Сьомий президент США Ендрю Джексон прославився законом, який зараз постійно згадується в списках найгірших американських законів. Завдяки Джексону почався геноцид індіанців. Ні, він не віддав наказ про їх відстріл. Але фактично зробив все, щоб почалося знищення корінних жителів Північної Америки. А ті спочатку намагалися боротися за своє життя… через суд.
У травні 1830 року американський президент Джексон підписав “Закон про переселення індіанців”. Передбачалося, що цей акт почне процес добровільного обміну землями, в результаті якого індіанці, що живуть у південно-східних штатах, переїдуть на необжиті землі на захід від Міссісіпі і отримають ці землі у вічне володіння для себе і своїх нащадків.
Якщо покинута земля містила “корисні поліпшення”, тобто зорані поля, будинки, господарські споруди, згідно із законом, переселенцям надавалася грошова компенсація. У перший рік на новому місці переселенцям обіцяли грошову допомогу і охорону від вороже налаштованих до США місцевих племен. Загалом, здавалося, що американські власті мають намір максимально гуманістично вирішити чисто капіталістичну проблему – звільнити дорогі землі, придатні для продажу під садиби, університети та інші будівлі і проекти, від тих, хто все одно не може інвестувати в ці землі і кому достатньо землі для життя.
Президент Ендрю Джексон.
Після того, як закон був прийнятий, Джексон виступив перед Конгресом зі словами: «Я радий оголосити Конгресу, що великодушна політика уряду, неухильно проводилися майже тридцять років щодо переселення індіанців, наближається до свого щасливого завершення». Джексон переконував, що переселення – необхідний захід для індіанців, тому що вони мріють зберегти свій старий уклад життя. Притому де факто мова йшла про народи, які до того часу активно користувалися досягненнями європейської цивілізації і прагнули до інтеграції – але про це президент лицемірно промовчав.
Це не люди, це дикі пси
В доброту Джексона до індіанцям не повірив би всякий, хто добре знав його біографію. Хлопчик з ірландської сім’ї, він, звичайно ж, під час війни за незалежність, був на боці повстанців – тому що Британія ірландцям була огидна. Дізнавшись, що індіанці крики виступають союзниками англійців (і зіткнувшись з ними в бою), Джексон зненавидів всіх індіанців скопом. “Це не люди, це дикі пси”, говорив він.
Якби справа обмежувалася образами, в цьому б не було нічого незвичайного. Але під час війни Джексон полюбив нападати на стоянки крики, винищуючи там жінок і дітей – щоб індіанці не могли продовжити свій рід і зникли з лиця землі. З убитих він зрізав на пам’ять скальпи й носи, а також здирав шкіру, з якої потім своїми руками в хвилини спокою виготовляв вуздечки для коней.
Чоловіки народу крик в національних костюмах.
Пізніше Джексон також воював з племенем семінолів і іспанцями. Іспанців він зненавидів теж. Взагалі кожного, з ким зустрічався в битвах, майбутній президент негайно викреслював зі списку мають право жити. У мирні роки він навчився трохи стримувати свій расизм на людях, не допускаючи в мові зворотів на кшталт “гарний індіанець – мертвий індіанець”, але в цілому своїх поглядів не змінив. Взагалі його погляди, і його передвиборну кампанію (засновану на поливанні бруду всіх і вся) зараз часто згадують, порівнюючи Джексона з Трампом.
Ось цей чоловік і розписував Конгресу, як бажає добра індіанцям, оскільки вища добро для них – можливість жити без впливу білої людини. Цей чоловік заявив, що все буде, звичайно, добровільно, і його мета – виключно благоденство індіанських племен, які колись підписали договори з американським урядом (мир в обмін на визнання власності на частину їхніх земель). Це були племена черокі, чикасо, чокто, а також… семіноли і крики.
Переселення племен, без сумніву, вирішувало відразу ряд проблем, які хвилювали Джексона: як більш економічно вигідно використовувати їх землі, як прибрати “дикунські пики” з давно обжитих земель європейцями цих “дикунських жито” і як створити прошарок між європейськими колоністами на заході і западноамериканскими племенами, які чинили опір захоплення їх земель – США тільки-тільки почав розширення на їх території. Тобто, фактично, індіанців зі сходу країни збиралися зіштовхнути лобами з західними індіанцями, зробивши гарматним м’ясом і живим щитом для європейців.
Семіноли входили в П’ять цивілізованих племен, яких вирішив вигнати Джексон.
Добровільно-примусово
У двері індіанських будинків стали стукати представники уряду. Перші пропозиції переселитися (і отримати грошову компенсацію) виглядали дружелюбно. Подальші містили завуальовану погрозу. Нарешті, на будинку індіанців стали відбуватися таємничі нападу – хтось руйнував їх власність, ламав її підпалював.
