Аграрна реформа в Україні: плюси, мінуси, підводні камені

Мабуть, сама ризикована з «либертарианских» реформ, які має намір провести Володимир Зеленський – аграрна. Першим кроком для її проведення має стати скасування мораторію на купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення.

Незважаючи на золоті гори, які обіцяють економісти в якості ефекту від відкриття ринку землі, і тонкі натяки Заходу, жоден з українських урядів на цей крок не наважився. Зеленський, має дуже високий рівень популярності, може ризикнути…

Громадська підтримка

Нещодавно фонд «Демократичні ініціативи» (ФДІ – ред.) порадував нас даними, згідної якої вільну купівлю-продаж землі підтримують понад 50% громадян України. Що вступає в протиріччя з торішніми даними групи «Рейтинг», які свідчать про те, що 72% громадян проти скасування мораторію.

Насправді, обидва результату соціологів коректні, але в підході до проблеми ФДІ є маніпуляція, на жаль, типова для цієї поважної організації.

Зміст маніпуляції приблизно як у фільмі «Бронзовий птах», де піонери просять у художника-анархіста човен, і той з легкістю дає, тому що анархісти-індивідуалісти приватної власності не визнають, але от коли у нього просять ключі від комори, де весла лежать, виникає проблема – «ключі особиста власність, не можу дати».

Власне, приблизно така логіка українців у питанні земельного ринку – в принципі вони проти купівлі-продажу землі, але продаж землі конкретною людиною є його природне і невід’ємне право. Тим більше, що дійсно є категорія людей, які отримали земельні ділянки, але виїхали в місто і реально ними не користуються.

Комуністи, у свій час, пропонували вирішити це питання шляхом створення державного земельного банку, який би викуповував або успадковував виморочні земельні ділянки та розпоряджався ними.

Загалом, ФДІ запроваджує керівництво країни в оману.

Чому люди проти?

Настрої громадян мають дві складові – ідеологічну, більш характерну для міського населення, не пов’язаного із сільським господарством, і практичну.

З ідеологічної точки зору продаж землі розцінюється як продаж батьківщини в обох сенсах – і в малому («я за цю залізяку батьківщину продав»), і у великому (прийдуть іноземці і все скуплять).

При цьому, державні гарантії збереження землі у власності громадян України всерйоз не сприймаються: з одного боку, всі знають ступінь корумпованості української влади, з іншого – українські олігархи сприймаються набагато краще, ніж транснаціональні компанії.

Втрата землі розцінюється як втрата незалежності, як шлях до нездатності країни самої себе прогодувати. Загалом, наслідки продажу землі, як правило, бачаться в дуже негативному світлі.

З практичної точки зору люди виходять з двох обставин.

По-перше, сільське населення припускає, що йому землю за собою зберегти не вдасться – її або куплять (змусять продати), або, що більш імовірно, відберуть. Дійсно, простіше не платити, а найняти бандюків/ патріотів/ветеранів АТО.

По-друге, продавши землю, селяни втрачають значущого а засобів до існування. Адже роботи у селі мало, в основному селяни живуть за рахунок присадибних ділянок і здачі землі в оренду фермерам і агрохолдингам. Важливий момент – орендна плата видається, як правило, натурою, бо «перевести» її досить важко.

Соціально-культурні наслідки

Українські аграрні виробники абсолютно чесно визнають, що з нинішнього сільського населення їм потрібно приблизно 20%. В дійсності навіть ще менше, оскільки кваліфікована сезонна робоча сила (персонал кочують тракторно-комбайнових бригад, наприклад) може жити і в містах, а некваліфіковану цілком можна завозити звідки-небудь з Сирії або В’єтнаму (глобалізація).

Найцікавіше, що вони, загалом, мають рацію. В Україні дійсно ненормально висока частка сільського населення – 30%. Це наслідок радянської системи організації сільськогосподарського виробництва – малопродуктивного і вимагає великої кількості робочої сили. У великих європейських країнах сільське населення становить менше чверті жителів (а в невеликий Данії і зовсім 15%), але зайнятих у сільському господарстві всього 1-2%.

