«Ера Трампа» або смерть трансатлантичної єдності ЄС і США

Вигідна Москві тріщина в трансатлантичної солідарності?

«Ера Трампа» — так називають поточний час розростається розколу в міжнародних відносинах Європи та США. Тріщину в трансатлантичної солідарності, викликану планами Америки вирішити свої проблеми за чужий рахунок. При цьому європейські політологи використовують цей термін цілком обгрунтовано, адже якщо раніше США демонстрували неосвічені вчинки лише в кулуарах, то тепер відносини господаря і слуги стали реальністю і в публічній полеміці.

Завдяки зверхності у відносинах Трампа зі своїми партнерами, Європа, нарешті, почала щось підозрювати. Усвідомлювати те, що роками намагався донести до неї «нецивілізований» Кремль. В останні пару років навіть для європейських столиць стало очевидно, що зовнішній курс США зводиться до вирішення фінансових труднощів за рахунок пограбування старих друзів. І в цьому питанні Вашингтон не вважає заперечення Брюсселя скільки-небудь значимими.

Найяскравішим підтвердженням нового формату відносин є недавня скасування зустрічі американського держсекретаря і канцлера ФРН Ангели Меркель. А якщо точніше, то конкретні обставини цього демаршу. Мало того, що візит ввічливості до Берліна повинен був стати для Майка Помпео першим після вступу на посаду, так ще і Німеччина повністю здійснила всі необхідні по протоколу приготування.

Розклад керівника ФРН (а за деякими оцінками і можливої майбутньої глави Єврокомісії) Ангели Меркель було заморожено, президенти та представники інших держав — відкладені на потім, вулиці столиці — перекриті, а сили правопорядку приведені в режим підвищеної готовності. Була організована урочиста церемонія, закрита частина міжнародного аеропорту. Одним словом, для демонстрації дружби перед американським держсекретарем було зроблено все. Хоча формально для зустрічі глави МЗС керівник держави не зобов’язаний йти на такі витребеньки.

І раптом за лічені години до переговорів з канцлером і Міністром закордонних справ ФРН Хайко Маасом, держсекретар США просто розвернув літак і вирушив до столиці Іраку. Ніяких повідомлень, ніяких пояснень, при явній відсутності поважних причин. В Іраку не починалася військова кампанії, як це було в часи Примакова і подій в Югославії, не було невідкладних справ, американський чиновник просто вирішив, що керівник чергового васальної держави може і почекати, а його власні справи і справи адміністрації — куди важливіше.

Своїм вчинком Помпео ще раз показав, до якої міри верхівка США не сприймає Європу як рівного союзника. І хоча до обрання Трампа, в кулуарах це було відомо всім жителям Євросоюзу розповідали інше. При цьому держсекретар США зганьбив і ліберальний істеблішмент Європи, адже саме він роками з піною у рота переконував громадян ЄС у тому, що США — не просто союзник, а рівноправний і щирий партнер.

Для Росії така ситуація виглядає вдалою. Кожен подібний американський демарш, кожен день відсутності звичного лицемірства, ускладнює світовим ЗМІ їх титанічну роботу з прикриття реального ставлення США до своїм «союзникам». Тепер, незважаючи на всі зусилля західної преси, реалії підходів американських еліт до 28 країн Європи все частіше стають надбанням громадськості.

Не випадково згідно з результатами дослідного центру YouGov, понад 40% опитаних у квітні європейців були переконані в тому, що США більше не є надійним партнером для Європи». При цьому найвища ступінь загальної недовіри була зафіксована в Німеччині — відразу 68% німців заявили, що не вважають Вашингтон партнером.

Решта 29% з Франції, Італії, Іспанії, Польщі, Бельгії, Швеції, Угорщини і ФРН відповіли на це питання «ні так, ні ні», і лише 17% вважають США «надійним партнером». Інші — не змогли або не захотіли відповідати.

Враховуючи, що навіть цю цифру здебільшого роздули поляки, 17% довіри — небувала по своїй мізерності величина. А тому ця ситуація є ще більш вдалою для Росії, адже саме вчора пройшли усі європейські парламентські вибори, де з кожним новим подібним кроком США, посилюються шанси на перемогу державників і консерваторів.

На відміну від лібералів, ці європейські політичні кола виступають за відмежування від трансатлантичної солідарності і при цьому твердо наполягають на відновленні партнерських відносин з Москвою. Таким чином, склалися між двома берегами Атлантики установки на безумовну дружбу до сьогоднішнього дня поставлені під велике питання, а в майбутньому і зовсім ризикують перетворитися в розрив «союзу».

Звичайно ж, ніякого реального союзу у відносинах Європи і США давно вже немає, але інерція мислення пересічного європейця зажадала для усвідомлення цього факту чимало часу. Якщо прихід консерваторів все ж відбудеться, а спроби США пограбувати ЄС продовжаться, цілком реальним стає і давній план Москви щодо включення ЄС у спільну оборону.

Адже ще п’ять років тому почавши створення аналога розрахункової системи Свіфт, Росія і Китай всерйоз обговорювали і створення майбутнього механізму для обходу американських санкцій. В той час, причини для цього були не у всіх, сьогодні ж ця ідея цікавить багатьох. На цей раз мова йде не про формальне сурогати, що Європа планувала створити для обходячи антиіранських обмежень, а про впливовому блоці країн, до складу якого увійдуть такі держави, як Росія і Китай.

