Нещодавно всіх порадувало «відкриття» українських вчених», що рай знаходився в дійсності не на Близькому Сході, а в самому центрі сучасної України – десь в Черкаській області. Цілком природно, що й Адам в цьому випадку був українцем і говорив з Богом, а потім і з Євою українською мовою. Далі більше – українцем виявився і Ісус Христос.
Працьовитість українців, право, не знало меж: адже це вони своєю непосильною працею викопали басейн Чорного моря.
Людство зобов’язане Україні ще й тим, що вона дала світові першу в історії конституцію. І вже потім їх безцінний досвід почали переймати інші народи.
Я не зустрічав жодного серйозного історичного дослідження, де б піддавалися сумніву ці «фундаментальні дослідження українських істориків.
Але от з першою українською конституцією трапився казус: заздрісники документально розкопали раптом, що автор першої світової конституції Пилип Орлик, перебуваючи звався зовсім не Пилип, а Пилип Степанович Орлик.
Заслуга його перед сучасною Україною полягає в тому, що він зрадив Петра I разом з Мазепою і знову ж з них закінчив життя у вигнанні, де після смерті Мазепи і був проголошений гетьманом.
Але ось його основна праця «Договори і постанови прав і вольностей військових», названий згодом українськими націоналістами гучним ім’ям «Конституція», за формою є типовим статутом петровського періоду. Не тільки за змістом, але й за стилем і граматиці. І написаний він на чисто російською канцелярському мові того періоду.
Але такі дрібниці нікого вже на Україні не хвилювали і не хвилюють.
З розпадом СРСР і появою у світі «незалежної» України процес міфотворчості плавно з історії країни (де він розглядався як певний фольклорний феномен, цікавий і наївний) перетік і в інші сфери життєдіяльності. У тому числі – в політику.
І несподівано навіть для самих міфотворців прижився. Причина – за найкоротший період самостійності одна з найбільш розвинених союзних республік розвалилася економічно.
Припинили своє існування не тільки гіганти радянської індустрії, такі як ракетний Південмаш, авіаконцерн “Антонов”, Миколаївський суднобудівний завод, Запорізький і Кременчуцький автозаводи.
Самий сильний обвал промисловості стався після 2014 року, коли закрилися Азовмаш, Маріупольський завод важкого машинобудування, Азовелектросталь, Маріупольський термічний завод і Полтавхіммаш. Обанкрочено одне з найбільших європейських підприємств хімічної промисловості – Одеський припортовий завод.
І це не рахуючи сотень дрібних виробництв по всій країні.
Масове зубожіння населення полегшило масову сугестивність людей. Обдуреним жителям необхідно було дати якусь, хоча б віддалену перспективу в безпросвітного життя, де повсюдно закривалися підприємства і робочі опинялися на вулиці.
Разом з економікою руйнувалися і колись міцне здоров’я, освіта, діяльність соціальних служб.
Небувалий розмах при цьому набуло поширення самої безсоромної і всепроникною пропаганди, одягненої в міфи: в ЗМІ, в системі освіти, починаючи з дитсадків і до університетів.
Ці заходи дозволили зламати нормальний світовідчуття у більшості людей.
Така політика обдурення населення змогла б з успіхом тривати й далі, якби люди стабільно не позбавлялися мінімальних засобів до існування і не виявлялися б у нестерпних життєвих умовах.
До того ж той «рай», куди їх намагалися загнати політики, ЄС і НАТО, самі стали на очах тріщати по швах.
Коли на президентських виборах протестні голоси з боку виборців досягають 75%, це об’єктивно означає, що в країні (якщо звернутися до марксистської теорії) склалася революційна ситуація. І, якщо з’явиться відповідна революційна партія, революційні перетворення стануть неминучими. На щастя чи нещастя, нинішнім опозиційним силам на Україні революційності в їх програмах явно не вистачає.
Багато сміливо і правильно критикують владу, але ніхто не пропонує реального і дієвого політичного виходу із ситуації.
Ось приклад одного з таких виступів. А їх стає все більше, і, може бути, з часом кількість перейде в якість.
