«У чому сенс України? Це що, друга Росія?»

У разожженном на Україні мегаскандале, який призвів до зриву запланованого телемосту між Москвою і Києвом, нескладно побачити цинічні політтехнології. Але не можна не відзначити й інше – панічна реакція українського «істеблішменту» і націонал-патріотичної «громадськості» була абсолютно щирою. Якщо хтось і стоїть за вибухом емоцій, що захлеснув український медіапростір буквально за 2-3 години і змусив швидко реагувати переляканого Зеленського, то цей хтось потрапив у десятку.

Можливість відкритого діалогу жителів України і Росії привела українських «патріотів» в стан жаху. Хоча, здавалося б, що страшного в спілкуванні громадян двох країн, що опинилися в непростих відносинах? Навіть при збройних конфліктах зазвичай підкреслюється, що війна йде не з народом іншої країни, а з її урядом.

А головне, чому такий страх, якщо ви вважаєте себе правою стороною? Прийдіть на телеміст і в прямій дискусії доведіть свою правоту. Нарешті, використовуйте можливість пробити пролом у «путінської пропаганди». Адже дискусії боїться тільки той, хто відчуває себе відверто слабше опонента.

Так чому телеміст був оголошений «загрозою для національної безпеки та територіальної цілісності України», а Генпрокуратура порушила справу про замах на вчинення державної зради»?

Відповідь можна знайти в коментарі одного із творців скандального сайту «Миротворець», а нині заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій і вимушено переміщених осіб Георгія Туки: «Я не сумніваюся в тому, що це тільки перший крок у використанні одного з ресурсів так званої м’якої сили. За ним підуть інші кроки в тому ж напрямку, які фактично будуть агітувати населення України повернутися в лоно “великого братнього народу”».

Ось чого вони бояться! Бояться пропаганди, яка може виявитися дієвою! І у них є вагомі причини, що лежать далеко за межами 2014 року. Українські «елітарії» відмінно розуміють, а часом і публічно визнають, що отримана в 1991 році незалежність була аж ніяк не підсумком «вікової боротьби і сподівань українського народу». Вона була для них подарунком, звалилися з неба.

Ну не зазнавали україномовні, тим більше російськомовні мешканці України ніяких утисків за етнічною ознакою ні в Російській імперії, ні в СРСР! Вони сприймали єдину країну свою! Ідеї українського націоналізму, якщо не брати в розрахунок Галичину, розділяло не більше 2-3% населення. Так, може бути, 10-20% по п’яній лавочці базікали іноді на кухні про те, що вони «годують кацапів».

Я згадую епічну фразу, вимовлену моїм товаришем по службі, коли в 1990 році почався «парад суверенітетів»: «Всіх (сепаратистів) скрутити в баранячий ріг, а от Україну – відпустити!» Тобто всякі литовці і грузини ще викликали у нього праведний гнів громадянина єдиної країни, але для України ідея незалежності, сприймана майже виключно в «ковбасному» аспекті, звучав привабливо.

Ця маса людей спокійно сприйняла катастрофу 1991 року і навіть голосувала «за незалежність» на референдумі, але без фанатизму. Невипадково президентські вибори в один день з референдумом виграли не заслужені борці за незалежність Чорновіл чи Лук’яненко, а номенклатурник з КПРС Кравчук (60% голосів) – його менше побоювалися в плані націоналізму.

А мотиви «еліти» були очевидні. Вони формулюються словами українського гімну: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» – партноменклатура мріяла «пануваты» і розпоряджатися Україною без оглядки на «товаришів з Москви». До неї примикали доморощені Ломи («лідери громадської думки»), представники місцевої (в першу чергу київської) інтелігенції, над якою нависав провінційний комплекс неповноцінності перед більш успішними московськими колегами.

Краще бути першим на селі»! За роки незалежності расплодился самодостатній «політичний клас», «малий народ», що включає не тільки політиків, але і їх обслугу: політологів, експертів, журналістів і, звичайно, нових найбагатших (олігархів), у яких решта служили в підтанцьовці.

