З моменту дивної загибелі поета Олександра Галича пройшло вже більше 43 років, проте його вірші і пісні звучать на бардівських фестивалях і дбайливо зберігаються у фонотеках шанувальників його творчості. Він був надзвичайно багатогранною особистістю: успішний драматург, за сценаріями якого знімалися високоідейними радянські фільми і ставилися п’єси, талановитий бард і поет, раптово став незручним і незрозумілим, вимушений емігрант, який добився успіху за кордоном. Але чи був він щасливий там, за межами своєї Вітчизни?
Успішний драматург
Олександр Гінзбург в дитинстві і молодості. / Фото: www.yutais.ru
Олександр Гінзбург (справжнє ім’я) дуже рано захопився творчістю, вже в п’ятирічному віці він освоїв фортепіано і заримував перші рядки. Втім, мама хлопчика, сміючись, говорила, ніби писати вірші він почав навіть раніше, ніж заговорив.
Після переїзду з Катеринослава (нині місто Дніпро, Україна) сім’я переїхала до Севастополя, а потім до Москви, де оселилася в будинку в Кривоколенном провулку, колись належав поетові Веневитову, і де в 1826 році Олександр Сергійович Пушкін вперше прочитав свого «Бориса Годунова».
Олександр Гінзбург. / Фото: www.ufa-lib.ru
Через сто років Лев Гінзбург, дядько майбутнього драматурга і поета, вирішив відсвяткувати у квартирі брата ювілей першого прочитання «Бориса Годунова», влаштувавши пушкінський вечір, куди запросили багато гостей. Був присутній на ньому і актор Василь Качалов. Вся атмосфера вечора і показана сцена з твору великого поета настільки вразили маленького Сашка, що він твердо вирішив стати актором.
Олександр Галич з групою акторів фільму «На семи вітрах» в Ростові-на-Дону. / Фото: www.shanson-plus.ru
Він займався в літературному гуртку Едуарда Багрицького, а після закінчення школи збирався йти все ж в Літературний інститут. Але саме в той рік, коли Олександр Гінзбург закінчував дев’ятий клас, Костянтин Станіславський набирав свою останню студію. Він поступив відразу і літературний, і в студію Станіславського, але поєднувати їх не вийшло, і Гінзбург став учнем великого режисера.
Пізніше він перейшов у студію Плучека і Арбузова, де всього через рік став співавтором п’єси «Місто на зорі». Правда, показати її змогли лише кілька разів. Почалася Велика Вітчизняна війна, Олександра Гінзбурга на фронт не взяли через вродженого пороку серця, і він спочатку подався з геологорозвідувальною партією в Грозний, пізніше – в Ташкент, де вступив на службу в театр.
Валентина Архангельська, перша дружина поета. / Фото: www.labirint.ru
У Ташкенті Олександр познайомився з актрисою Валентиною Архангельської, яка незабаром стала його дружиною. У 1943 році у подружжя народилася дочка Олена. Дівчинці було всього два роки, коли мама поїхала служити в Іркутський театр, а вихованням дочки займався сам Гінзбург. Через рік Олена поїхала до мами в Іркутськ, але через кілька місяців повернулася до батька. До другого класу вона жила з ним. Довга розлука призвела до того, що у подружжя з’явилися захоплення на стороні і вони розлучилися.
Олександр Галич з дочкою Альоною. / Фото: www.sovsekretno.ru
Олександр Галич (до того часу він вже придумав собі псевдонім) не пізніше одружився на Ангеліні Шекрот (Прохорової), а Валентина Архангельська вийшла заміж за актора Юрія Аверіна.
Олександр Галич з дружиною Ангеліною. / Фото: www.myrubai.ru
Олександр Аркадійович писав п’єси, які з успіхом йшли в театрі: «Вас викликає Таймир», «Пароплав звуть «Орлятко»». Стали виходити фільми за його сценаріями. А сам драматург став членом спілки письменників та Спілки кінематографістів СРСР. У 1955 році на сцені «Современника» повинна була відбутися прем’єра п’єси «Матроська тиша», написаної Галичем, проте влада категорично заборонила постановку.