Автори «іранської» схеми — Німеччина, Франція і Великобританія — першим ділом поспішили внести в неї принцип колективної відповідальності, щоб підстрахуватися від зради однієї із сторін. Тому «іранський» варіант протидії очікувано провалився, і навіть традиційні фінансові та банківські центри ЄС — Австрія і Люксембург, відмовилися від ролі країн розміщення даної структури.

У нинішньому варіанті мова може йти про країнах формату Росії і КНР, про реальних гарантів, які в сукупності з Німеччиною і Францією здатні не тільки запустити механізм без зайвої підтримки, але і зберегти його функціональність у разі втечі ряду легкодухих сторін.

У цьому зв’язку не важливо, буде механізм новоутвореним чи стане базуватися на основі нинішнього «іранського» сценарію, важливо лише те, що з його допомогою можна буде позбавити США одного з головних зовнішньополітичних інструментів.

Якщо ж адміністрація Трампа у звичній для себе манері вирішить підвищити ставки і ініціює погрози санкціями не компаніям, а самим європейським країнам, то це буде найкращий підсумок. Важко придумати більш ідеальний привід для прийняття сторонами будь-яких дій.

На користь можливості такого результату говорить і те, що практика транскордонного поширення американської юрисдикції вже торкнулася не тільки Китаю, але і ЄС. Зокрема, в таких абсурдних випадках як ті, коли рішення про багатомільярдні штрафи у бік європейських концернів виносив не має міжнародної юрисдикції провінційний американський суд. І, тим не менш, компанії платили, оскільки ніякого механізму обходу санкцій — не було і немає.

Крім того, такий формат приверне до себе і нових союзників — тобто країни, також зазнали американському тиску. А якщо врахувати, що таких за три десятиліття однополярності налічується мало не більшість, блок розростеться вкрай стрімко.

Росія вже має статус донора міжнародної безпеки, Китай – володіє економічними можливостями і причинами шукати захист від явно зростаючих масштабів торговельної війни, у Європи є ринки збуту і ключові технології, і при цьому у кожної з сторін є причини вирвати у американського орла «санкційні кігті».

Десятиліттями під маскарадом посмішок Вашингтон переконував європейців у своєму миролюбство, а між тим вбивав клин між Сходом і Заходом, Росією і Німеччиною, Азією і Європою. Однак за останні два роки багато чого з того, що раніше підносилося у вигляді непорушною євро-американської дружби, виявилося розбито вщент. Те ж саме стосується і окремих держав Європи, а також їх відносин з світовим лідером.

Порушують всі закони «вільного» ринку антиєвропейські мита, багатомільярдні штрафи, наслідки міграційної хвилі, публічна риторика і багато іншого — все це як ніколи відкрило Європі очі. Тим більше, що при Трампа зовнішній курс Америки став керуватися єдиним принципом — у всіх спірних випадках проводити власні інтереси незважаючи на інтереси інших. Проводити не з допомогою дипломатії, а за допомогою тиску і грубої сили.

Завдяки такому успішному для Росії стану речей, роками дбають за підпорядкованість США європейські еліти втратили всяку можливість пояснювати, чому їх народи і далі повинні любити політику Білого дому. Більш того, самі ліберальні еліти, десятиліттями тримали в руках Європейський союз опинилися в опозиції до чинного американського режиму, як, втім, і до всього керівництву, що займає Білий дім.

З цієї причини позиції ліберальних еліт виглядають ще слабше, і поки ця розгубленість зростає, а надії на повернення до керівництва в США представників глибинної держави тануть, здорова опозиція в ЄС набирає хід.

Саме тепер сили державників в Європейському союзі отримали можливість говорити про те, що раніше їм радила Росія. «При перших труднощах», — говорила Москва, «США перестануть бути для вас союзниками, а все частіше почнуть виступати прямими противниками, проти яких вже сьогодні потрібно формувати альянс».

Саме про альянсі з Росією консерватори тепер і заговорили. А адже ще в 2010 році Володимир Путін особисто закликав Європу «звернути увагу на необхідність єдиного економічного простору від Лісабона до Владивостока».

У 2016 році, у статті для грецької газети «Катімеріні» президент Росії і зовсім заявив: «…Переконаний, що з подій на Україні слід зробити конкретні висновки, приступити до створення на великому просторі від Атлантики до Тихого океану зони економічного і гуманітарного співробітництва. До побудови єдиного альянсу країн, що спирається на архітектуру рівної і неподільної безпеки. А ключовим кроком на цьому шляху зробити гармонізацію європейського і євразійського інтеграційних процесів».

Поки ще, не змінювався до виборів політичний клас ЄС плекає надію на те, що після Трампа США знову стануть «справжнім партнером». Ось тільки в цьому очікуванні пройшов не один рік, а опоненти з консервативних партій грунтовно зміцніли. Геополітичну вагу набрала Росія, помітно зміцнів союз Пекіна і Москви, а претензії Вашингтона до Європи лише посилилися. Геронтократія еліт Євросоюзу занадто далеко пішла від наявної реальності, загралася в апаратні ігри і упустила момент.

У результаті адміністрація Трампа зробила для протверезіння ЄС більше, ніж могли всі чиновники Єврокомісії разом узяті. А для зближення Європи і Москви навіть більше, ніж могла б досягти поодинці російська дипломатія. Те ж саме стосується і формування стратегічного альянсу Росії і КНР, за що Вашингтону, безумовно, варто сказати спасибі.