На перший погляд, українським адептам священного культу європейської інтеграції хвилюватися немає причин. Прозахідний ідеологічний мейнстрім, супутня йому атмосфера справжньої свободи і еталонної демократії безроздільно панують у всіх областях місцевої політики та суспільного життя. Але похмурі передчуття час від часу вириваються з надр патріотичної свідомості разом з тривожним підозрою того, що жорстока реальність має мало спільного з райдужними перспективами незворотної інтеграції у веселу сім’ю європейських народів.
Наприклад, у перших числах листопада на українських патріотичних пабликах з посиланням на ресурс #Stonehenge став розганятися матеріал у вигляді драфту якоїсь «резолюції» щодо напрямків актуальної політики ЄС та його країн-лідерів по відношенню до України і частково Росії. Згідно з текстом цієї записки:
« Франція і Німеччина проти членства України в ЄС, як і в принципі проти будь-яких інших нових членів;
― ЄС буде підтримувати обхідні газопровідні шляху навколо України з-за постійної політичної нестабільності та корупції в Україні, але готові до 30% всього обсягу газу прокачувати через українську ГТС. Для цього необхідно досягти згоди і компромісу по ряду принципових і складних питань;
― ЄС найближчим часом буде проводити політику, спрямовану на згортання санкцій проти Росії;
― прийнято рішення про поступове повернення до проекту єдиного економічного простору Від Лісабона до Владивостока”;
― ЄС не буде підтримувати членство України в НАТО з цілого ряду причин, але в першу чергу із-за кризи і розбіжностей в самому альянсі;
― ЄС посилить міграційне законодавство для громадян України у зв’язку з Brexit і біженцями з Близького Сходу;
― Франція і Німеччина стурбовані наявністю незабезпеченого державного боргу України і зростаючою залежністю країни від МВФ і тому будуть проводити стриману інвестиційну політику;
― позиція Польщі щодо України є особливою, оскільки мається в наявності факт подвійного конфлікту інтересів. З одного боку, у внутрішньоєвропейських питаннях Польща дотримується позиції США, з іншого боку, є незакриті “больові моменти” в історії польсько-українських відносин;
― Франція і Німеччина будуть підтримувати будь-які ініціативи України для досягнення миру на Донбасі, навіть якщо вони будуть відрізнятися від попередніх домовленостей».
Згадане повідомлення витримано швидше у форматі короткої аналітичної або інформаційної записки, ніж офіційної заяви або резолюції. Зрозуміло, що поява такого документа еклектичного і позбавленого дипломатичної куртуазності змісту за підсумками будь-яких міжнародних самітів є неймовірним. Але сам факт циркуляції цієї інформації у публічному просторі свідчить про спроби, як мінімум, прозондувати українське громадську думку на предмет поступової відмови від солодких євроінтеграційних ілюзій на користь реалістичного сприйняття навколишньої дійсності.
Власне, нічого принципово нового або сенсаційного в інформації #Stonehenge ми не бачимо. Викладені у матеріалі тези можуть шокувати тільки самих відірваних від буденних проблем бійців євроінтеграційного фронту. Тим не менш одкровення навіть такого досить примітивного рівня сьогодні радикально контрастують із офіційною позицією Києва. А в контексті домінуючої масової пропаганди вони і зовсім можуть призвести до часткового розриву шаблону в її свідомості пересічного споживача-українця.
Прості українські громадяни, звичайно ж, далекі від аналізу зовнішньополітичних реалій, і їм, за великим рахунком, плювати на лукавість і цинізм східної політики тієї ж Польщі, яка для розсудливих спостерігачів та експертів ніколи не була секретом. Так само як і те, що Україна вже втратила скільки-небудь значущу роль в процесі подальшої диверсифікації шляхів поставок енергоносіїв в ЄС (що, природно, не означає повної відмови від транзиту російського газу українською ГТС прямо з нового року).
