Синдром АТО. Українці зіткнулися з збільшенням насильства в сім’ях

Українки все частіше стають жертвами домашнього насильства – на атмосферу в сім’ї впливає і криза, і війна.

Демобілізовані бійці АТО не завжди можуть швидко адаптуватися до нормального життя – це призводить до сварок, бійок і розлучень, пише Юліана Скібіцька в №31-32 журналу Корреспондент від 21 серпня 2015 року.

Голос у трубці схвильований і трохи переривається.

«Ви обіцяєте, що не будете називати моє ім’я і прізвище? Так?» – співрозмовниця Кореспондента з працею погоджується розповісти свою історію сімейного краху.

Її чоловік в квітні демобілізувався і повернувся додому, а вже влітку пара подала на розлучення.

Три роки сімейного життя для молодих людей закінчилися різко і несподівано. Ще до початку АТО в будинку панувала напружена атмосфера, але дружина списувала це на звичайну «битовуху».

«Думала, притремся, все буде нормально. А тут його призвали служити», – розповідає вона.

Не ставши «косити» від армії, чоловік зібрав наплечника і відправився воювати. Йому довелося пройти кілька гарячих точок – не дивно, що в квітні додому повернувся вже інша людина.

«Перший тиждень все було добре, а потім Льоша став закриватися в собі. Пив чи не кожен день. Про те, щоб повернутися на роботу, мова взагалі не йшла», – згадує дружина.

Чоловік нічого не розповідав і не пояснював. Просто часто вимагав залишити його в спокої, причому в досить грубій формі. Останньою краплею стала сварка через недосоленого супу.

«Він оскаженів і почав кричати на мене, – каже жінка тремтячим голосом. – Я теж завелася, ми кричали один на одного, а потім він з розмаху вдарив мене по обличчю, повернувся, грюкнув дверима і пішов. Я сіла на підлогу і тихо заплакала».

У підсумку пара обопільно вирішила подавати на розлучення.

Такі випадки зараз не рідкість навіть у сім’ях, де подружжя довгі роки жили душа в душу. У маленькій київській квартирі недалеко від станції метро Нивки щодня вислуховують по кілька подібних історій.

Тут, в непримітному місці, знаходиться українська штаб-квартира найбільшої міжнародної правозахисної організації ” Ла Страда. В Україні вона існує з 1997 року, основні напрямки діяльності – протидія торгівлі людьми, а також будь-якої дискримінації жінок і дітей. Крім іншого, фахівці центру надають психологічну та юридичну допомогу жертвам домашнього насильства.

Домашній фронт

За розрахунками Фонду народонаселення ООН, в Україні від фізичного насильства страждають 4 млн жінок від сексуального – 1,8 млн. Фахівці Ла Жнив стверджують, що в цьому році кількість дзвінків на анонімну гарячу лінію ” з питань насильства у сім’ї вже перевищує минулорічні показники.

І це тільки ті, хто готовий довірити свою проблему фахівця, нехай навіть і анонімно. Що стосується сексуального насильства, то, як зазначають експерти, багато жінок не розуміють, що це також протизаконно.Саме тому точну цифру страждають від сімейного насильства назвати неможливо.

У Ла Страда виділяють три категорії сімей, де насильство стає головною проблемою. Це переселенці з окупованих територій, ті, хто залишився жити в так званих республіках, і сім’ї, де чоловік повернувся із зони АТО

У Ла Страда виділяють три категорії сімей, де насильство стає головною проблемою. Це переселенці з окупованих територій, ті, хто залишився жити в так званих республіках, і сім’ї, де чоловік повернувся із зони АТО.

Остання категорія, за спостереженнями експертів, найчисленніша. Бійці, повернувшись з фронту, перебувають у важкій депресії і апатії. Як правило, вони зриваються на батьків, дружин і дітей. Нерідко доходить і до рукоприкладства. Як результат – розлучення, алкоголізм і навіть випадки самогубств.

Головний координатор гарячих ліній Ла Жнив Кривуляк Олена розповідає, що часто їй дзвонять діти.

«Одного разу до нас зателефонував 12-річний хлопчик, який хотів помирити тата і маму. Вони постійно сварилися, і дитина дуже страждав. Не знаю чому, але цей дзвінок мені особливо запам’ятався. Звичайно, через дитину проблему не вирішиш. Але це ще раз показує, що діти страждають від насильства в сім’ї чи не найбільше», – каже Кривуляк.