Тому побоювання селян, загалом-то, цілком обгрунтовані – їм дійсно не знаходиться місця в країні з відкритим земельним ринком.

З соціальної точки зору ринок землі буде означати стрімке витіснення людей з сіл у міста, де, скажемо прямо, ринок робочої сили і так переповнений. Так що соціальна ситуація в містах буде погіршуватися – зниження рівня зарплат, зростання безробіття, зростання вартості житла, алкоголізм, наркоманія, бандитизм.

Розраховувати залишається тільки на те, що населення сіл, переважно, досить літній і зрушити з місця йому буде важко – будуть вимирати на місці. Голодомору в аграрній наддержаві не бачили? Побачите.

У культурному плані варто відзначити кумедний момент – найбільше агітували за ринок землі ті ж люди, які вважають село колискою України. А адже село-зникне. В тому числі і село, як народної культури, яку можна було б переробити місті і уявити як суто національний продукт.

Економічний аспект

Економісти, зазвичай, апелюють до підвищення капіталізації українських ресурсів в результаті відкриття ринку землі. Однак, цей виграш чисто віртуальний. На практиці все буде трохи інакше.

Велика частина сільськогосподарського виробництва у нас здійснюється великими агрохолдингами, які розпоряджалися землею, так і будуть нею володіти. Реальне виробництво не виросте.

А ось фермери постраждають – вони обмежені в засобах, не зможуть викупити або розширити різко подорожчали земельні ділянки. Розповіді про те, що сільське господарство Європи базується на фермерстві, явно мали на увазі щось інше.

Загалом же від відкриття ринку виграють, насамперед, перекупники-спекулянти.

Вигодонабувачі

Виграти можуть три групи дійових осіб.

По-перше, це вже згадані перекупники, але, зрозуміло не дрібні, а великі.

На початку 2010-х років ходили чутки про те, що в якості спекулянта планує виступити «сім’я Януковича». Розрахунок був дуже простий – викупити, користуючись законодавчими обмеженнями (тільки громадянам України тощо), як можна більший клин землі, а потім його продати закордонним покупцям. У ЗМІ описувалися навіть схеми накопичення коштів. Так це було чи ні, нині вже не встановиш. Але факт залишається фактом – «регіонали» на скасування мораторію не пішли.

Зараз в якості перекупників може виступити великий український капітал. Самі по собі Ахметов, Коломойський та Пінчук на заняття сільським господарством, здається, не налаштовані, але можливостей викупити (в сенсі – оформити на підконтрольні їм фірми) та вигідно перепродати землю у них більше, ніж у кого-небудь.

По-друге, це власники великих українських агрохолдингів. Косюк, Бахматюк, Веревський та інші вже зараз контролюють значні земельні наділи і, як можна припустити, зовсім не проти закріпити ці наділи за собою і навіть їх розширити.

Тим більше, що в разі відкриття земельного ринку розмір орендної плати зросте в рази і сучасна модель роботи агрохолдингів стане набагато менш привабливою фінансово.

По-третє, це великий західний аграрний капітал, для якого проблемою є не так вартість землі, як її наявність.

Ну і, зрозуміло, законодавчі обмеження, які не дають працювати в Європі тієї ж «Монсанто» – світового лідеру за вирощування ГМО-продукції. У нас, правда, це теж заборонено, але… у нас же уряд лібертаріанців.

Резюме

Відкриття земельного ринку – захід з величезними і труднопросчитываемыми соціальними, економічними та політичними ризиками. Саме тому попередні уряди утримувалися від скасування земельного мораторію.

Для нинішнього уряду важливіше ідеологічне наповнення процесу – відповідність України абстрактно понятим ліберальним догматам. Ну і, ймовірно, очікувана подяку від вигодонабувачів.