«Ми на сьогодні втрачаємо ряд ознак державності. Зараз багато активістів, які творять беззаконня по всій країні. Ця війна на сході дістала вже всю Україну, і жителів Донбасу більше всіх», – заявив 28 червня в ефірі телеканалу NewsOne депутат Верховної Ради Анатолій Могильов.
Феномен Зеленського говорить про те, що система обдурення населення націоналістичною пропагандою, діє з моменту отримання Україною незалежності, вперше дала видимий збій. Але в той же час свідчить і про відсутність політичних сил, здатних запропонувати реальну програму виведення країни з економічної кризи.
Серйозним стримуючим фактором для появи якоїсь революційної партії в країні є діяльність розгалуженої по країні Служби безпеки України та збройних націоналістичних формувань, готових на радикальні заходи щодо опозиційних політичних лідерів і рухів.
Зрозуміло також, що таке становище не може тривати нескінченно.
З фізики відомий термін «межа пружності». Пружина стискається в межах своєї пружності, а коли зусилля непомірно зростають, ламається.
Складається враження, що межа політичної пружності українського суспільства перебуває вже біля критичної межі. Про це свідчить саме надвисокий відсоток протестного голосування, призвів Зеленського до влади, і справжня лавина падаючої української економіки.
Між тим на Заході Україна вже набридла всім. Європейцям – за те, що з-за неї доводиться нести солідні фінансові втрати від антиросійських санкцій, так і від російських контрсанкций.
Відновлення Росії в ПАРЄ без всяких попередніх умов може свідчити, як справедливо вважає Петро Порошенко, про те, що це є першим кроком до визнання європейцями Криму російським.
Нарешті-то у Петра Олексійовича прорізалися деякі зачатки реального політичного мислення. Шкода тільки, що з явним запізненням!
Дійсно, якщо Німеччина стала б і далі опиратися визнання Криму територією російської, то варто було б і легітимність об’єднання Західної і Східної Німеччини поставити під питання, незважаючи на волевиявлення жителів ФРН і НДР, що вирішили об’єднати країну.
Європейці дозрівають. І цей процес відбувається тим швидше, чим більше посилюються суперечності між ЄС та Сполученими Штатами, під чиїм тиском і були введені антиросійські санкції. При цьому економічно постраждали в основному Росія і Європа. США виграли, оскільки і не думали вводити санкції у тих галузях, де вони потребували російських товарах і послугах.
А остання зустріч Дональда Трампа з Володимиром Путіним на полях саміту G20 в Осаці говорить про те, що товарообіг між Росією і США буде і далі рости.
Ну а що, європейці будуть при цьому зберігати санкционную вірність Америці і підраховувати упущену вигоду від штучно стримуваного товарообігу з Росією?
Як показали дискусії в ПАРЄ з приводу повернення туди Росії, наші затяті супротивники в Європі залишаються все тими ж: Польща, країни Балтії, скандинави і Великобританія. Але остання, як відомо, залишає ЄС, а ситуація з економічної точки зору в прибалтійських країнах мало чим відрізняється від української. І там поступово стають все більш популярними політики, які вважають за необхідне переглянути відносини з Російською Федерацією.
Залишається Польща, але виконання нею ролі відвертого лобіста інтересів США в ЄС ставить її в скрутне становище серед інших європейських країн. Правда, в Польщі набирає популярність ідея піти за Великобританією і покинути ЄС.
У такій ситуації роль України для Європи не просто знижується до нуля. Україна з її проблемами в економіці, небаченою корупцією, зростанням націоналістичних рухів, які перетворюються у збройні бандформування, і невиразними політиками, нездатними контролювати ситуацію не тільки в країні, але і власний МЗС, стає просто кісткою в горлі для європейців.
Зовсім витягти її з горла поки не вдається, але від цього вона стає ще більш дратівливим чинником.
Змінюється ставлення до України з боку Сполучених Штатів. Провал із захопленням Криму і створенням в Севастополі американської бази ВМФ – завдяки своєчасним діям російського керівництва і при повній підтримці з боку населення півострова – став очевидним поразкою американців на українському напрямку.