Фото Дмитра Ніконорова

Кривуляк олена зазначає, що найбільше від насильства в сім’ї страждають діти

Директор департаменту правової та соціальної допомоги Ла Жнив Марина Легенька каже, що під важку руку потрапляють і діти, і дружини, і батьки.

«Дзвонила сім’я, де дочка вже доросла, їй 16 років, – згадує Легенька. – Вона і раніше гуляла допізна, ось і цього разу вирішила. А її тато якраз щойно демобілізувався і чомусь вирішив не відпускати. Зав’язалася сварка, він у пориві її вдарив. Потім, правда, зрозумів помилку. Зараз займається з психологом».

Нерідко жертвами агресії стають батьки, які стикаються з рукоприкладством з боку повернулися з війни синів. Ця категорія найбільш мім

Нерідко жертвами агресії стають батьки, які стикаються з рукоприкладством з боку повернулися з війни синів. Ця категорія найбільш мім, кажуть експерти Ла Жнив. Адже літнім людям простіше витримати знущання, ніж виносити сміття з хати. Як відзначають фахівці, позначається стара радянська закалка.

Киянка Олександра своє прізвище не називає, хоча в її родині адаптаційний період пройшов досить благополучно. Можливо, справа в 15 років шлюбу і наявності майже дорослого сина-підлітка, а може, подружжю просто вистачило такту і розуміння, щоб зберегти гармонію в родині.

Олександра каже, що до рукоприкладства не дійшло.

«Мені взагалі моторошно чути від вас про такі випадки», – зізнається вона Корреспонденту.

Її чоловік демобілізувався в травні, спочатку був неговірким і замкнутим. Олександра намагалася зрозуміти чоловіка – не розпитувала його про війну, прагнула не діставати побутовими питаннями.

«Це ще з АТО пішло. Коли ми дзвонили один одному, ми не говорили про свої проблеми. Просто щоб не робити ще гірше», – згадує киянка.

Чоловік після війни почав заїкатися, його терміново відправили лікуватися. Зараз завдяки лікарів і психологів проблему вдалося вирішити. Правда, чоловік знову рветься на фронт. Дружина вмовляє його не йти туди.

«Я просто цього не переживу», – зізнається вона.

Кривуляк зазначає, що найважче тим, хто побував у полоні.

«Багато з них кастровані. І, повертаючись додому, вони відчувають себе неповноцінними, непотрібними. Дуже страждають. У підсумку вони зриваються на дружин, а нерідко… – Кривуляк на мить замовкає. – Нерідко закінчують життя самогубством».

Стреси, незвична обстановка, жахи пережитого – все це накладається шарами і серйозно б’є по психіці

Стреси, незвична обстановка, жахи пережитого – все це накладається шарами і серйозно б’є по психіці. Мова йде не тільки про солдатів, але і про сім’ї, які опинилися в екстремальних умовах.

Легенька каже, що часто їм телефонують навіть з окупованої території.

«Звичайно, нашій рекламі там не зрадіють, – посміхається вона. – Але люди часто і раніше знали про нас. І тому телефонують зі своїми проблемами».

Сім’ї, які залишилися на території бойових дій, страждають не тільки від вибухів і пострілів. Ще з часів Евромайдана різні політичні погляди подружжя ставали причинами розлучень. Війна цю тенденцію максимально посилила.

«Нам телефонувала жінка з Горлівки. Казала, що хоче виїхати, а чоловік не випускає. Він явний прихильник «ДНР», вона просто втомилася від війни. Чоловік вважав, що якщо вони виїдуть, то зрадять батьківщину. І закривав дружину з дитиною вдома. Чи не приковував до батареї. Їй вдалося втекти чисто випадково – сказала чоловікові, що йде до сусідки за сіллю, дитину в оберемок – і бігом з дому. Допомогли її вивезти волонтери, ледве залагодили всі – ні документів, ні речей, нічого не було. Зараз вона на мирній території, і все добре», – розповідає Легенька.

Кермо – державі

З січня в Ла Жнива надійшло майже 6.000 дзвінків на гарячу лінію, мінімум половина з яких – історії про насильство в сім’ї. Для порівняння: за весь 2014 рік надійшло 7.725 дзвінків, з них 5.000 звернень стосувалися домашнього насильства. Фахівці говорять, що тенденція почала посилюватися навесні, якраз після початку демобілізації бійців.