Оволодівши ситуацією в 1991 році, «малий народ» не обманювався щодо народу «великої України». Завжди існував страх того, що будь-яке зближення з Росією в економічній, культурній сферах матиме далекосяжні наслідки».

Приклади, коли сусідні країни говорять на одній мові, залишаючись незалежними державами (США і Канада, Німеччина і Австрія), знаходячись один з одним у тісних політичних, економічних, культурних стосунках, більшість українських «элитариев» вважав неприйнятними. Адже США і Канада були у складі однієї держави (Британська імперія) двісті п’ятдесят років тому, Німеччина і Австрія – всього сім років за часів нацизму. Переважна більшість канадців і австрійців є, так би мовити, «урожденными» патріотами своїх країн, відчувають себе канадцями й австрійцями, німцями, але не «германцями» або, скажімо, «північноамериканцями». Громадяни цих держав не бачать сенсу кардинально змінювати державний устрій. Тим більше ці держави перебувають у тісних, глибоко інтегрованих відносинах: вільний перетин кордону і переміщення робочої сили, відсутність митних бар’єрів, єдиний культурний простір, а в Австрії та Німеччині і єдина валюта.

У «парі» Україна – Росія ситуація протилежна: є спільна багатовікова історія єдиної країни, перервати лише чверть століття тому, в якій українці ніколи не відчували не тільки обмеження, але і ніякого дискомфорту. Більш того, нікому і в голову не прийшло б віднести українців до «нацменшин», як, скажімо, грузин або молдаван. Матеріальних ж аргументів на користь роздільного існування і зовсім ніяких: різниця в доходах між жителями РФ і України за час незалежності останньої стала майже триразової на користь росіян.

І якщо не виходить з матеріальним обґрунтуванням незалежності, доводиться всіляко педалювати культурні, ментальні, мовні відмінності. Тому мова йде не тільки про витіснення російської мови, але і про «дерусифікації» української мови, про прагнення зробити максимально несхожим на російську.

Популярно пояснив це в свій час політолог Вадим Карасьов (у побуті – людина російськомовна) на одному з шустеровских шоу: «Якщо у нас пануватиме російська мова як державна мова, і як найбільш поширена мова в державі, то скажіть мені, у чому сенс української держави? Є Росія, там російську мову … В чому сенс України? Це що, друга Росія?»

Дійсно, в чому сенс України, якщо вона відрізняється від Росії? В чому сенс її «самостійного» існування?

Київське видання «2000» ще у 2012 році писало: «Представляються абсолютно марною працею спроби переконати нашу «еліту» в економічних перевагах інтеграції в МС і ЄЕП перед «євроінтеграцією». «Європа» з її «демократичними цінностями», а головне – високим рівнем життя, просто стала новим обґрунтуванням «одвічного» гасла «Геть від Москви». Також сенс «європейського вибору» в тому, щоб розвести Україну і Росію з різним геополітичним кутах, заручитися підтримкою могутніх союзників, які не бажають реінтеграції на пострадянському просторі».

Євромайдан став логічною кульмінацією «сподівань» української еліти, а наступну збройний конфлікт, зображуваний пропагандою як «російсько-українська війна», дійсно зробив «сусідню державу» для багатьох українців «одвічним ворогом», про що мріяв в масі своїй «малий народ».

Однак це тільки з одного боку. З іншого боку, значно зросла кількість тих, хто бажає максимально можливого зближення з Росією. І куди повернеться маятник суспільної свідомості, якщо антиросійська пропаганда притихне, а в економіці не буде ніяких зрушень на краще? Відповідь очевидна.

Тому необхідний «залізна завіса» між Україною і РФ, між звичайними людьми, пов’язаними мільйонами родинних зв’язків. Максимально повна інформаційна блокада виглядає для українських правителів єдиною рятівною заходом. Звідси і страшна паніка, яку виробило в українському «малому народі» пропозиція поговорити.