Є й інша думка на цей рахунок: світ уникнув прямого військового зіткнення між Росією і США, оскільки російське керівництво не дозволило б американцям розміститися в Севастополі навіть ціною військового конфлікту. А його було б неможливо уникнути, оскільки у російської армії вже було саме передове зброю. І це не кажучи вже про одноголосну підтримку таких дій з боку населення Російської Федерації.
Готове було американське керівництво до подібного розвитку подій? Сумніваюся.
Що ж утримує сьогодні американців на Україні? Прагнення американських яструбів в конгресі та сенаті будь-яким шляхом насолити Росії хоч як-небудь, можна не обговорювати. Вони були, є і завжди будуть, але здоровий глузд в колах американського політикуму повинен коли-небудь восторжествувати. Оскільки гостра політична конфронтація між двома ядерними державами здатна призвести до світової катастрофи.
Американці явно пам’ятають вислів Ст. Ст. Путіна про те, що, якщо в бік Росії полетять перші натовські ракети, спрацює система «Периметр» («Мертва рука» – її західне назва), спрямована на повне знищення всієї території Сполучених Штатів.
Вже сьогодні такі можливості існують, а тепер, після постановки на бойове чергування балістичних гіперзвукових систем «Сармат», американці взагалі не зможуть нічого їм протиставити.
Так у чому ж сьогодні американський інтерес щодо України? Адже він поки що реально існує.
Відповідь, до банальності проста: це – використання всіх українських «клюкв» американських політиків з минулого адміністрації в майбутній передвиборній боротьбі за посаду президента Сполучених Штатів.
Хто знає Дональда Трампа, розуміє, що він не упустить шансу розмазати свого основного суперника з Демократичної партії Дж. Байдена за його справи на Україні у період, коли він на посаді віце-президента курирував політику США на Україні. При цьому неминуче вилізуть і корупційні справи його сина, і допомогу в цій справі з боку впливового батька, і усунення з цією метою українського генерального прокурора, який намагався розкрити корупційні злочини Байдена молодшого.
І багато чого ще.
Не простить Трамп і спроб українського керівництва (і особисто Петра Порошенка) втрутитися у виборчий процес в США на стороні Хілларі Клінтон.
Трамп явно буде підштовхувати Зеленського до виконання його передвиборчої обіцянки про порушення кримінальних справ на колишнє українське керівництво. А в ході розслідування будуть офіційно виявлено та оприлюднені все настільки значимі і корисні для Трампа в її внутрішньополітичній боротьбі факти.
Власне, кримінальні справи Порошенка вже заведені. Важливо, щоб вони були доведені до логічного завершення і зафіксували всі потрібні Трампу факти.
Ось тільки питання, як поведе себе в цій ситуації політичний незайманий Зеленський? Зробить він сприяння Трампу або, як його попередник, зробить ставку на демократів?
Є ще варіант, до якого його схиляють в оточенні: залишитися над сутичкою. Але в цьому випадку йому цього не пробачить ні та, ні інша сторона…
Біда Зеленського полягає в тому, що він взагалі змушений приймати політичні рішення.
А він не може, не хоче і боїться, тому що будь-яке важливе рішення напередодні прийдешніх виборів у Верховну Раду може позбавити його партію до половини голосів.
Не розуміє Зеленський поки лише одного: він отримає більшість у майбутній Раді або не отримає, великого значення для нього не має.
У шахах така ситуація називається цугцванг: не буде більшості, не зможе керувати країною; буде більшість – треба приймати рішення, кожне з яких в умовах загальної розрухи веде до ще більшого погіршення ситуації.
Погіршить становище і розв’язана Порошенко міжконфесійна ворожнеча. Вона посилиться вже анонсованим участю в ній уніатів, глава яких «патріарх» Святослав вніс свої п’ять копійок в питання встановлення миру на Донбасі. Він заявив, що якщо світ означає згоду на умовах агресора, то це не світ, це капітуляція.
Для повної релігійно-політичної какофонії Зеленському не вистачало тільки уніатів!
Останнє, що може добити політичну ситуацію в країні, – це масове зростання антисемітських проявів.
І ось цього нинішньої української влади (при всій моїй антипатії до неї) я не можу побажати!
Сергій Кузнєцов
Thanks!
Our editors are notified.