Правда, деяку родзинку в загальну картину вносять твердження про «стриманою інвестиційної політики» та «підтримки будь-яких ініціатив Києва з підтримання миру». Але тут швидше йдеться не про мобілізацію черговий «французько-німецької коаліції на підтримку України (з чого б це раптом?), а про банальну турботі про підтримку мінімального рівня безпеки на східних кордонах ЄС, де суміжна країна ризикує в будь-який момент скотитися в хаос економічного колапсу чи розпалювання чергової хвилі громадянської війни.
Важливо також, що автори цього анонімного документа вкотре нагадують українцям про повну відсутність перспективи вступу в ЄС і НАТО. Україна як країна-проблема не може претендувати на входження в західні блоки, переживають кризовий період. Київські пропагандисти не можуть прямо говорити обивателям про токсичність власної країни. Але пояснення банкрутства прозахідного курсу знаходити необхідно, і в цій справі їм на допомогу потихеньку приходять «правдоруби» з-за бугра.
Про складну ситуацію всередині ЄС і НАТО все частіше відкрито говорять світові лідери. Наприклад, в інтерв’ю британському журналу The Economist президент Франції Емманюель Макрон заявляє, що Європа знаходиться «на краю прірви» і повинна нарощувати оборонні можливості. Альянс, на його думку, перебуває в коматозному стані з-за повної відсутності координації стратегічних рішень між США та їх союзниками по НАТО. Трохи раніше французький лідер дозволив собі вже стало знаменитим вислів про «українських бандах» (великий камінь в город культового для майданників безвиза).
Таким чином, нехай і повільно, але все ж невблаганно, перед очима українських громадян починає складатися пазл більш об’єктивної інформації про подальші перспективи «процвітання» України на задвірках західної цивілізації. Але проблема полягає не тільки в підриві основ усталених після майдану пропагандистських кліше. Сама стійкість української влади зараз знаходиться під великим питанням, а жадана місія МВФ, як і інші західні кредитори, не поспішає прийти їй на допомогу. Зовнішньополітична кон’юнктура, як на зло, змінюється прямо на очах. І як же «нова» влада може виробити гнучку політику, адекватну несприятливим для київського режиму змін? Та як завжди, тобто — ніяк.
У відповідь на ці суворі реалії у високоінтелектуальних мізках українських вождів народжується істинно зухвалий і асиметричний відповідь. Його формулює потомствений дипломат, профільний віце-прем’єр Дмитро Кулеба: «Але я бачу можливість прив’язати нас один до одного ще міцніше, після чого ЄС буде набагато легше приймати рішення про членство України. Я взагалі вважаю, що в підсумку це буде неминучим. ЄС сам прийде і запропонує нам членство. Нам потрібно самим перестати бути частиною “русского мира”. І саме цим ми зараз займаємося. Треба вийти з політичної сфери інтересів Росії, припинити кидатися вліво-вправо, як ми це робили 30 років. Мовляв, тут ми прискорюємо євроінтеграцію, тут гальмуємо, тут ми рухаємося в НАТО, а тут оголошуємо позаблоковість. Ці метання треба припинити».
Виходить, що українським політикам відомий лише один рецепт виходу із ситуації — битися лобом (бажано, звичайно, хлопським) об стіну, за якою, як вони свято вірять, прийде довгоочікувана допомога. Думка про пов’язаному з таким «заняттям» неминуче травматизм, як і про те, що «вийти» із зони природних геополітичних інтересів Росії Україна може лише ціною остаточного самознищення, українських «стратегів» не відвідує.
У поки що уявному єдиний економічний простір від Лісабона до Владивостока може буквально не знайтися місця для України в її теперішньому стані. Обсяг українського споживчого ринку за світовими мірками невеликий (в 2018 році вся роздрібна торгівля в країні вклалася приблизно 33,5 млрд дол. США, що, наприклад, менше річного бюджету окремо взятого міста Берліна). Місцеві сировинні ресурси, нехай навіть унікальні мінеральні, зовнішнім гравцям при великому бажанні можна буде отримати без особливих вкладень в розвиток території аборигенів. Можливо, Україна пропонує сусідам свій ефективний внесок у створення нової моделі регіональної безпеки? Так навпаки: місцева влада вперто продовжують рекламувати український «буферний таран» в особі допотопної і убогою армії як панацею від прийдешнього навали диких орд російських варварів на лондонські паби. За що західні дядьки і тітки грошей дають все менше, а то й зовсім посилають подалі.
