Стануть Мінські угоди «клаптиком паперу»?

Після численних зволікань, неодноразової зміни позиції на 180 градусів протягом декількох днів українські представники підписали в Мінську так звану «формулу Штайнмайера», що багато хто вважають радикальним поворотом до реального врегулювання конфлікту в Донбасі.

І потрібно відразу сказати, що підстави для оптимізму є. Безумовно, подальший переговорний процес буде вкрай непростим: українська сторона буде тягнути час, намагатиметься виторгувати найбільш прийнятні для себе умови і навіть відіграти назад вже досягнуті і підписані зобов’язання. До того ж дійсно існуючий закон «про особливий порядок управління в окремих районах» відверто декларативний, ніж, власне, і обумовлено згоду учасників переговорного процесу, що необхідний новий.

А реальне співіснування «окремих районів» потребує опрацювання з офіційним Києвом щодо десяткам, якщо не сотням позицій. Причому в Мінських угодах чітко прописано, що всі ці пункти повинні прийматися і реалізовуватися «в консультаціях і за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей у рамках Тристоронньої контактної групи, що поки в заявах офіційного Києва є «фігурою умовчання». Навпаки, підкреслюється, що все буде по українським законам, мовляв, як захочемо, так і буде.

Але, видається, Зеленському, зустрівшись з колегами по «нормандскому формату», перед якими буде лежати на столі підписаний в Мінську документ, вкрай складно буде заявити, що, мовляв, ми підписали це тільки заради можливості особисто з вами «поручкаться», шановний Володимир Володимирович. Впевнений, і на Банковій це чудово розуміють.

Обговорювати лідери будуть не перегляд взятих на себе Україною зобов’язань, а способи і терміни (на останньому особливо наполягає Москва) їх реалізації. А заяви Зеленського та членів його команди про «червоних лініях», про «вибори без російських кулеметів», «межа повинна бути у нас» і, взагалі, підписали тільки для того, щоб зустрітися з Путіним, — не більш ніж спроба заспокоїти «патріотичне» громадська думка. По суті, «червона лінія» в розумінні нацпатриотов вже перейдена.

При цьому можна згадати, що раніше Зеленський заявляв: він зустрінеться з «як його… Путіним» тільки в присутності всіх провідних західних держав лише для того, щоб «наказати» йому «забиратися геть з України», а про неприйнятність особливого статусу говорив до самого останнього моменту. Тепер же він сам констатував, що особливий статус буде, причому на постійній основі. Загалом, скидається на те, що «жабу» української партії війни варять на повільному вогні.

Можна сказати, що нині «зірки розташувалися», можливо, унікальним чином, що дає реальні шанси на повне врегулювання. Цього хочуть не тільки в Берліні, і в Парижі, але і у Вашингтоні, а перечити такої колективної волі Заходу для української влади вкрай складно, навіть якщо її до цього буде підштовхувати демократичний клан в США, яким загострення на Україні може знадобитися виключно в контексті увійшла в стадію «боїв без правил» сутички з Трампом.

Та це ж напевно вплинуло на реакцію партій парламентської опозиції, яка обмежилася гнівними філіппіками у Раді (в рамках передбачених регламентом у вівторок п’ятихвилинних виступів представників фракцій на «вільну тему) та заявами для ЗМІ. Вони не стали навіть блокувати трибуну. Випустивши пар, Рада повернулася до розгляду поточних питань. Судячи з усього, лідери фракцій отримали сигнали від західних партнерів, що їх протест не тільки не повинен виходити за межі правового поля», але і в цілому має звестися до «відбуванню номери».

Дійсно, Порошенко перебуває у вкрай вразливому становищі через набирають обертів корупційних розслідувань (і йому навіть довелося виступити із зверненням, що «ми повинні не підвищувати градус внутрішньої дискусії до критичної позначки. Світ всередині країни не менш важливий, ніж світ на її кордонах»). Призабута Тимошенко теоретично могла б спробувати повернутися у «топи» на гребені хвилі «патріотичного гніву», але розуміє, що на неї зібрана дуже пристойна «папка». А «генеральний спонсор» Вакарчука Віктор Пінчук за всіма ознаками нині цілком «порозумівся» (як любить висловлюватися Дональд Трамп) з Ігорем Коломойським (а останній намагається «порозумітися» з Білим домом). До того ж особливі відносини Пінчука з кланом Клінтонів і Соросом в нинішній ситуації не служать гарантією від великих проблем (і навіть навпаки, особливо якщо вести себе зухвало).

Ну а вуличним радикалам потрібно пам’ятати, що будь Майдан, не санкціонований посольством США, є незаконним і антидемократичним, що, скажімо, кілька років тому повністю відчув на собі Міхеїл Саакашвілі. Так що і їм, скоріше за все, доведеться кипіла гнівом в розумних межах.

Таким чином, хоча з повною упевненістю ні про що говорити не можна, ймовірність того, що Мінські угоди будуть реалізовані в повному обсязі в осяжній перспективі настільки велика, що пора задуматися і про те, що буде (точніше, може бути) після того, як Мінський процес завершиться і «окремі райони» заживуть з особливим статусом, який, безумовно, буде розуміти їх дуже значну самостійність від Києва, роблячи владу оного у чому номінальної.