Опальний поет
Олександр Галич. / Фото: www.regnum.ru
Олександр Галич відчував потребу поділитися з людьми тим, що збиралося в його душі довгі роки. З’явилися перші пісні, які Галич виконував під власний акомпанемент на роялі. Пізніше стало зрозуміло: ці пісні співати під гітару. І він співав спочатку «Оленку і «Червоний трикутник», після стала звучати табірна тема.
Він продовжував писати сценарії, він їздив за кордон у складі радянських делегацій, але пісні його вже жили власним життям. Він часто виступав перед вченими і, зі слів його дочки Олени, став єдиним письменником, запрошених на ювілей до Лева Ландау і часто спілкувався з Петром Капіцею.
Олександр Галич. / Фото: www.livejournal.com
У 1968 році Олександр Галич виступив на фестивалі бардівської пісні в Новосибірську, завоювавши першу премію. Щоправда, після повернення з фестивалю пішов виклик в Союз письменників і суворе попередження з боку співробітника КДБ про можливі наслідки в разі продовження пісенної творчості.
Але не писати пісні і не виконувати їх Галич вже просто не міг. Але ще до літа 1971 року він продовжував жити, не особливо замислюючись про якісь незручності або утисків з боку влади. Однак потім пісні Олександра Галича відверто не сподобалися одному з членів політбюро, і поет знову отримав пропозицію відмовитися від цієї частини його творчості. Але він виявився незговірливий і неслухняна, продовжуючи писати.
Емігрант
Олександр Галич. / Фото: www.iknigi.net
Але потім, як стверджувала дочка Галича, за кордоном у видавництві «Посів» вийшла книга, про видання якої сам автор навіть не здогадувався. Крім того, у неї якимось чином потрапили пісні Юза Алешковського, помилково приписані Галичу.
Автора в січні 1972 року виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів СРСР. У цьому ж році він переніс третій за рахунком інфаркт і отримав інвалідність. А в червні 1974 він змушений був емігрувати з Радянського Союзу під тиском влади. Через 4 місяці всі твори Галича заборонили в СРСР.
Олександр Галич. / Фото: www.culture.ru
Спочатку Олександр Галич влаштувався в Норвегії, потім жив у Мюнхені і остаточно оселився в Парижі. Він багато гастролював, давав концерти в Америці й у Франції, співпрацював із радіо «Свобода», у нього була величезна квартира на вулиці Мані, де Галич жив разом з дружиною.
Його дочка Олена стверджує, що батько в еміграції ні в чому не потребував. Він був цілком забезпечений і в матеріальному плані. Але йому не вистачало головного: його глядача і його слухача. Крім того, на радіо, де йому довелося працювати, існувала своя цензура. Його пригнічував той факт, що він поїхав від тиску і до нього ж повернувся, тільки вже в чужій країні.
Олександр Галич. / Фото: www.livejournal.com
Олександр Галич, як сказав дочці барда один з його друзів, виявився «найбільшим страждаючим з усіх емігрантів». Він був позбавлений головного: своєї Вітчизни, своїх вулиць і будинків. Він продовжував будувати плани, вірив, що зможе побачитися з дочкою і мамою, сподівався на повернення на Батьківщину за умови якихось змін в країні. Але його мріям збутися не судилося… 15 грудня 1977 року Олександр Галич загинув від удару електричним струмом, коли підключав антену до телевізора.
У загибелі поета було багато неясного. Хтось стверджував, ніби до Олександра Галича дотяглися руки всесильного КДБ СРСР, хтось списував це на нещасний випадок. А французька поліція закрила справу про смерть поета на 50 років. Тобто відновлять його розслідування, можливо, лише в 2027 році.
Олександр Галич – такий рідний і близький всім, хто жив у 1970-х. Не пафосний, але запам’ятовується до болю. Його любили, часом, не знаючи ні імені, ні прізвища. А навіть знаючи ім’я, не уявляли, як він виглядає. Зате герої його пісень тулилися в кожній комунальній квартирі. «Отобразитель інтелігентського настрою» – так говорив про Галич Олександр Солженіцин.
Thanks!
Our editors are notified.