Тому необхідність міняти хоч «щось» у відносинах з європейськими та іншими «партнерами» розуміють навіть у Києві. І тепер починають судорожно шукати, що ж саме. Так, уряд України розпочинає боротьбу за перегляд річних безмитних квот у рамках Угоди між ЄС і Україною про поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі (ЗВТ). «Ми боремося за індивідуальний підхід до потреб кожної країни Східного партнерства. Ми постараємося переглянути ЗВТ. Деякі з отриманих квот ми виконуємо за перші місяці року. Це питання уряд повинен підняти, щоб допомогти бізнесу в країні. І вихід з цієї ситуації — торгівля з присутніми тут країнами. Вихід — орієнтація на Захід, ЄС і НАТО. 62% нашої торгівлі тепер — з європейськими країнами», ― підкреслює в цьому зв’язку міністр закордонних справ України Вадим Пристайко.
Як говориться, діагноз поставлено правильно, але в арсеналі лікарів відсутні інші ліки, крім старої клізми. І нею, тобто «орієнтації на Захід», намагаються вилікувати передсмертні економічні судоми, цієї «нетрадиційної» для українських земель орієнтацією і викликані. Наскільки радикально можна буде переглянути торговельні квоти і умови в переговорах між країною-банкрутом і не скаржаться на апетит ситими європейськими друзями? У будь-якому випадку для української аграрної економіки розмір поступок не матиме критичного значення. Торгувати Києву все одно особливо нічим, крім як ОВДП і соняшниковою олією.
А «приємні» для України новини з Брюсселя приймають останнім часом все більш регулярний характер. І ось вже Єврокомісія офіційно підтверджує призначення представника Угорщини Олівера Варгейи на посаду єврокомісара з розширення в комісії голови Європейської комісії Урсули фон дер Ляйєн. Колишній представник Угорщини в ЄС, серед іншого, відповідати за розвиток відносин Брюсселя з Україною. Звичайно ж, офіційно цей джентльмен буде артикулювати загальноєвропейські позиції. Але хто може скасувати природні, які створювалися десятиліттями професійні та особисті зв’язки цього європейського дипломата з його малою батьківщиною? А про те, наскільки «зміцніла» українсько-угорська «дружба» за минулу п’ятирічку, сказано вже чимало.
Україна, таким чином, невблаганно наближається до межі досить складних випробувань у відносинах із західними «партнерами», викликаних, насамперед, недалекоглядною і безвідповідальною політикою київського режиму. Укорінений імідж країни — економічного утриманця і політичної повії в одній особі — доведеться коригувати прямо на марші. І все це в умовах безперервної бійні на поразку між різними місцевими злодійськими кланами і «провидныками» інтересів західного капіталу. Президенту Зеленському в цій ситуації, звичайно, можна було б поспівчувати, але дуже слабо віриться у те, що не «бачилы очі, що купувалы».
Представникам «нової» української влади залишається тільки одне — до останнього зберігати почуття гумору. «Якщо президент Путін спробує залякати мого президента, я впевнений, що президент Путін програє, тому що жарт, з якою президент відповість, набагато могутніше і сильніше, ніж спроба президента Путіна залякувати», ― вважає вже згаданий Дмитро Кулеба, адже далеко не рядовий дебіл в колах українських професійних патріотів.
Хоча те, що українські політики вже не сприймають те, що відбувається серйозно, може бути, й на краще. ЄС і НАТО, можливо, приємніше мати справу з веселими дурниками, ніж агресивними ідіотами. Це залишає київській владі шанс на те, що західні друзі вкотре зглянуться над «крадущимся українським тигром» і не дадуть йому занадто швидко склеїти лапи. А там, дивись, містечковий інтеграційний запал зникне разом з ліквідацією останніх прибуткових активів «великої Української держави».
Войцех Михальски
Thanks!
Our editors are notified.