І хоча ще на стадії завуальованих погроз багато індіанці поспішили покинути батьківщину, побоюючись, що рано чи пізно влади організують справжні погроми і втішають себе обіцянками, багато залишалися. По-перше, вони сподівалися на нові вибори, які повинні були відбутися в 1832 році – не можуть же американці переобрати настільки неприємного людини, як Джексон? А з новим президентом, можливо, вийде домовитися або просто програма дійсно перетвориться у винятково добровільний.
По-друге, індіанці не вірили, що їм є куди відступати. Якщо так легко порушують обіцянки про вічне володіння одними територіями – з чого б вірити, що нові обіцянки будуть виконані? І невіруючі виявилися праві. Десятиліття потому переселенців знову позбавили земель і будинків.
Жінка народу черокі.
За свої землі і гідність п’ять племен намагалися боротися цивілізовано. Вони подали колективний позов на дії влади – і програли. Справа в тому, що індіанці не вважалися громадянами США, і перехід під громадянство загарбників означало не тільки відмову від свободи, але і від родових і священних земель. Найдовше намагалися чинити опір через вплив на громадську думку, переговори і суди черокі.
Двадцятидворічний чокто Джордж Харкінс, тільки що обраний вождем і вирішив вести своїх людей, написав відкрите прощальне лист, опублікований пресою – знаменитий лист, що починається зі слів: “Ми опинилися між двох зол” і закінчується “Ми, чокто, воліємо страждати і залишитися вільними, але не жити під руйнівним впливом законів, у створенні яких ми не брали ніякої участі”.
Пушматаха, американський генерал родом з народу чокто.
Пізніше це назвуть геноцидом
Дорога, по якій за молодим вождем пішов народ чокто, а також пройшли інші корінні народи південно-сходу Америки, тепер відома як “Стежка сліз”. Сама подорож забрав тисячі життів. Незвичний клімат, який до того ж утруднював звичайні способи вести господарство, забрав нові тисячі життів. Але не піти Стежкою сліз стало вже неможливо. Чим менше залишалося індіанців на батьківщині, тим агресивніше поводилися влади. Огорожі зносилися, під різними приводами чоловіків заарештовували, заковували в кайдани, били батогами. Особливо важко довелося племені черокі, на чиїх землях раптом виявили золото.
Тим часом під час набігів на свіжі поселення на заході місцеві індіанці дізналися, що відбувається на сході. Історія того, як європейці порушили всі свої договори і скільки життів забрала “добровільне переселення”, розлютила місцеві племена: вони вирішили битися до останнього, зрозумівши, що на цивілізовані контакти європейці в принципі не здатні.
Взялися за зброю і залишилися на своїх землях індіанці південного сходу. Які виросли в СРСР, добре пам’ятають фільм про вождя Оцеолу – це реальний лідер повстанців племені семінолів, притому за походженням крик. Повстання семінолів, які намагалися відстояти захвачують силою і проти всяких домовленостей землі, дали Джексону привід говорити в неофіційній обстановці: мовляв, він завжди попереджав, що індіанці кровожерні і будь-які мирні заходи відкинутий. Природно, повстання було придушене самим кривавим способом.
Коихаджо, один з вождів семінолів.
Тим часом останніх добровільно-примусових переселенців, черокі, армія вивела з будинків і під дулами рушниць гнала на захід. Цей похід, під конвоєм, був самим смертоносним – індіанцям, які перебували при них чорношкірим рабам і слугам не давали продиху. Тисяча триста кілометрів шляху пішки вбила найстаріших і найбільш маленьких, вагітних жінок і просто хворих.
Офіційно в втрати записали близько півтисячі людей. Проте військовий лікар, який знаходився в конвої і супроводжував одну (!) з партій депортованих, свідчив про не менш, ніж чотирьох тисяч загиблих. Щоб тримати ритм ходу, черокі, які давно вже були християнами, хором співали церковний гімн, перекладений на рідну мову, “Про благодать”. Ця пісня стала неофіційним гімном народу.
Про біди переселених індіанців писали в американській пресі. Брали прямі інтерв’ю та свідчення – серед європейського населення були прихильники справедливості, співчуваючі депортованим. Однак це ні на що не вплинуло. Джексон залишався популярним президентом. Військові операції на заході, в ході яких на стоянках індіанців винищувалися всі живі люди, підносили як захист колоністів превентивними ударами.
Що стосується ненависті Джексона до британцям, з якої почалася ця історія… То, мабуть, оскільки з їхніх земель він не міг струсити ні краплі золота, британці виявилися єдиним народом, якому він все пробачив і з яким товаришував весь свій президентський термін.
Черокі – одне з найбільших американських корінних племен, поряд з навахо. Повсякденне життя індійців племені навахо на чорно-білих фотографіях кінця 1940-х (25 фото).
Текст: Ліліт Мазикина.
Thanks!
Our editors are notified.