І в цьому контексті вважаю за потрібне згадати події одинадцятирічної давнини, відомі як «війна 08.08.08» Звичайно, те, що прийнято розуміти під міжнародним правом, продукт досить специфічний, містить багато суперечливих і навіть протилежних за змістом постулатів, які кожен трактує по своєму розумінню, точніше, у відповідності зі своїм інтересом в кожній конкретній ситуації.

Але все-таки, якщо підходити з позицій абсолютно об’єктивного стороннього спостерігача, дії Росії з точки зору міжнародного права, принаймні в гарячій фазі конфлікту, були абсолютно бездоганні. Справа в тому, що Росія за згодою сторін виступала гарантом укладених у 1993 році мирних угод між Грузією і Абхазією з Південною Осетією. Фактично вона взяла на себе зобов’язання припинити порушення угоди будь-якої із сторін всіма доступними засобами, у тому числі й військовою силою. Що, власне, і було зроблено.

Статус «гаранта» по своїй суті сходить до широко застосовувалася, але вийшла з ужитку після Другої світової війни практиці надання гарантій, коли одна держава (як правило, велика держава) брала на себе зобов’язання захищати інше (зазвичай невелике) у разі нападу на останнє.

Саме гарантії, дані в 1830 році, стали приводом для вступу Великобританії в Першу світову війну, коли німці вторглися у Бельгію. Лондон направив до Берліна ультиматум: припинити вторгнення або Англія оголосила війну Німеччині. Німецький рейхсканцлер Теобальд Бетмап-Хольвег в бесіді з англійським послом Едуардом Гошеном назвав міжнародний договір, що гарантував нейтралітет Бельгії, «клаптиком паперу» (саме тоді це вираз стало загальним). Відповідь англійського посла увійшов в історію: «На цьому папері стоїть підпис Англії».

Якщо називати речі своїми іменами, то російські миротворці, введені за угодою 1993 року в зону грузино-осетинського конфлікту, були не тільки «поліцейськими», що стежать за дотриманням перемир’я, але і «гарантами», щоб не сказати заручниками, виконання Росією своїх зобов’язань — яка поважаюча себе держава стерпить напад на своїх військових?

Тим не менш законна і адекватна реакція Росії була однозначно кваліфікована західними країнами (та й інші, в кращому випадку, зайняли нейтральну позицію) як агресія проти суверенної держави, зайвий раз підтвердивши головний, на мій погляд, принцип міжнародного права: кожен трактує так, як йому вигідно.

А тепер повернемося до ситуації в Донбасі. Головним каменем спотикання (формально, у всякому разі), блокировавшим мирний процес протягом чотирьох років, була вимога України поміняти прописаний в Мінських угодах алгоритм — не спочатку вибори, а потім передача Україні контролю над кордоном, а навпаки. У Москві і республіках резонно побоювалися, що як тільки українські силовики займуть кордон, відріжуть республіки від Росії, всі інші пункти стануть тим самим «клаптиком паперу».

Але що принципово зміниться, якщо мирне врегулювання буде реалізовано за «формулою Штайнмайера»? Наявність визнаних міжнародним співтовариством органів влади в окремих районах»? Ні в Мінських угодах, ні у формулі Штайнмайера немає ні слова про гарантії і гарантії їх виконання по завершенні мирного процесу, тим паче про російських миротворців. Навпаки, пункт про виведення всіх іноземних збройних формувань» — один з ключових в Мінських угодах.

Що буде, якщо Київ оголосить про розпуск цих самих органів влади, анулювання особливого статусу та проведення операції «відновлення конституційного порядку»? Очевидно, що західні країни, чиї будь-які міжнародні зобов’язання давно не коштують більше «клаптиком паперу», в кращому випадку обмежаться «жалем», в той же час визнаючи, що це, мовляв, внутрішня справа суверенної держави.

Про підписи своїх лідерів (до того часу, цілком можливо, відставних) під Мінськими угодами та іншими документами, які, мабуть, ще будуть прийняті в рамках мирного процесу, в Парижі та Берліні краще не згадувати. Та й кого в Києві буде хвилювати реакція партнерів по призабутому «нормандскому формату», якщо вони заручаться підтримкою куди більш впливової держави з-за океану, якій в черговий раз знадобиться послабити Росію, втягнути її у військовий конфлікт на власних кордонах і політичний — з усім західним світом?

Адже можливі відповідні кроки Росії, як і в 2008 році, однозначно кваліфіковані як втручання у внутрішні справи і пряма агресія, якщо обставини змусять вдатися до силового реагування, стануть приводом для агресивної пропагандистської кампанії, нових санкцій і т. п.

Власне, саме ці «міркування» були головною причиною війни як «08.08.08», так і «Евромайдана». І чесно кажучи, ймовірність того, що вони знову з’являться якщо не через рік, то через п’ять, десять, двадцять років, мені видається куди більш високою, ніж те, що «особливий статус» — це дійсно назавжди, що він трансформується в влаштовує всіх (особливо в Києві) працює формат.

Хотілося б помилитися, але на розум приходять слова маршала Фоша після підписання капітуляції Німеччини в 1918 році. На питання журналістів: «Це світ?», — він відповів: «Ні, панове. Це перемир’я на 20 років».

Дмитро Славський