Тенденція до збільшення домашнього насильства буде тривати ще кілька років. Довоєнні проблеми у вигляді алкоголізму і нестабільної економічної ситуації нікуди не пропали. Тепер же в загальну картину вписалася війна

На думку експертів, тенденція до збільшення домашнього насильства буде тривати ще кілька років. Довоєнні проблеми у вигляді алкоголізму і нестабільної економічної ситуації нікуди не зникли, а тільки посилилися. Тепер же в загальну картину вписалася війна.

Боротися з домашнім насильством вдвічі складніше, враховуючи табуированность цієї теми в суспільстві. Мова йде не тільки про те, що проблема не вирішується на рівні держави. Головним каменем спотикання стає елементарна неграмотність жертв у цих питаннях.

За словами Легенької, сексуальне насильство більшістю жертв сприймається як «подружній обов’язок». Прислів’я «Б’є-значить любить» у багатьох також міцно сидить в голові. Особливо це стосується сільської місцевості, де сильні стереотипи і вплив громадської думки.

«Ось дзвонить жінка в міліцію і говорить, що її чоловік побив, – каже Легенька. – Наряд знаходиться в сусідньому селі. І вони нікуди їхати не збираються. А щоб потрапити в найближчий соціальний центр, потрібно їхати в район. Занадто довго і складно».

Співробітники правоохоронних органів нерідко виявляють недоречну в даному випадку солідарність з агресивними нападниками

При цьому співробітники правоохоронних органів нерідко виявляють недоречну в даному випадку солідарність з агресивними нападниками. Як зазначає Кривуляк, нерідкі випадки, коли в міліції відмовляються приймати заяву від постраждалої сторони.

«Вони кажуть: «Та як вам не соромно, він за вас воював, а ви на нього «віз»! Ну вдарив раз, ну з ким не буває! Заберіть і не ганьбіть», – говорить фахівець.

Від допомоги відмовляються і самі бійці, які вважають похід до психолога принизливим. Тут теж грає роль неосвіченість: досі багато хто не розуміють різниці між психологом і психіатром. У підсумку надати людині хоча б мінімальну допомогу без його бажання стає неможливо.

Вирішувати проблему потрібно системно і поступово. На допомогу повинні прийти соціальні програми, які забезпечать всіх демобілізованих роботою, і програми психологічної підтримки

На думку експертів, вирішувати проблему потрібно системно і поступово. Адже навіть після закінчення війни «синдром АТО» залишиться у багатьох сім’ях. На допомогу повинні прийти соціальні програми, які забезпечать всіх демобілізованих роботою, і програми психологічної підтримки. Окремо необхідно створити план по реабілітації інвалідів.

Адже якщо людина повернеться з війни і відчує себе захищеним, йому не буде сенсу виливати агресію в сім’ї.

Проблема, яка стає все глобальніше, поки не вийшла на державний рівень. Ініціативу частково звалюють на свої плечі районні соціальні центри.

В Оболонському районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з проблемою адаптації повернулися з війни, намагаються впоратися хоча б малими силами.

«Ми намагаємося постійно працювати з нашими бійцями і допомагаємо їм адаптуватися до повоєнного життя», – стверджує директор центру Олена Дмитрієва.

За її словами, окремого бюджету на ці потреби не виділено.

Психологи центру всіх своїх хлопців знають поіменно, знайомляться з сім’ями. За допомогою звертаються не всі, тому часто доводиться пропонувати її самостійно. Психологи намагаються допомогти сім’ям бійців, які повернулися з війни, заново почати розуміти один одного.

Фото Дмитра Ніконорова

Олена Дмитрієва з колегами намагається допомогти сім’ям бійців АТО

«Ми влаштовували спільний похід у театр для сімей. У шлюбі подружжя часто на це немає часу. А тут, в такій обстановці, вони стали більше говорити і пізнавати одне одного», – розповідає Дмитрієва.

Крім цього, на таких загальних посиденьках сім’ї знайомляться між собою, діляться своїми проблемами та порадами. У центрі запевняють: про випадки рукоприкладства не чули, а останній розлучення було ще до війни. Але не виключають, що деякі просто не говорять про це. Зателефонувати на анонімну лінію допомоги це одне, а прийти і повністю викласти свою історію – інше, кажуть психологи.

«Ви напишіть, будь ласка, що треба ходити до фахівця, а то багато хто не знають, – на прощання каже Кореспонденту Олександра, чия сім’я витримала випробування війною. – І що дітям теж треба туди ходити. Вони надто за папами плачуть, сумують. А мами не знають, що робити».

***

Цей матеріал опублікований в №31-32 журналу Корреспондент від 21 серпня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .