворожнечі», настільки характерний для Порошенка. Зеленський – прихильник більш м’яких методів українізації з упором на економічну мотивацію, а не адміністративні заборони. Однак стратегічно це той же Порошенко, тільки в пом’якшеному вигляді.
Результат – переважна більшість виборців Південного Сходу проголосувала за програму Порошенко викладену Зеленським. Російськокультурний населення проголосувало за русофоба.
Звичайно, це результат настільки типової для демократії махінації, у людей не було іншого вибору і вони голосували проти Порошенка… Так, голосували проти Порошенка, але проголосували за Зеленського.
Висновок – стратегічна мета здебільшого досягнута. Російськокультурний населення України витіснене у русофобську частину політичного спектру і з вогнем в очах вибирає між «Свободою» і «Національним корпусом».
Зрозуміло, що в цих умовах люди начебто Паламаря потрібні не для того, щоб ламати громадську думку, а для того, щоб підтримувати вже створену конструкцію.
Thanks!
Our editors are notified.